Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

За етнічним складом зросло російське населення – 7 млн, або 16%, у Східній та 330 тис., або 5%, у Західній Україні. У роки війни скоротилася чисельність поляків, євреїв, кримських татар.

Після війни залишилося лише 17% довоєнної кількості робітників, а весь промислово-виробничий потенціал становив 48% проти 1940 p. У 1950 p. цей показник становив 81%. Протягом 50–60-х років гострої нестачі робочої сили не відчувалося внаслідок відносного аграрного перенаселення, особливо у західних областях. У структурі зайнятості істотних змін не відбулося. Більшість робітників працювали у галузях матеріального виробництва (81,5% у 1960 p.). У промисловості, будівництві, на транспорті було зайнято 38,8%. Зберігалася висока частка зайнятих у сільському господарстві – 42,7%, а у сфері торгівлі, послуг, державного управління – 18,5%⁴.

Господарство розвивалося на основі директивних п'ятирічних планів: п'ятого (1951–1956 pp.), шостого (1956–1960 pp.), сьомого (1961–1965 pp.). У сталінську добу відправною точкою розвитку було твердження про те, що у СРСР побудовано соціалістичне суспільство і почався перехід до комунізму, який можна побудувати в одній країні. Ідея догнати і перегнати індустріальні країни була підтримана М.С. Хрущовим, який проголосив курс на досягнення в СРСР найвищого в світі добробуту людей. Це було авантюрне рішення, оскільки за якісними показниками господарство СРСР відставало від США, інших економічно розвинених країн. Результатом функціонування командно-адміністративної системи, партійного керівництва, дефіциту демократії була екстенсивна спрямованість розвитку господарства країни, що відбувався за довоєнною схемою.

Значні втрати господарства України в роки другої світової війни зумовили низький вихідний рівень порівняно з іншими країнами. У 1945 p. в Україні було вироблено лише 26% промислової, 49% сільськогосподарської довоєнної продукції, товарообіг зменшився до 31%. У СРСР ці показники становили відповідно 92, 60, 45%.

Відбудова господарства продовжувалася до 1950 p. Швидкими темпами розвивалася промисловість – 34,6% щорічно при 22–23% по СРСР. Перевага надавалася базовим галузям промисловості: паливній, металургійній, електроенергетичній, машинобудівній. Було відбудовано та побудовано понад 2 тис. підприємств.

З відновленням у 1951 p. довоєнних масштабів виробництва чавуну, сталі, коксу Україна зайняла одне з провідних місць у Європі з виробництва чорних металів. У паливній промисловості було створено нові галузі – газову, буровугільну. Розширилася мережа газопроводів, зокрема побудовано газопровід Дашава – Київ. Проте у структурі палива перевага надавалася вугіллю (понад 90%).

Значних успіхів досягло машинобудування. Парк верстатів збільшився у 2 рази. Зросло виробництво спеціалізованих верстатів-автоматів, напівавтоматів, почали випускати автоматичні верстатні лінії. Інтенсивно розвивалося виробництво машин для важкої промисловості, будівництва, транспорту, сільського господарства, енергетичного та електротехнічного устаткування. Перші кроки були зроблені в авіабудуванні (Київський авіаційний завод). Первістками автомобільної промисловості стали Одеський автоскладальний і Львівський автобусний заводи.

У 1950 р. було випущено перші 18 тис. вантажних машин.

Зростав обсяг перевезень всіма видами транспорту. В 1950 р. вантажооборот залізниць перевищив довоєнний рівень на 22,9%, морського транспорту – на 50%, автомобільного – на 117%.

Певні досягнення були у легкій промисловості: створено шовкове виробництво, освоєно випуск меланжевих, тонкосуконних тканин, капронових панчіх. Однак виробництво легкої і харчової промисловості не досягло довоєнного рівня (відповідно 79 і 80%). Однією з причин було обмеження асигнувань і розпорошення їх на відбудову невеликих підприємств.

Розпочалася індустріалізація в західних областях України. Розширилися старі виробництва: видобуток нафти (район м. Долини), природного газу (Дашавське, Угорське, Більче-Волинське родовища у Львівській області). Відкриті перші робочі пласти у Львівсько-волинському кам'яновугільному басейні. Створено нові галузі промисловості, зокрема виробництво автобусів, радіоапаратури. У 1950 p. промислове виробництво становило 10% загальноукраїнського проти 3% у 1940 p.

Важливою проблемою відбудови країни були капіталовкладення. США відмовили у наданні кредитів Радянському Союзу, який не став учасником плану Маршалла. Поставки за рахунок репарацій з Німеччини були незначними. Допомога Україні з-за кордону від УНРРА становила 194,2 млн дол. США. Основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви. За 1946–1950 pp. у промисловість, будівництво, транспорт і зв'язок України було вкладено 4,9 млн крб. державних інвестицій, а разом з кооперативними підприємствами, колгоспами – 7,1 млн крб. Частка промисловості та будівництва в загальному обсязі капіталовкладень становила 55,7%. Інвестиції на 85,7% направлялися у важку промисловість. На господарство республіканського підпорядкування припадало 11%, на господарство союзного підпорядкування – 89% загального обсягу капітальних вкладень.

У 50-х – першій половині 60-х років основні напрями економічної політики залишалися практично незмінними. Зберігалися високими, порівняно з західними країнами, темпи економічного зростання України, хоча після 1950 p. вони помітно сповільнилися. За 1951–1958 pp. промислова продукція щорічно зростала на 12,3%, національний доход – на 11,7%, за 1959–1965 pp. – відповідно на 8,8 і 7%. У структурі суспільного виробництва в 1960 p. за виробленим національним доходом (у СРСР його обліковували без невиробничої сфери) частка промисловості становила 47,9%, сільського господарства – 29,1, транспорту і зв'язку – 4,7, будівництва – 8,2, торгівлі – 11,1%⁵.

Економічне зростання в Україні продовжувалося на основі «примітивної індустріалізації». Як і в попередні роки, перевагу надавали базовим галузям, не пов'язаним з науково-технічним прогресом. Темпи розвитку групи Б відставали від групи А. Частка засобів виробництва в загальному обсязі промисловості зросла з 62% у 1940 p. до 72,4% у 1965 p.

У паливній промисловості перевага залишалася за вугіллям протягом 1951–1965 pp., було введено в дію 324 шахти, видобуток вугілля зріс майже у 2,4 раза. На розвитку галузі в 60-х роках позначилися несприятливі гірничо-геологічні умови: глибинна розробка досягала 700 м, що ускладнювало видобуток і підвищувало ціни на вугілля. Розвиток вугільної промисловості здійснювався в усіх басейнах – Донецькому, Львівсько-волинському, Дніпровському буровугільному.

Більш швидкими темпами, ніж вугільна, розвивалися газова і нафтова галузі (за 50-ті роки в 7,3 і 9,2 раза, за першу половину 60-х – в 3,6 і 2,7 раза). Частка нафти і газу в структурі палива збільшилася до 27% у 1965 p. порівняно з 9% у 1958 p. Центр видобутку нафти і газу поступово переміщувався у Дніпровсько-донецький район (53,8% в 1965 p.). Майже половина кількості газу споживалася на електростанціях. Незначну його кількість використовували як хімічну сировину, технологічне паливо, для комунально-побутових потреб⁶.

Виробництво електроенергії забезпечувалося в основному великими державними тепловими електростанціями (ТЕС). Частка гідроелектростанцій (ГЕС) у виробництві електроенергії зменшилася до 6,6% у 1965 p. проти 20% у 1950 p.

Порівняно з довоєнними роками зросло значення металургії. У 1965 p. видобуток залізної руди перевищив рівень 1950 p. у 4 рази, виплавлення чавуну – в 3,5, сталі – в 1,4, виробництво прокату – в 3,7, труб сталевих – в 3,1 раза. Почали виплавляти сталі більше, ніж чавуну. Було побудовано і здано в експлуатацію за 1951–1965 pp. 27 доменних, 38 мартенівських печей, 62 прокатних і трубних станів.

1.3 Радянізація західних областей України

Процес відбудови у «возз´єднаних» районах УРСР проходив набагато складніше, ніж на сході республіки. Це було зумовлено сукупністю причин: значними руйнаціями, завданими фашистською агресією; слабкістю економічного потенціалу регіону (у промисловості Галичини було задіяно лише 4% населення); особливостями менталітету західних українців, які неоднозначно сприймали соціалістичні перетворення, що відбувалися водночас із процесом відбудови; опором (пасивним і активним) значної частини місцевого населення, яке не сприймала нововведень та ін.

Суть перетворень у західних областях УРСР полягала в тому, щоб продовжити і завершити соціалістичну перебудову «возз´єднаних» земель, тобто, як зазначає історик О. Субтельний, привести західних українців у відповідність з радянською системою та їхніми співвітчизниками. Із цією метою в Західній Україні швидкими темпами мали бути здійснені індустріалізація, колективізація, культурна революція, утвердження влади органів диктатури пролетаріату. Всі ці процеси і мали створити умови для остаточної інкорпорації (включення до складу) західноукраїнського регіону до СРСР.

Характер змін, що відбулися в процесі відбудови на території Західної України, неоднозначний. Пройшла докорінна модернізація економічного потенціалу регіону. У роки четвертої п´ятирічки в західних областях України було здійснено суттєву реконструкцію старих заводів і фабрик. Відбудовано та споруджено понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. Обсяг валової продукції промисловості протягом 1946–1950 pp. зріс у 3,2 раза.

Процес індустріалізації у «возз´єднаних» землях мав свої особливості.

По-перше, значно вищі, ніж у східних регіонах УРСР, темпи промислового розвитку. Якщо 1940 р. підприємства західних областей становили 4,7% загальної кількості підприємств України, то 1949 р. – вже 12,6% (у важкій промисловості – відповідно 8,1 і 16,8%).

По-друге, суттєві якісні зміни в традиційних галузях західноукраїнських областей. Якщо раніше лісова промисловість краю вивозила за межі регіону майже всю лісову сировину в непереробленому або напівпереробленому вигляді, то тепер її продукція стала базою для розвитку місцевих галузей – деревообробної, паперової, хімічної (Ужгородський диктово-меблевий і Мукачівський меблевий комбінати, Свалявський лісохімічний завод, картонна фабрика у Львові та ін.).

По-третє, поява нових галузей промисловості: машинобудівної та приладобудівної – на Львівщині; взуттєвої та трикотажної – у Прикарпатті; рибопереробної – в Ізмаїльській області та ін.

По-четверте, відкриття в західноукраїнському регіоні значних родовищ корисних копалин: 1946–1949 pp. у Дрогобицькій області розвідані Угерське, Більче-Волицьке та Рудковське газові родовища, що мали не лише республіканське, а й союзне значення. У 1948 р. завершено будівництво найпотужнішого в ті часи в СРСР та Європі магістрального газопроводу Дашава–Київ, а в 1951 р. західноукраїнський газ почала отримувати Москва⁷.

Помітний прорив у промисловому розвитку західноукраїнських земель супроводжувався і негативними чинниками. Скроєна за сталінською моделлю індустрія краю переймала й успадковувала традиційні її вади: диспропорційний розвиток, що виявлявся у відставанні легкої та харчової галузей промисловості, домінування кількісних показників над якісними, відсутність закінченого технологічного циклу, залежність від союзного центру та ін.

Економічна модернізація потребувала значної кількості освічених кваліфікованих робітників. Тому значну увагу під час перетворень у західноукраїнських землях приділяли питанням освіти. Активна боротьба з неграмотністю, розширення мережі початкової та вищої освіти давали змогу радянській владі не тільки завойовувати симпатії західних українців, а й створювати передумови для появи нового покоління західноукраїнської інтелігенції, спираючись на яку можна було б значно посилити свій вплив на місцеве населення. У 1950/51 навчальному році в школах західних областей республіки вже працювало понад 60 тис. вчителів, тобто майже у шість разів більше, ніж у довоєнний період. Початковою освітою було охоплено всіх дітей шкільного віку, кількість учнів у 5–10 класах збільшилася майже втричі. Наприкінці 1950 р. в Західній Україні функціонувало 25 вузів – у 1,5 раза більше, ніж у 1940 р. Кількість студентів за цей час збільшилася майже в 10 разів. Однак зростання освітнього рівня супроводжувалося активною русифікацією: в 1953 р. навчання у всіх вузах Західної України велося переважно російською мовою.

Особливістю політичного життя в західному регіоні було формальне представництво у владних структурах місцевого населення, яке, як правило, висувалося на другорядні посади і могло певною мірою активно впливати на розвиток подій лише на рівні села або району. Населення Західної України насторожено ставилося до комуністичної партії і тому в 1950 р. із 23 тис. членів львівської обласної організації воно становило лише 10%. З огляду на це глибоко закономірно, що у номенклатурі обкомів партії Західної України, у чиїх руках фактично зосереджувалася вся повнота влади в регіоні, місцевих працівників було тільки 12,1%.

Радикальні соціально-економічні зрушення відбувалися в сільському господарстві західноукраїнських областей. Ще 1944 р. було відновлено процес примусової форсованої колективізації. На початку 1946 р. у Західній Україні налічувалося 158 колгоспів, 1948 р. – 1762, 1949 р. – 6098, 1950 р. – 7190 (колгоспи об´єднували за одними джерелами 93%, за іншими – 98% селянських господарств)⁸.

2. Колективізація на західноукраїнських землях

2.1 Колективізація на західноукраїнських землях в 1944–1948 рр.

Радянсько-німецька війна внесла вагомі зміни в розвиток процесів радянізації західноукраїнських земель. Вагому роль у регіоні почала відігравати створена в 1942 р. Українська Повстанська Армія, яка організовувала боротьбу проти німецької та радянської влади, в тому числі і проти колективізації. Українські селяни дуже часто підтримували УПА лише за те, що та боролася проти запровадження колгоспів.

В листівках УПА прямо заявлялося, що вона виступає: «…За знищення більшовицької експлуататорської кріпацької системи в організації сільського господарства. Виходячи з того, що земля є власністю народу, українська народна влада не диктуватиме селянам однієї форми користування землею». Якщо в 1939 р. ОУН була не готова до боротьби з колективізацією, то до 1944 р., коли радянська влада повернулася на Західну Україну, ОУН та УПА створили широку підпільну мережу, яка в основному і чинила опір колективізації.

Про початок колективізації в Галичині, на Волині, Буковині і, щойно приєднаному Закарпатті, було оголошено одразу після звільнення цих територій від військ Німеччини та її союзників в липні – жовтні 1944 р. А в травні 1945 р. вийшла постанова Раднаркому УРСР і ЦК КП (б) У «Про заходи по відбудові та дальшому розвитку господарства у Львівській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській, Ровенській, Волинській і Чернівецькій областях УРСР на 1945 рік», в якій зазначалося необхідність роздати селянам землю забрану в них німцями, потребу створення земельних громад. Окремим пунктом зазначалося: «Зобов’язати виконкоми обласних і районних Рад, обкоми і райкоми КП (б) У: а) приділити особливу увагу організаційно-господарському зміцненню колгоспів; б) всемірно підтримувати ініціативу бідняцько-середняцьких господарств, які бажають об’єднатися у колгоспи, надаючи всебічну організаційну та виробничу допомогу».

Характеристики

Список файлов курсовой работы