61007 (611344), страница 6
Текст из файла (страница 6)
У своїй останній роботі, опублікованій у вересні 1952 р., Сталін розвивав ідею, яка полягала в тому, що якщо в теорії «суперечності» між капіталістичними країнами є менш сильними, ніж між капіталістичними і соціалістичними країнами, то не обов'язково справа йде так і па практиці. Звідси слідувало, що, «всупереч думці деяких товаришів», війни між капіталістичними країнами були неминучі і в тих умовах.
У багатьох тоді створилося враження, що ця теза була плодом розумового розладу автора. Але чи не провіщав він стратегічний поворот: відмова від концепції двох таборів, щоб зіграти на «протиріччях імперіалізму»? Передбачити можливу еволюцію в цьому напрямі протягом 1953 р. дозволяє інтерв'ю Сталіна, опубліковане 24 грудня 1952 р. в «Нью-Йорк тайме», в якому генералісимус, хоч і не давши ясної відповіді на це найважливіше питання радянської зовнішньої політики, виявив готовність до співпраці в можливій дипломатичній акції, виходячи з того факту, що «СРСР бажає, щоб Корейській війні був покладений кінець», і до зустрічі з Ейзепхауером. Проте, Ейзенхауер дочекався смерті Сталіна, щоб, кажучи словами президента СНІ А, «зробити перші кроки до створення взаємної довіри, заснованої на спільних зусиллях».
4. «РОЗВИНЕНИЙ» СТАЛІНІЗМ
сталін ідеологічний контроль табір
Політичне життя СРСР у післявоєнні роки було відмічене не тільки ідеологічним посиленням контролю над суспільством, але також і приходом структур влади до специфічних форм, які демонстрували відмову від деяких ленінських норм, і зверненням до його спадщини і очевидну спадкоємність з практикою (чистки) і політичним примушенням (передусім відносно ключового питання оновлення і ротації партійних кадрів) 30-х рр.
У післявоєнні роки Сталін постарався зміцнити підмурівок своєї влади за допомогою ультранаціоналістичної ідеології, відмови від традиційних, встановлених Леніним, принципів функціонування партійних органів і безмежного розвитку культу Верховного Вождя, який став маршалом, генералісимусом і Головою Ради Міністрів.
Саме тоді «культ особи» досяг апогею. У кожному селищі споруджувався свій пам'ятник Сталіну. Святкування в грудні 1949 р. сімдесятиріччя вождя дозволило культу особи перейти всі мислимі кордони. Протягом тижнів газети перелічували тисячі подарунків, надісланих Сталіну у знак вдячності з усіх кінців світу. Тисячі послань, сповнених безкрайнього поклоніння й захоплення, стікалися до Великої Людини. Вищі церковні ієрархи публічно завірили його в своїй найглибшій вдячності і в тому, що вони підносять гарячі молитви, відчуваючи безприкладні мудрість і велич, з якими він управляє Батьківщиною.
Незважаючи па весь хор славослів'я і рабських запевнень у вірності, ніколи ця людина не була так самотня. Свідоцтва його близьких, дочки, Хрущова і М. Джіласа одностайні в цьому. Ізолювавшись через свою підозрілість від усіх, уникаючи церемоній і прийомів, знаючи про життя країни тільки по прикрашених картинках офіційних доповідей, старіючий Сталін проводив тепер більшу частину часу на своїй дачі в Кунцево, звідки приїжджав на кілька годин у Кремль. На дачу він викликав старих членів партійного керівництва, змушуючи їх, якщо вірити спогадам Хрущова, з будь-якого приводу пити ночі безперервно до повної знемоги. Підкреслюючи значення цих застіль, наближені Сталіна того періоду відмічають його рідке уміння сплутати карти і, застосовуючи свою улюблену тактику, підбурити між собою своїх вірогідних наступників, доручивши їм розв'язання найголоволомніших проблем, щоб потім, вставши вище конкретних особистостей і розбіжностей, взяти на себе роль арбітра й продовжити зміцнення політичної системи, в якій ленінські традиції грали все меншу роль, тобто сталінізму.
Радикальний розрив з ленінською спадщиною здійснювався на кількох рівнях:
- На рівні символів, що виражалося у відтворенні цивільних і військових звань, які були скасовані Леніним, оскільки втілювали, на його думку, традиційну державу (так, в 1946 р. народні комісари перетворилися на «міністрів»); в примітному перейменуванні, покликаному знаменувати перехід до нового етапу в історичному розвитку народу і держави (Робітничо-селянська Червона Армія була перейменована в Радянські Збройні Сили, а більшовицька партія в 1952 р. стала Комуністичною партією Радянського Союзу -КПРС).
- На теоретичному рівні йшла прихована критика ленінської концепції партії. Так, в промові, проголошеній 9 лютого 1946 р., Сталін заявив про те, що єдина різниця між комуністами і безпартійними полягає в тому, що перші є членами партії, а другі ні.
- На більш глибокому рівні реального здійснення влади розрив із ленінізмом виражався в послідовному ігноруванні керівних органів партії: тринадцять з половиною років, з березня 1939 по жовтень 1952 р., не скликалися з'їзди, і п'ять з половиною років, з лютого 1947 по жовтень 1952 р., - пленуми ЦК. Навіть Політбюро (10 членів і 4 кандидати в члени) майже ніколи не збиралося в повному складі через введену Сталіним практику «малих комісій» (повністю незаконної з точки зору Статуту) з розпливчатими повноваженнями: Комісія П'яти, Комісія Шести, що займалася в принципі закордонними справами, але також і деякими питаннями внутрішньої політики, Комісія Семи. Як правило, Сталін вважав за краще приймати членів Політбюро індивідуально або невеликими групами з питань, пов'язаних зі «спеціальністю» кожного. Сталін, який страждав від гострої шпигуноманії, незмінно виключав із цих зустрічей, особливо в останні роки життя, деяких членів Політбюро, підозрюваних у переході на службу тієї або іншої іноземної держави. Це сталося із Ворошиловим, запідозреним у співпраці з Інтеллідженс Сервіс (але не арештованим, що досить ясно говорить про справжні мотиви цієї так званої немилості); потім, після XIX з'їзду партії, - з Молотовим та Мікояном. Хрущов залишив вражаючі розповіді про епізодичні засідання Політбюро, де найважливіші рішення, наприклад про п'ятий п'ятирічний план, приймалися без усякого обговорення за кілька хвилин учасниками, які відчували паніку тільки від однієї думки, що вони можуть висловити точку зору, яка зіпсує настрій Вождеві. Тим часом Сталін робив усе, щоб сконцентрувати владу у створених ним структурах, непідконтрольних обраним у 1939 р. керівним партійним інстанціям. Роль його особистого Секретаріату та Спеціального сектора Секретаріату ЦК під керівництвом Поскрьобишева, очевидно, постійно зростала, полягаючи в нагляді над усім Секретаріатом ЦК - реальним центром прийняття рішень і контролі за їх виконанням. Кожний із головних соратників Сталіна в післявоєнні роки (Маленков, Жданов і Хрущов) займав у той або інший момент один з чотирьох постів секретарів ЦК партії.
При тих - дуже уривчастих - знаннях про механізм прийняття рішення на найвищому рівні, які ми маємо в своєму розпорядженні, неможливо дати вичерпну відповідь па питання про реальну владу в післявоєнному СРСР. Чи дійсно Сталін був самодержцем, описаним Хрущовим та Джіласом? Або ж лідером меншості в Політбюро, оточеним ворогуючими групами, які виникали в передбаченні швидкого розподілу спадщини і чиї позиції відображали реальні тенденції у виборі рішень з ключових питань того моменту? Ці дві гіпотези не виключають одна одну. Вони дозволяють оцінити складність і витонченість політичної гри Сталіна, якому вдалося так же надійно прибрати до рук вищих воєначальників, овіяних славою Перемоги, як і обернути собі па користь суперництво та амбіції своїх політичних колег, відволікаючи таким чином увагу від соціальних протиріч і відцентрових ідеологічних тенденцій, які виявляться після того великого дня, коли його не стане.
Першою конфліктною ситуацією, в якій Сталін взяв на себе роль арбітра, був спор Маленкова і Жданова, які вважалися після закінчення війни його потенційними спадкоємцями. Сходження обох почалося ще в довоєнні роки. У 1939 р. Маленков був призначений секретарем ЦК і начальником управління кадрів ЦК. Завдяки своїм безперечним організаторським здібностям він отримав під час війни нові відповідальні призначення. Член ДКО, у 1943 р. Маленков був поставлений на чолі Комітету з відновлення звільнених районів. У 1944 р. він очолив Комітет з демонтажу німецької промисловості, який займався отриманням із Німеччини репарацій на користь СРСР. У той час як Маленков, після блискучої партійної кар'єри підіймався все вийде у сфері державного управління, Жданов не менш успішно просувався в структурі партійного апарату. Будучи з 1934 р. секретарем ЦК, членом Оргбюро ЦК і спадкоємцем Кірова на посту першого секретаря ленінградської партійної організації, він зіграв видну роль в чистці місцевих партійних і господарських кадрів в 1936-1938 рр. На XVIII з'їзді партії в березні 1939 р. він був обраний членом Політбюро.
Суперечка між Маленкозим, підтримуваним Берією, Кагановичем і керівниками важкої промисловості, з одного боку, і Ждановом, на боці якого були голова Держплану Вознесенський, Доронін, Родіонов, Ковальов і деякі воєначальники, з іншого, одночасно торкалася, як ми вже бачили, міжнародного становища, а також темпів і шляхів економічного розвитку СРСР в післявоєнні роки. Політичний конфлікт між Маленковим і Ждановом розвивався з кінця 1945 р. навколо суто приватного питання: Жданов і Вознесенський атакували Маленкова у зв'язку з його політикою вивозу німецької промисловості, яка приводила, згідно з їх уявленнями, до жахливого розбазарювання коштів. Мікоян, посланий Сталіним розібратися на місці, повернувся з дуже несприятливою доповіддю, яка свідчила про необхідність відмовитися від політики демонтажу на користь створення змішаних фірм, які б організовували в Німеччині виробництво продукції для СРСР. Сталін підтримав групу Жданова, зняв Маленкова з посади, одночасно вивівши його з Секретаріату ЦК. Протягом двох років Жданов і його помічник М. Суслов, призначений в червні 1947 р. керівником Агітпропу (замість близького до Маленкова Г. Александрова), користувалися довірою Сталіна, очолюючи ідеологічне придушення інтелігенції, національних рухів і згуртування європейських компартій навколо КПРС. Разом з тим у політичному відношенні група Жданова - Вознесенського виявилася дуже різношерстою, об'єднуючи і «жорстких» ідеологів типу Жданова, і таких економістів-реформаторів, як Вознесенський, місцеву володарюючи еліту (ленінградська партійна організація, першим секретарем якої був Жданов) і керівників, які бажали б відновити деяку форму - звичайно, дуже специфічну - законності шляхом «повернення до принципів» перед обличчям ультранаціоналістичного, неленінського дрейфу сталінської влади. Плани цієї групи в області економіки зазнали поразки з ряду причин, зумовлених як катастрофічним погіршенням продовольчого становища в 1946-1948 рр., що дало привід для відновлення жорсткого контролю над селянством, утворенням консервативного фронту керівників промисловості, так і спекуляціями у внутрішньополітичних цілях міжнародною напруженістю. Ймовірно, відносно стратегії економічного розвитку Сталін солідаризувався з прихильниками повернення до волюнтаристської схеми 30-х рр.
У 1945-1946 рр. Сталін дуже майстерно маневрував по відношенню до іншої групи, яка могла б перетворитися на самостійну суспільно-політичну силу, здатну якщо не зібрати разом тих, хто хотів змін, то, принаймні, створити противагу цивільній владі і навіть виступити арбітром у спірних питаннях: щодо ставлення до армії. Хоча в російській історії не існувало путчистської традиції і феномен 1937 р. повинен був, швидше усього, додати впевненості цивільній владі, все ж, і не беручи влади, армія кілька разів, передусім в 1917 р., активно сприяла зміні політичної системи. У 1945 р. радянське керівництво на чолі із Сталіним усвідомлювало, що, стикнувшись із зовнішніми по відношенню до системи реаліями і випробувавши на собі вакуум і некомпетентність цивільної влади в 1941 р. армія могла стати центром кристалізації ідей, небезпечних для режиму. До того ж, користуючись величезним престижем, воєначальники, особливо Жуков, який взяв Берлін, були, принаймні, не менш популярні, ніж цивільні керівники - армія могла вселяти побоювання цивільній владі. Тому вже до 1945 р. були вжито деяких засобів, щоб попередити можливу загрозу з боку військових: ідеологічна інтеграція армії в партію, немилість відносно військових керівників, знеособлення історії війни.
У першому випадку активно проводилася політика масового залучення до партії тих, «хто відзначилися на полі бою»: в кінці 1945 р. демобілізовані військові, що вступили в партію в діючій армії, складали більше 40% загальної чисельності ВКП(6) - 2,5 з 5,7 мли. (усього в партію за час війни вступило біля чотирьох мільйонів нових членів). Велика частка фронтовиків мала два суперечливих наслідки: з одного боку, вона свідчила про те, що партії вдалося забезпечити собі широку присутність в армії; з іншого - мала на увазі, що й армія спроможна впливати на установки партії, якщо воєначальники вирішать мобілізувати своїх «ветеранів», що були розкидані по країні і повернулися до мирного життя. Тому вже до кінця 1945 р. найвидніші воєначальники отримали призначення у віддалені регіони і були майже повністю усунені з політичного життя. Найбільш популярний з них - Жуков - був відправлений командувати спочатку Одеським військовим округом, потім Уральським, і з 1946 р. про нього майже не писали. 4 травня 1948 р. радянська преса не згадала навіть його імені в матеріалах, присвячених річниці взяття Берліна. Вся заслуга розробки плану вирішального штурму Берліна була, природно, приписана Сталіну. Відсторонення воєначальників супроводжувалося знеособленням історії війни, що стало очевидним уже в 1946-1947 рр. У численній «військовій літературі» на першому плані стояли безіменний солдат і партія, що виступала як натхненник і організатор військових операцій, яку ніщо і ніколи не заставало зненацька.
Влітку 1948 р. після дворічної немилості Маленков був повернутий Сталіним до складу Секретаріату ЦК. Через кілька тижнів, 31 серпня 1948 р., раптово помер Жданов, залишивши своїх прихильників беззахисними перед Маленковим, який у співпраці з Берією, керівником всесильного МДБ Абакумовим і, безсумнівно, з благословення Сталіна організовував найбільшу чистку, направлену проти Вознесенського, співробітників з Держплану і Ленінграда - міста, яке завжди було у Сталіна під підозрою. Вознесенський був зміщений і в 1950 р. без суду розстріляний. Загалом «ленінградська справа» коштувала життя кільком сотням партробітників, більшість з яких своєю кар'єрою в цьому місті були зобов'язані Жданову; вона також дозволила усунути інших керівників, які підтримували свого часу Жданова, в числі яких був Голова Радміну РРФСР Родіонов. Всі ці відповідальні працівники були звинувачені у спробі «розвалити соціалістичне господарство методами міжнародного капіталізму» (явний натяк на економічні розходження між Маленковим і Вознесенським в 1945-1946 рр.) і в «змові з прихильниками Тіто, направленій на повалення радянської влади». На перший погляд Сталін не брав участі в цих заходах, однак навряд чи це було дійсно так, враховуючи його могутність і пильний контроль за течією життя країни. Можливо, що саме від Сталіна виходила ініціатива чистки партапарату Ленінграда - міста, чиї боязкі наміри до самостійності вселяли центральній владі побоювання, які ставали мотивом для репресій. Готувалася й «московська справа» у зв'язку із звільненням Г.М. Попова з посади секретаря МК ВКП(б). Але вона не була доведена до «логічного» кінця.
Повернення Маленкова в групу перших осіб країни, усунення Вознесенського та його колег із Держплану співпали з переорієнтацією четвертого п'ятирічного плану у бік надволюнтаристського економічного росту. Одночасно відбувався перехід до децентралізованого і ще більш причепливого контролю різних галузей економіки. Відділ кадрів Секретаріату ЦК, визнаний надзвичайно централізованим і тому неефективним, був скасований, а його функції передані галузевим відділам (важкої промисловості, планування, фінансів і торгівлі, транспорту, сільського господарства і т.д.), покликаним дати більш раціональне кадрове забезпечення кожної конкретної галузі. Ці заходи, що означали повернення до практики другої половини 30-х рр., виражали тверду рішучість партії ретельно стежити за підприємствами, коли визначилося поновлення довоєнної волюнтаристської практики. Хоча Маленков і виглядав як спадкоємець, призначений самим Сталіним, однак останні" в той же час сприяв просуванню Хрущова, який отримав у 1949 р. пости першого секретаря Московського обкому партії і секретаря ЦК після нетривалої і відносної немилості, викликаної голодом на Україні в 1946-1947 рр. Виступи Хрущова із сільськогосподарських питань, його проекти реформ, плити, якщо вони й не знаходили загальної підтримки (проект агроміст був відразу ж знехтуваний), створили йому репутацію «найкомпетентнішого» практика в цій найважливішій галузі.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
