61004 (611343), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Небувалий підйом економіки в кінці XIX ст. сприяв накопиченню капіталів, але одночасно з цим і появі нових соціальних прошарків з їх проблемами і запитами, невластивими самодержавному суспільству, переважно селянському і дворянському. Він породив серйозний дестабілізуючий чинник в жорсткп'і і нерухомій політичній системі, не потерпілій від політичних заворушені,, що прокотилися Європою в 1789-1848 рр. Сама ж система була абсолютно пспідго товленою до будь-яких змін. До цієї все більш гострої суперечності між продуктивними силами, які переживали активний розвиток і застарілими суспільними інститутами додалася те одна суперечність, породжена подвійністю соціально-економічної структури: промисловий капіталізм в декількох передовий галузях і в обмеженому числі регіонів та архаїчні структури (які значного мірою можна охарактеризувати як феодальні) на селі.
Подальшому розвитку країни заважав низький рівень промислового споживання сільського населення та нерозвинений споживчий ринок в місті. Розвиток промисловості значною мірою залежав від державних замовлень і недостатньо стимулювався внутрішнім ринком. Основною суперечністю розвитку економіки країни став колосальний розрив між сільським господарством з його архаїчними способами виробництва і промисловістю, що спиралася на передову технологію.
Окремі радянські історики наполягали, що скасування кріпацтва, яке вони називали "буржуазною реформою", викликало прискорений розвиток капіталізму на селі. Тим самим вони лише повторювали тезу Леніна, яку він висунув у 1900 р. в роботі "Розвиток капіталізму в Росії". Насправді ж, якщо брати до уваги ті умови, за яких було знищено кріпацтво, його скасування не стільки сприяло розвитку капіталізму, скільки консервувало архаїчні, можна сказати феодальні економічні структури. Крім того, юридичне звільнення селян не диктувалося насущною економічною необхідністю. Промисловість далеко не завжди була зацікавлена в скасуванні кріпацтва: наприклад, металургія - одна з найбільш динамічних галузей промисловості - використовувала кріпаків і декрет про звільнення селян загрожував дезорганізувати її роботу.
Скасування кріпацтва було викликане страхом перед бунтами і масовими збуреннями селян. Селянські смути, викликані Кримською війною, все більш численні і небезпечні, змусили уряд вирішити селянське питання. Реформа 1861 р. звільнила селян лише з юридичної точки зору, не давши їм економічної незалежності. Самодержавство постаралося всіма силами зберегти інтереси та привілеї помісного дворянства. Звільненим селянам доводилося викуповувати землю, яку вони обробляли, часто за завищеними цінами, що на піввіку вперед прирікало їх на боргову кабалу. До того ж наділ, що викуповувався, був, як правило, меншим від того, що вони обробляли раніше. Земельні ділянки, так звані "відрізки", відходили поміщикам і перемежовувалися із селянськими землями, створюючи таку мішанину, що частіше за все селяни за різне відробляння вимушені були орендувати ці ділянки у поміщика, щоб придати хоча б видимість цілісності своїм володінням. Клаптева плутанина селянських наділів і поміщицьких угідь стала характерною рисою російського сільського пейзажу, селянам доводилося звертатися до поміщиків за дозволом на проїзд через їх землі. Юридичні засоби підкорення зникли, однак економічна залежність селян від поміщика збереглася і навіть посилилася.
Через значний приріст селянського населення (за 40 років на 65%) нестача землі ставала все більш відчутною. 30% селян склали "надлишок" населення, економічно непотрібний і незайнятий. До 1900 р. середній наділ селянської сім'ї знизився до двох десятин, це було набагато меншим від того, що вона мала в 1861 р. Становище ускладнювалося відсталістю сільськогосподарської техніки, недостача засобів виробництва ставала справді драматичною. Третина селянських дворів була безкінною, ще третина мала лише одного коня. Російський селянин отримував найнижчі урожаї зернових в Європі (5 - 6 ц з га).
Зубожіння селянського населення супроводжувалося посиленням фіскального тиску. Податки, за рахунок яких у значній мірі йшов розвиток промисловості, лягали на селянство важким тягарем. Економічна кон'юнктура складалася в умовах падіння цін на сільськогосподарську продукцію (ціни на зерно знизилися наполовину між 1860 і 1900 рр.) і зростання цін на землю і орендної плати. Потреба в готівці для сплати податків і ринкова економіка на селі (нехай і дуже слабо розвинена) змушували селянина продавати частину необхідної для внутрішнього споживання сільськогосподарської продукції. "Ми будемо менше їсти, але будемо більше експортувати", - заявив в 1887 р. міністр фінансів Вишиеградський. Ця фраза була сказана аж ніяк не для красного слівця. А ще через чотири роки в перенаселених родючих губерніях країни вибухнув страшний голод, який забрав десятки тисяч життів. Він розкрив усю глибину аграрної кризи. Голод спричинив обурення інтелігенції, сприяв мобілізації громадської думки, приголомшеної нездатністю влади запобігти цій катастрофі, тоді як країна експортувала щорічно п'яту частину урожаю зернових.
Знаходячись в рабській залежності від застарілої сільськогосподарської техніки, від влади поміщиків, яким вони продовжували виплачувати високу орендну плату і вимушені були продавати свій труд, селяни в більшості своїй терпіли ще й дріб'язкову опіку громади. Громада встановлювала правила й умови періодичного перерозподілу земель (в суворій залежності від кількості їдоків у кожній сім'ї), календарні терміни сільських робіт і порядок чергування культур, брала на себе колективну відповідальність за виплату податків і викупних платежів кожного із своїх членів. Громада вирішувала, видати або відмовити у видачі паспорта селянинові, щоб він міг покинути назавжди або на деякий час своє село в пошуках роботи в іншому місці. Стійкість громадських традицій перешкоджала появі нового селянства, яке відчувало б себе повноцінним господарем землі. Закон від 14 грудня 1893 р., прийнятий з ініціативи прихильників громадського укладу, які вважали, що, оскільки він гарантує селянинові мінімум землі, то стане і рятівним заслоном проти розростання "виразки пролетаріату", ще більш ускладнив вихід селян з громад і обмежив свободу володіння земельними ділянками. Щоб стати повним власником, селянинові треба було не тільки повністю розрахуватися за землю, але й отримати згоду не менше двох третин членів своєї громади. Ця міра різко пригальмувала звільнення селян від пут громадського землеволодіння, яке лише намітилося в 1880-х рр.
Збереження громадських традицій мало також інші наслідки - воно затримало процес соціального розшарування в селі. Почуття солідарності, належності до однієї громади заважало зародженню класової свідомості у селянської бідноти. Тим самим певною мірою гальмувався процес пролетаризації найбільш знедолених. Навіть після переселення в місто селяни-бідняки, що стали робітниками, не втрачали повністю зв'язок із селом, принаймні, протягом одного покоління. За ними зберігався громадський наділ, і вони могли повернутися в село на час польових робіт. (Однак, починаючи з 1900 р. практика ця помітно скоротилася, особливо серед петербурзьких і московських робітників, яким вдалося перевезти в місто і свої сім'ї.) У противагу цьому громадські традиції сповільнили економічне розкріпачення і найбільш багатої меншості сільського населення, так званих куркулів. Звісно, куркульство почало викуповувати землі, брати в оренду інвентар, використовувати на сезонних роботах селян-бідняків, давати їм гроші в борг, щоб вони могли протриматися до майбутнього урожаю. Для того, щоб швидше домогтися переходу до сучасних форм господарювання, необхідно було не лише послабити тиск з боку громади, але й замінити сільських лихварів більш або менш налагодженою банківською системою. Розширення залізничної мережі повинне було активізувати товарообмін, що призвело б до рішучого збільшення міського споживчого ринку. Однак більшість російських міст все ще являла собою нагромадження бідного передмістя навколо убогих торгових центрів, населення яких збільшувалося в зимовий сезон у зв'язку з напливом селян, які шукали тимчасову роботу, і меншало з приходом весни, коли вони повертітися в село. Сільським виробникам нікому було продавати свою продукцію. На рубежі ХІХ-ХХ століть у Росії, по суті, не існувало тієї верстви суспільства, яку можна було б назвати сільською буржуазією.
У селі існувало цілком особливе відношення до власності на землю, що пояснювалося громадським укладом. З цього приводу Вітте помічав, що "горе тій країні, яка не виховала у населення почуття законності і власності, а, навпаки, насаджувала різного роду колективне володіння". У селян було тверде переконання, що земля не повинна належати нікому, будучи не предметом власності, а швидше початковою даністю їхнього оточення, подібно повітрю, воді, деревам, сонцю. Такого роду уявлення, що висловлювалися селянськими комітетами під час революції 1905 р., штовхали селян на захоплення панських земель, лісів, поміщицьких пасовищ і т.д. Згідно поліцейському донесенню тих часів, селяни постійно здійснювали тисячі порушень законів про власність.
Спадщина феодального минулого також відчувалася і в економічному мисленні землевласників. Поміщик не прагнув впроваджувати технічні удосконалення, які збільшили б продуктивність праці: робоча сила була в надлишку і майже безкоштовною, оскільки сільське населення постійно росло; крім того, поміщик міг використати примітивний сільськогосподарський інвентар самих селян, які звикли сплачувати борги у вигляді панщини. (Були, звісно, і деякі винятки, в основному на околицях імперії - в Прибалтиці, Причорномор'ї, в степових районах південного сходу Росії, в тих місцевостях, де тиск громадського укладу і пережитки кріпацтва були слабшими.) Помісне дворянство поступово приходило в занепад через непродуктивні витрати, які в кінцевому результаті призвели до переходу землі в руки інших соціальних верств населення. Однак процес цей був значно уповільнений як урядовими заходами на захист помісного дворянства, наприклад створенням в 1885 р. Державного дворянського земельного банку, який видавав позику під 4% річних і без особливого контролю (що дозволяло поміщикам проводити вигідні операції, але зовсім не обов'язково поліпшувало стан їх маєтків), так і шляхом постійного підвищення цін на землю. На рубежі століття родові поміщицькі землі були ще досить значними. Що ж до селян, вони продовжували із зростаючим нетерпінням чекати нових наділів за рахунок поміщицьких земель.
2. "Робітниче питання"
Одним із наслідків економічного розвитку 1890-х рр. стало утворення промислового пролетаріату. Під впливом перебільшеної оцінки Леніна, який вважав, що пролетарське і напівпролетарське населення міста і села складає 63,7 млн. чоловік, радянські історики, як правило, переоцінюють його чисельність. Насправді ж кількість робітників, зайнятих в різних галузях сільського господарства, промисловості і торгівлі, не перевищувало 9 мли. Що ж до робітників у повному розумінні слова, їх нараховувалося всього 3 млн., і вони становили відносно невеликий відсоток від загальної кількості "перед-промислової" бідноти - прислуги, поденників, дрібних ремісників.
Як би там не було, надзвичайно високий рівень промислової концентрації сприяв виникненню справжнього робітничого класу. Російський пролетаріат був молодим, з яскраво вираженим розподілом між невеликим ядром досить кваліфікованих робітників і переважною більшістю робітників, що недавно прибули із сіл і поверталися туди більш або менш регулярно. У робітничому середовищі одного й того ж міста класова свідомість була далека від єдності; так, наприклад, в Москві залізничники або робітники-металурги заводу Гужона вважали себе робітничою елітою в порівнянні із сезонними робітниками, що наймалися зимою на харчові або шкіряні підприємства. Те саме спостерігалося і в Санкт-Петербурзі, де путилівці і робітники кораблебудівних верфей, які більше двох поколінь жили на Виборзькій стороні, вважали себе вищими за робітників, які нещодавно прибули із села. У Баку етнічні розбрати між вірменами, турками, персами, іншими кавказькими народностями створювали перешкоди для будь-яких форм об'єднання робітників. Загалом в нещодавно створених промислових центрах робітниче населення було більш рухливим. Біля третини робітників жили за межами традиційних промислових центрів: навколо ізольованих заводів, що стояли вздовж шляхів сполучення, або неподалік від джерел енергопостачання.
Російський пролетаріат зазнавав особливо жорстокої експлуатації. Робочий день тривав довго (від 12 до 14 годин), заробітна плата була жебрацькою, до того ж нерідко з неї утримували третину в рахунок незліченних штрафів. Нещасні випадки на виробництві траплялися дуже часто (за один лише 1904 р. нараховувалося 50 загиблих і 5500 важкопоранених тільки серед залізничників). Умови життя робітників часто не піддавалися опису; так, на Україні вони жили в землянках, у великих містах - у похмурих бараках, казармах, розташованих на околицях.
"На щастя, в Росії не існує, на відміну від Західної Європи, ні робітничого класу, ні робітничого питання", - заявив Вітте в 1895 р. "Дідусь російської промисловості", як його називали, вважав достатньою умовою гарантії миру і злагоди добре відношення роботодавця до своїх робітників, простоту і справедливість у взаємовідносинах. Тільки подібними патріархальними відносинами можна пояснити примітивність існуючого трудового законодавства. У 1882 р. міністр фінансів Бунті спробував увести зачатки трудового законодавства: обмеження робочого дня для підлітків молодших 15 років, заборону праці дітей молодших 12 років і створення особливого загону фабричних інспекторів. Але реакція заводських хазяїв була дуже різкою і Бунті довелося залишити свій пост. Згодом часто виникали розбіжності у відносинах між Міністерством фінансів, яке було тісно пов'язане із промисловцями і охоче йшло на поступки заводському начальству, і Міністерством внутрішніх справ, пройнятим патріархальним духом, і прагнучим насамперед до збереження суспільного спокою, але схильним вважати, що можна вирішити соціальні питання авторитарним поліпшенням життя робітників.
Один за другим видавалися суперечливі закони: в 1885-1886 рр. була проголошена заборона на використання праці жінок і дітей в нічний час; введене правило, згідно якого суми, що стягуються як штрафи, повинні були йти на поліпшення умов праці. Одночасно приймалися закони, що йшли врозріз із цими положеннями. Незважаючи на оптимістичні заяви Вітте, перші конфлікти вибухнули ще до середини 1880-х рр. Найбільш значним був страйк у травні-червні 1896 р. Страйкувало 35 тис. робітників текстильної промисловості Санкт-Петербургу. Вони висували чисто економічні і соціальні вимоги: скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати, скасування штрафів, відкриття вечірніх і недільних шкіл. Уряд, злякавшись розмаху і тривалості страйку, пішов на поступки. Закон 14 червня 1897 р. обмежив робочий день одинадцятьма з половиною годинами і зобов'язав дотримувати режим вихідного недільного дня. Подібно попереднім, даний закон погано дотримувався через відсутність належного апарату фабричної інспекції; в результаті він не призвів до істотних змін умов життя і праці промислового пролетаріату, вимоги робітників не знизилися, а, швидше навпаки, зросли.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
