72858 (612060), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

”… ХХ ст., і ціле століття певною мірою становить кризу саме тому, що питання, яке постало на початку цього віку, ще й дотепер не розв’язане. Це питання абсолютно просте, але надзвичайно складне бодай у тому сенсі, що ретельне й тонке осмислення та передусім активне усвідомлення щойно народжується. Суть питання така: якщо українська література має право на існування.., то якою їй бути ? Або: як їй бути “нормальною” ? Або: “європейською” ? Або ще точніше: як їй осягнути свою (знову-таки “нормальну”) диференціацію ?” (11,43).

Саме творчий дебют Винниченка, непростий, однак блискучий, постав біля джерел нової диференціації. Всі складові мистецького стилю увиразнили авторський горизонт.

Його обриси чітко окреслює “Краса і сила”. Показовою в цьому плані є полемічна назва: спочатку “Сила і краса”. Сумніви автора були не випадковими, це була перша спроба заявити про ті засади морально-естетичні, які однаковою мірою викликали захоплення та обурення. У 1920 році Винниченко напише:

“… вища гармонія фізичних і психічних сил людини, є та “чесність з собою”, та послідовність та цільність, яку я силкувався пропагувати й якої сам не додержав, коли на мене хлинула хвиля національної революції. Я не мав сили прийняти цю хвилю, й утримувати рівновагу й гармонію всіх сил, хвиль у своїй душі”. (18,2-4)

Так, самодостатніми складовими “горизонту сподівань” Винниченка є рівновеликі чинники психології та фізіології, які непомітно трансформуються один в одного. Скажімо, експозиційний краєвид-змалювання Сингорода – у певний момент із рівня зовнішньої рецепції переходить на рівень психологічний, радше підсвідомий. Саме нанизування ключових слів створює потрібний авторові “читацький горизонт”:

“ Тихо-тихо в Сонгороді. Тихо в йому, як і дощик січе день і ніч, як і сніг тріщить під ногою, тихо й тоді, як соловейко заливається піснею-коханням по садах, , по гаях, по зелених дібровах. А надто тихо в літній, робочий день. Тихо на вулицях з плетеними тинами, тихо на головній вулиці з неодмінною поліцією…, тихо коло крамниць на базарі, – срізь тихо. Вийдеш на головну вулицю … дивишся праворуч – тихо, пусто й нікого нема; глянеш ліворуч – тин, дереза і нікого нема; куди не глянеш – тихо, пусто, тільки вітер тихенько шелестить та грається листям” (171,7).

Після сприйняття такого пейзажу читач готовий до знайомства з Ільком, Андрієм та Мотрею. Знайомство ж це буде адекватним авторському баченню. Дослідники малої прози Винниченка зазначають одну із рис мистецького стилю:

“… створює достатньо зриму картину внутрішнього світу, не пояснючи його” (9,96).

Пильний аналіз малої прози, починаючи з “Краси і сили”, викликає сумнів. Адже в сенсі герменевтичному навіть наведені фрагменти портрета і краєвиду свідчать про те, що внутрішні світ, створений автором, не лише пояснений, а детально аргументований, викінчений у сплетінні психології та фізіології. Власне тому, що у творі присутній т. зв. “психологічний сюжет”, розв’язка його не збігається у горизонтах автора і читача. Доля героїв означена письменником і може викликати певний настрій у читача (задоволення, жаль, співчуття). Але новим елементом рецепційного горизонту є те, що читач не погоджується з фіналом. Властиво конфлікт горизонтів і спричиняє потребу глибокого осягнення часопростору Винниченкової повісті. Суб’єктивна позиція адресата, спричинена його історичністю спонукає до сумнівів, а чи дійсно так показана постісторія героїв, як хотів автор, чи тут задіяні інші сфери бачення конфлікту ?

Зауваження щодо техніки портретування цілком вартує узагальнення:

“Винниченківські портрети ні в якій мірі не схожі на портрети його попередників… Цей письменник вишукує портрети з одною-двома дивовижними або оригінальними ознаками, підкреслює їх і портрет стає реальним, відчутним, живим, бо досі його ще не бачили, до нього не звикли” (19,122).

Не лише портрети, а й усі елементи змістової та формальної організації в інтерпретації Винниченка набувають рис універсалізму та психологічної адаптації в опозиції “автор-читач”.

Вже перший твір Винниченка викликав схвалення із подивуванням корифеїв літератури, а рівно ж у свідомості сучасників започаткував славу “найчитабельнішого” письменника на довгі роки і постійне чекання щораз нового психологічного відкриття. Одним із вірогідних пояснень цього феномена може бути відстороненість самого автора від адресата своїх творів, його чітка морально-естетична позиція і писання не “всупереч”, як і не “на вимогу”. Адже кожен наступний твір або поглиблював, уточнював вихідний конфлікт, або відкривав нову грань його. Тут, дійсно, література “стоїть перед нами не як засіб, яким хтось хоче щось сказати. Вона самодостатня. І займає однакову позицію як щодо автора, який її пише, так і щодо слухача” (15,217). Через особисте вивищення моральних пріоритетів Винниченка, його творчість збагачувалася загальнозрозумілим сенсом. Власне, мала проза засвідчила стильове новаторство творчості письменника і в жанровому, і в тематичному, і в образному вимірах. Центральна проблема однаково актуальна в горизонтах суб’єктивно-об’єктивного автора і читача. Особистість зламу століть, знервована, розгублена, позбавлена явного стимулу до саморозвитку, разом із цим перебуває у знаковій площині “гармонії усіх сил”, “чесності з собою”. У коло проблемних рішень втягнуті характери, виняткові своєю типовістю, тобто впізнавані читачем-сучасником і читачем постмодерністом (у сенсі належності до культури постіндустріального суспільства). Всі герої Винниченка, якщо не фактично, то неодмінно психологічно зближають, а часом споріднюють горизонти рецепцій. Картини дійсності розгортаються по-різному: часом калейдоскопічно швидко (“Контрасти”), часом навмисно сповільнено (“Промінь сонця”), в одних творах лінійно (“Біля машини”), в нших – циклічно (“Терень”) і т.д. Об’єднує ж усі твори категорія характру, потрібного авторові і знайомого читачеві. Представлена класична дихотомічна пара “герой-антигерой” виглядає новою і неоднозначною, бо нема категорійного ототожнення: бідний-герой, багатий-антигерой. Ця пара не визначає перипетійного боку творів та їхнього змісту. Вона має два паралельні шляхи втілення, які позначені сумнівами автора і читача.

Таким чином, дослідження герменевтичної проблеми, образно названої “злиттям горизонтів” має сенс щодо творчості Винниченка. Не в останню чергу тому, що “тут письменникові вдалося своєю оповіддю, мовною формою, яку він витворив, збудити уяву, яка тепер будує щось в кожному із читачів., причому кожен переконаний в тому, що вочевидь бачить…” (15,219). Не буде відступом від адекватної рецепції “вільне” продовження фрази: “… провінційний Сонгород; спечений жнивним сонцем лан за селом Цурупалок; “гостініца”, де осів Гаркун-Задунайський; вітальня, де, танцюючи, осоромився “репетитор” Семенюк; Кривий Яр, у якому парубок з червоними очима змінився на “одного з тих, що ходили на турків” (17; 6, 179)

Кожен твір Винниченка, не залежно від жанрової модифікації, складав нову сторінку літературної кризи, в контексті якої читач переставав бути об’єктом впливу чи переконання, а робився до міри співавтором, бо ж з іншого полюса брав у часть у ситуаціях, змодельованих як межові. Саме тому, зближення, чи “злиття горизонтів” є однією з ознак періоду малої прози, – ознакою, яка стане атрибутом етапу “великих жанрів”.

Література

Характеристики

Список файлов курсовой работы