60706 (611262), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Бібліографія як наука зародилася ще у стародавньому світі. Спочатку термін „бібліографія” означав книгописання (переписування книг), згодом – опис книг. Це було зумовлено розвитком культури, появою великої кількості рукописних, а згодом і друкованих книг. Так, відомі бібліографічні таблиці, складені під керівництвом Каллімаха (ІІІ ст. до н.е.). В Європі першою друкованою бібліографічною працею є „Книга про церковних письменників” (1494 р.) Йоганна Триттенхеймського. Найзначнішою для свого часу була чотиритомна праця швейцарського вченого К. Гесснера „Загальна бібліотека”, видана 1545—1555 рр. в Цюріху [5; 47].
На території України найдавнішими були бібліотеки Софійського собору в Києві (1037 р.) та Києво-Печерської лаври (ХІ ст.), звідки й тягнуться перші паростки бібліографії як окремої галузі. Згодом вони отримують розвиток у книгозбірнях Києво-Могилянської колегії (XVII ст.), Львівського, Київського, Чернігівського, Луцького, Острозького та інших братств (XVI—XVII ст.).
Якщо спочатку опис книг був справою окремих бібліографів-ентузіастів, то згодом почали виникати бібліографічні товариства. Однією з причин цього був своєрідний інтелектуально-інформаційний спалах, що мав місце у ХІХ—на початку ХХ ст., збільшення накладів книг, наслідком – розвиток бібліографічної науки. Так, 1909 р. у Львові при науковому товаристві імені Шевченка організовано Бібліографічну комісію (1934 –1939 рр. – Бібліологічна комісія) на чолі з І. Левицьким. Її почесним членом був І.Франко, членами – М. Возняк, В.Гнатюк, Ф. Колесса, М.Комаров та інші. Видано 7 томів „Матеріалів української бібліографії” (зокрема, праця І.Левицького „Українська бібліографія Австро-Угорщини (1909 – 1911 рр.), покажчики творів І.Франка, українських перекладів творів Й.В.Гете, покажчик з історії України І.Калиновича та інші). На півдні України при Новоросійському університеті діяло Одеське бібліографічне товариство (1911—1919 рр.) на чолі з істориком І.Лінниченком, яке видавало „Известия Одесского библиографического общества” (1911—1916 рр.), де друкувалися бібліографічні покажчики краєзнавчого характеру, історико-літературні матеріали про Г.Сковороду, І.Гончарова, Ж.Ж.Руссо, Сервантеса.
Багато уваги питанням бібліографії приділяли І.Франко, М.Павлик, Б.Грінченко, О.Лазаревський та інші.
Оскільки тема цієї роботи пов’язана із дослідженням багатющої культурної спадщини Бережанського краю як складової частини Галичини, а це — земля великих літературних традицій і видатних представників красного письменства, то значне місце буде надане саме бібліографії літературній [33; 84].
Як самостійна галузь бібліографічної діяльності вона почала розвиватися у ХІХ ст. і пов’язана із становленням нової української літератури. Першими бібліографічними публікаціями були надрукований Маркіяном Шашкевичем в альманасі „Русалка Дністровая” (1837 р.) перелік творів українських письменників, фольклорних збірок, критико-бібліографічний огляд публікацій українських народних пісень та фольклористичних досліджень у „Литературных прибавлених к „Русскому инвалиду” на 1837 год.”
У 50—60-і рр. ХІХ ст. у зв’язку з пожвавленням національно-культурної діяльності в Україні посилюється інтерес до бібліографічної галузі. З’являються персональні покажчики, присвячені життю і творчості Г.Сковороди, Є.Гребінки, Г.Квітки-Основя’ненка та ін., перші спроби регулярної поточної інформації про нові явища української літератури (річні критично-бібліографічні огляди М.Максимовича, М.Костомарова, І.Вагилевича, О. Лазаревського, П.Єфименка, І.Франка, М.Комарова). Важливу роль у розвитку української літературної бібліографії ХІХ ст. відіграли журнали „Основа”, „Молот”, „Житє і слово”, „Народ”, „Літературно-науковий вісник”, а також альманах „Рада”. В розвиток української літературної бібліографії значний внесок зробили І.Франко, М.Павлик, І.Левицький, Б.Грінченко, С.Пономарьов та ін. Подією стали покажчики М.Комарова „Бібліографічний покажчик нової української літератури” (1883 р.), „Т.Г.Шевченко в літературі та мистецтві” (1903 р.), „Українська драматургія” (1906 р.), фундаментальна праця І.Левицького „Галицько-руська бібліографія ХІХ століття” (тт. 1-2, 1888—1895 рр.) та ін. [46; 4]
2.2 Бібліографознавці та формування історичної бібліографії в радянській Україні
Вирішальне значення упродовж 1918–1939 рр. набула організація державної бібліографії. Видання літописів Головної книжкової палати в Києві розширило інформаційну базу історичної науки, активізувало довідково-бібліографічну роботу в бібліотеках. Характерною особливістю розвитку історико-бібліографічних досліджень в радянській Україні було встановлення тісних зв’язків із запитами науки, активна участь учених в організації бібліографічної роботи і підготовці покажчиків. У проведенні історико-бібліографічних досліджень брали активну участь Д.Багалій, П.Тутковський, М.Птуха, А.Кримський, С.Маслов, Ф.Максименко та ін. Зокрема, повнотою охоплення матеріалу відзначалися покажчики Ф.Максименка (“Матеріали до краєзнавчої бібліографії України. 1847–1929”), В.Ігнатієнка (“Бібліографія української преси 1816–1916”), В.Кордта “Чужоземні подорожі по східній Європі до 1700 р.”) та ін.
В 20-х роках XX ст. з ініціативи відомих українських вчених та бібліографів (Ю.Меженка, М.Годкевича, С.Маслова, М.Сагарди, С.Єфремова, Ф.Максименка, М.Ясинського) були засновані провідні наукові заклади і бібліотеки, які організували видання бібліографічних праць, книгознавчої періодики, розширюючи тим самим дослідницьку базу історичної науки. Зокрема, були створені Всенародна (Національна) бібліотека України при Всеукраїнській Академії наук (ВУАН) (1918), Головна книжкова палата у Києві (1919) як центр державної бібліографії, Український науковий інститут книгознавства (1922), Українське бібліографічне товариство в Одесі (1925), Державна історична бібліотека УРСР в Києві (1939) тощо [35; 25].
Пленум Бібліографічної комісії при ВУАН 11–14 квітня 1927 р. відзначив, що одним з основних завдань національної бібліографії в радянській Україні стало укладання вичерпного українського бібліографічного репертуару (УБР). Він розглядався як джерелознавча база подальшої дослідницької роботи в усіх галузях знань. Потребу створення УБР обґрунтував Ю.Меженко.
У тогочасний період широко розгорнулась поточна і ретроспективна бібліографічна інформація з історичної тематики на сторінках періодичних видань (“Книгар”, “Бібліологічні вісті”, “Україна”, “Радянська книга” тощо).
Над проблемами укладання бібліографічного репертуару стародрукованої книги, її дослідження та бібліографування в тогочасний період працювали В.Барвінок, П.Клименко, К.Копержинський, С.Маслов, Є.Перфецький, М.Петров та ін. У своїх працях (“Загальний огляд стародруків київських бібліотек” (1924) В.Барвінка, “Етюди з історії стародруків” (1925) С.Маслова) ці вчені не лише описували стародруки українських земель, але й розкривали їх зміст, робили узагальнення та висновки.
Одним з основних напрямків досліджень в радянській Україні було розроблення персональної бібліографії, присвяченої українським історикам Д.Багалію, М.Грушевському, М.Драгоманову, М.Петрову, М.Кримському та ін. У цей період були опубліковані бібліографічні праці історико-краєзнавчого характеру (Ф.Максименка про Донецький край, В.Симоновського про Крим, Ю.Никифорука про Західну Україну тощо).
Загалом, в радянській Україні до кінця 30-х рр. XX ст. творці державної бібліографії зуміли налагодити систематичне видання літописів, в яких, зокрема, реєструвались всі публікації з історичної тематики. Крім того, розпочалась робота з підготовки до створення українського бібліографічного репертуару, налагоджено видання різних видів праць з історичної тематики (універсальних і галузевих покажчиків, оглядів літератури, персональної та краєзнавчої бібліографії, досліджень рукописів і стародруків). Разом з тим у публікаціях допускався значний паралелізм і дублювання через недостатню координацію видавничої діяльності між бібліотеками та бібліографічними центрами, потребувала удосконалення методика укладання покажчиків. Через ідеологічні перепони українська національна бібліографія відставала від тогочасних потреб історичної науки, яка не була забезпечена належною бібліографічною базою.
2.3 Історико-бібліографічні дослідження української еміграції
Визначальну роль у проведенні історико-бібліографічних досліджень відігравало Українське товариство прихильників книги (УТПК) (1926) в Празі, яке очолював професор С.Сірополко. При товаристві працювала бібліотечно–бібліографічна комісія. Друкованим органом УТПК був часопис “Книголюб” (1927–1932). На сторінках журналу активно популяризувались покажчики і огляди історичної літератури українських та чеських бібліографів, публікувались статті з питань історії і теорії бібліографії (В.Біднова, Ю.Меженка, В.Сімовича та ін.).
Вагомий внесок у розвиток історичної бібліографії зробили С.Наріжний, П.Зленко, Д.Дорошенко, С.Сірополко, Л.Биковський, П.Богацький та інші вчені, більшість з яких, рятуючись від арештів і репресій в радянській Україні, змушена була емігрувати за кордон. С.Наріжний вважав бібліографію спеціальною історичною дисципліною, яка допомагає у дослідженні минулого України. У бібліографічному доробку С.Наріжного були огляди змісту українських та закордонних періодичних видань (“Чеський історичний часопис”, “Слов’янський огляд”), дослідження наукової спадщини учених і діячів культури (В.Антоновича, В.Біднова, Я.Шульгіна, Я.Голлого).
Наукові зацікавлення С.Сірополка мали різноплановий характер (дослідження питань історії, теорії, методики бібліографії та книгознавства, огляди літератури, біобібліографія). Величезна наукова спадщина вченого, аналіз його праць дають підстави вважати С.Сірополка одним з творців української історичної бібліографії і бібліографознавства.
Розвитку історичної бібліографії сприяли студії П.Зленка (загальні та галузеві покажчики, огляди змісту української періодики, біобібліографія, дослідження історії книги та маловідомих книжкових колекцій), зокрема: “Бібліографічний покажчик праць української еміграції, 1920–1930” (1932), “Приватні бібліотеки на Україні” (1937), “Симон Петлюра” (1939).
Л.Биковський залишив по собі велику рукописну і друковану спадщину (понад 500 праць). Він був фундатором двох історико–книгознавчих серій, до яких ввійшло понад 20 книжок, редагував та друкував бібліографічні періодичні та неперіодичні видання в еміграції (“Українське книгознавство” (1922), бібліотечний журнал Варшавської міської публічної бібліотеки (1929–1938), публікував статті про досягнення української і чеської бібліографії (“Українська бібліографія на еміграції” (1922), “Замітки про чеську бібліографію” (1927) тощо.
Бібліографія була невід’ємною складовою частиною історіографічних досліджень Д.Дорошенка. Його бібліографічна спадщина (покажчики, списки, огляди, науково-допоміжна бібліографія), як змістовне джерело досліджень минулого України, й сьогодні впливає на розвиток історичної думки.
Таким чином, на відміну від своїх співвітчизників, не боячись арештів і репресій, українські вчені в еміграції вільно популяризували власне бачення перспектив розвитку історичної бібліографії. Саме тому їх бібліографічна спадщина стала вагомим джерелом вивчення вітчизняної історії та діяльності української діаспори зокрема.
2.4 Розвиток видавничої бібліографії в 60-80-ті рр. XX ст.
У 60-80-ті роки було сформовано систему видавничих та видавничих бібліографічних посібників, в якій визначились три основні напрями бібліографічного інформування: перспективний, асортиментний та обліково-видавничий. Однак дана система не задовольняла повною мірою інформаційні потреби користувачів. У зв’язку з цим постійно ведеться пошук шляхів поліпшення видавничої бібліографічної інформації, удосконалюється її структура. Продовжується реорганізація видавничої та поліграфічної галузей. В той же час посилюється заідеологізованість книговидавничої справи. Характерним для даного періоду є поширення централізації у видавничій та видавничій діяльності.
Створення Книжкової палати пов'язане з Законом, ухваленим Радою Народних Міністрів і затвердженим Головою Директорії В. Винниченком 24 січня 1919 року «Про утворення Головної Книжної Палати в м. Києві ... для регістрації всієї друкарської продукції на Україні, наукового її систематизування та для обміну книжками з иншими книжними інституціями». 26 січня 1919 року було затверджено Закон «Про обов'язкову надсилку друкарнями, літографіями, металографіями та ин-шими подібними закладами до Повітових Комісарів примірників всіх видань» [20; 17].
На початку лютого 1919 року в Києві утворився Тимчасовий робітничо-селянський уряд. Згідно з наказом Народного комісара освіти В. Затонського за № 4 від 11 лютого 1919 року «... усі асигнування і намічені видачі по Міністерству Народної Освіти, затверджені попереднім урядом, залишені в повній силі і підлягають виконанню».
З 1920 року державний центр України переходить до Харкова. У березні місяці 1921 року в Харкові оголошено нову постанову «Про обов'язкову реєстрацію та збереження зразків творів друку».
Проте головні зміни постають у 1922 році, коли була видана постанова Ради Народних Комісарів «Про організацію Української Книжкової Палати і про забезпечення головних книгосхованок всіма виданнями республіки». За цією постановою з 27 червня 1922 року Центральний Бібліографічний відділ у Харкові перетворився в Українську Книжкову Палату, яка організовується при Державному видавництві УСРР [20; 18].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
