60643 (611251), страница 2
Текст из файла (страница 2)
На початку літа 1649 року 200-тисячне польське військо посунуло на Україну. Хмельницький, мавши лише коло 70.000 козаків, не рахуючи селянських повстанців, та стільки ж татар, обложив у Збаражі польську армію і тримав Її в облозі півтора місяця.
Тим часом з півночі на Україну виступив Литовський гетьман Радзівілл. Під Лоєвом полковник Станіслав-Михайло Кричевський дав йому відсіч, але сам загинув у бою.
На допомогу польській армії прийшов король з новими силами. Хмельницький оточив королівське військо під Зборовом, але канцлер Оссолінський підкупив хана Іслам-Ґерея, і той поставив вимогу Хмельницькому: замиритися з королем, або татари перейдуть на бік поляків. Хмельницький примушений був погодитися.
.Підписаний 18 серпня 1649 року Зборівський договір мав такі пункти: В межах Польської держави утворюється автономна область, до якої входять воевідства: Київське, Брацлавське та Чернігівське — від Случі до Дністра, частини Волині, Поділля. Цією областю управляє гетьман. Вона має своє військо — 40.000 реєстрових козаків. Решта — селянство — мусить повертатися до панів і відбувати панщину. Королівська адміністрація та польські пани можуть повертатися на свої місця. Православна Церква дістає права рівні з Римо-Католицькою. Унія касується. Єзуїтські школи в Києві ліквідується.
Так — замість визволення українського народу з-під польської влади та створення власної держави — здобутки кривавої боротьби обмежилися національно-територіальною автономією для козацької верстви.
Зборівський договір проголошений як "Деклярація ласки короля, даної на пункти прохання Війська Запорозького", був паперовий: ні в Польщі, ні в Україні його не зреалізовано. Особливо викликав протест пункт 6-ий про зрівняння православних з католиками. Остаточне рішення було відкладене до наступного сойму, на якому мав бути присутній і православний митрополит. Однак, на засідання сойму католицькі єпископи митрополита не допустили, також не допустили його до сенату. Українська Уніятська Церква звернулася до папи Інокентія X, який в листі до короля просив захисту для унія-тів, але не знайшов підтримки. 8 січня 1650 року сойм ратифікував Зборівську угоду.
В Україні влада фактично перейшла до Війська Запорізького. Всю територію поділено на полки, спочатку на 16, згодом число Їх зросло. Податки збирав військовий скарб. Хмельницький, як незалежний володар, вів дипломатичні переговори з сусідніми державами.
Коли Хмельницький спробував був на підставі Зборівського договору перевести реєстр козаків, селяни, що брали участь у війні, не захотіли зрікатися козацьких прав та повертатися до панів І підняли повстання. Ще більше обурювали Їх польські пани, які поверталися в свої маєтки. З другого боку Польща не виконувала своїх зобов'язань: православний митрополит, як згадано, не дістав місця в сенаті, не повернено спірних земель, польський уряд не здійснив амністії, і багатьох повстанців страчено."
3. Берестечко- жванець
Відчуваючи неминучість війни, Хмельницький старався забезпечити себе союзами з сусідами. Насамперед примусив він до союзу Молдавського господаря Василя Лупула, з дочкою якого, Роксан" дою, мав одружитися його син Тиміш. Наприкінці 1651 р. уклав союз з Туреччиною, і султан дозволив Кримському ханові допомагати козакам" Султан Магомет IV назвав Богдана "славою князів християнського народу" І обіцяв свою опіку. (М. Грушевський вважав це васалітетом, але Д. Дорошенко — просто союзом). Це ще більше дратувало Польщу. Навесні 1651 року поляки напали на міетечко Красне на Поділлі, і в бою з ними згинув один із найкращих українських полководців Данило Нечай. Але від Вінниці поляків відбив видатний козачий стратег — Іван Богун."
Рішальна битва відбулася 28-30 червня 1651 року коло містечка Берестечка, над р. Стирем. Там у болотяній долині зустрілися два війська: Хмельницький — бл. 100.000 козаків разом із повстанцями та 50.000 татар, і поляків — 80.000 та стільки ж озброєної челяді. Иа самому початку бою татари раптом почали тікати. Хмельницький і Виговський поїхали мобілізувати нові сили, залишивши командувачем І. Богуна, який відбиваючи наступ поляків, почав виводити козаків з бою. Але серед повстанців зчинилася паніка, вони кинулися тікати і понад 30.000 їх втопилося в річці. Загинув і митрополит Коринтський Йоасаф, що привіз Хмельницькому меч, освячений на Гробі Господнім.
4-го серпня 1651 року Литовський гетьман Радзівілл узяв Чернігів та Київ. Міщани спалили Поділ" щоб не дати його литовцям. Митрополит Сильвестер Косів, піддавшись паніці, вітав переможців.
Хмельницький зібрав нові полки, побудував укріплення біля білої Церкви, спинив польський похід і погодився на переговори. Згідно з Білоцерківським миром, за козаками залишено лише Київське воєвідство, реєстр козаків зменшено до 20.000, польська шляхта мала право повернутися до свеїх маєтків, заборонялося вести закордонні переговори. В Україні почалися знову повстання, збільшилася втеча населення за московський кордон — на Слобожанщину.
Білоцерківський договір також не був реалізований: на соймі один із шляхтичів наклав "вето", і договірне затверджено. Богдан Хмельницький поновив переговори з Молдавією, Кримом, Туреччиною, Москвою. Тому, що Лупул відмовився виконати угоду — видати Роксанду за Тимоша, Хмельницький вирядив під його командою військо до Молдавії. По дорозі під Батогом Тиміш зустрів 20-тисячне військо гетьмана Калиновського. Поляки зазнали нищівної поразки, а сам гетьман був забитий, взято 57 польських гармат, Тиміш вступив до Молдавії і одружився з Роксандою. В 3653 р. він загинув під час облоги Сучави, яку захопив волоський князь Матвій Басараб. Катастрофа балканської політики була страшним ударом для пляну Богдана Хмельницького: він хотів посадити на престіл Молдавії Тимоша, Лупулеві дати Волощину і тим забезпечити Україні надійний західній кордон. Нове лихо чекало далі: обложене козаками в Жванці у грудні 1653 року польське військо з королем Яном-Казіміром вже готове було капітулювати, але поляків знову врятували татари, уклавши з ними сепаратний мир. Татарам дозволено грабувати українське населення та брати ясир по Барське староство.Становище України було тяжке. Війна, татарські напади, тотальна мобілізація, нарешті посухи, неврожай, пошесті, знищення промислових закладів, головно рудень, ізоляція від ринків Західньої Европи — все це руйнувало господарство. Внаслідок цього населення в щораз більшій кількості пересолюється на схід, на південний схід, на Слобожанщину, Донеччину." Як казав М. Грушевський, "справа самостійности України була вбита за ціну її територіяльного розширення", бо прилучення України до Москви було вже пересуджене оцим еміграційним рухом.
4. Переяславська угода
Загроза нової війни з Польщею, повстання в полках України, брак надійних союзників звертали знову думки до православної Москви, тим більше, що тисячі втікачів знаходили притулок на підлеглій Слобідській Україні і далі в Московщині.
З 1648 року Богдан Хмельницький час від часу звертався до Москви з проханням допомогти в боротьбі з Польщею. Він загрожував навіть війною, якщо вона не дасть допомоги проти Польщі. Значну роль в справі союзу України з Москвою відіграло східне духовенство, вищі представники якого брали на себе посередництво між Богданом Хмельницьким і царем: Паїсій, патріярх Єрусалимський, що зустрічав Хмельницького у Києві в 1648 році й вітав, як нового Мойсея; Йоасаф, митроп. Коринтський, що загинув під Берестечком у 1651 році; Гавриїл, митрополит Назаретський, що був у гетьмана після берестейської поразки.
Усі звернення до Москви в справі допомоги були марні. Моковський уряд відмовляв або відповідав загальними заявами, висилав хліб і сіль, але вичікував, не бажаючи розривати миру з Польщею.
В. Ключевський так характеризував політику Москви супроти України: вона "протягом 6 років приглядалася з нерухомою цікавістю, як справа Хмельницького, попсована татарами під Зборовом і Берестечком, хилилася до упадку, як Україна пустошилася союзниками-татарами і люто-нелюдською усобицею, і нарешті, коли Україна вже знищилася дорешти, її прийняли під свою високу руку".
Наводячи цю цитату, М. Грушевський пояснював справу так: "Увесь хід історії Східньої Европи міг би взяти інший і кращий напрямок, коли б Україна ввійшла в політичну унію з Москвою в прчатках своєї боротьби з Польщею, ще повна сил, повна людности, не зневіреної в своїх провідниках і в піднятому ними ділі, здатної бути опозицією Москви, обстояти себе в сій позиції і не дати себе зіпхнути на становище провінції. Московські політики може ненароком, а може й умисно дали поборюкатись українській козаччині з Польщею і дійти до останнього обопільного знищення ... аби ввійти з свіжими силами між сил обезкровлених противників і взяти козаччину вже не в роді рівнорядного союзника, а підручного, котрого можна було б звести до ролі прислужника, підданого " холопа ".
У Москві добре врахували і другий бік питання. Союз з Україною був конче потрібний для Москви з різних поглядів: він відкривав шлях до Чорного моря і на захід, забезпечував Їй панування на сході, а головне — трагічне становище України загрожувало Москві або захопленням й Польщею, або союзом її з Туреччиною, чим не раз лякав Москву Хмельницький. Союз з Україною був дуже бажаний для "Москви тим, що забезпечував Її мілітарні інтереси. Україна мала 300.000 випробуваного, досвідченого, найкращого на Сході Европи війська. Всі ці умови робили союз з Україною конче потрібним для Москви.
1-го жовтня 1653 року Земський Собор у Москві ухвалив прийняти Україну "під високу руку царя", а 1 листопада московське посольство вже було на кордоні України. Цей поспіх, невластивий московському урядові, свідчить, яка велика була заінтересованість Москви. На чолі посольства стояв боярин Василь Бутурлін, намісник Тверський. В посольстві були: окольничий Іван Олфер'єв, намісник Муромський та дяк Ларіон Лопухін. З ними їхало духовенство з іконами, корогвами, хрестами, з образом Спаса — дар царя Хмельницькому — та великий почет.
Гетьман був зайнятий війною з Польщею та похороном Тимзша і прибув до Переяслава лише 6 січня 1954 року. Він уникав будь-яких урочистих прийнять і ні разу не запросив московських послів до себе. Можливо, для того обрав для переговорів не Київ, чого добивалися посли, а тихий козацький Переяслав. Не було прийняття і в полковника Переяславського Тетері. Всі переговори відбувалися сухо й офіційно. 8-го січня відбулась Рада Старшин та поспіхом скликана Загальна Рада мешканців Переяслава. Після вислухання царської грамоти, гетьман, посли та старшини поїхали до Успенського собору.Там стався інцидент, не передбачений у Москві. Коли духовенство хотіло було привести до присяги гетьмана та старшину, Хмельницький зажадав від послів, щоб вони перші принесли присягу від імени царя. Цим Хмельницький вимагав урочистого, формального ствердження україно-московського союзу і запевнення оборони України та її прав. В цьому виявилася рівноправність сторожі — недовір'я щодо дійсних намірів Москви.
Боярин Вутурлін рішуче відмовився приносити присягу за царя. Гетьман і старшина пішли на нараду. Посли, довгий час стояли в соборі, чекаючи. З'явились два полковники — Тетеря та Лісницький (Миргородський) — і почали переконувати послів скласти присягу, і знову вони відмовилися. Вся ця історія з присягою була публічним скандалом для московського посольства. Воно кілька годин чекало на гетьмана, і двічі підтверджена Вутурліним обіцянка, що цар охоронятиме всі права України, була фактичною присягою. "Царское слово пременно не бьівает", — скезав Вутурлін.
Питання — чи приносили московські посли присягу, чи ні — розв'язувалося різним способом. Сучасники вважали, що фактично присяга була зложена, бо двічі повторив Бутурлін запевнення, що цар словом своїм ручиться, що Польщі України не віддасть і державний лад її буде збережений. Це витлумачили Хмельницький і старшина, як а к т рівнозначний з присягою царя."
Єдиний документ, в якому зберігся опис подій — це "Статейний список" Бутурліна — звіт, що його він подав царському урядові про переговори в Переяславі. Цей звіт не можна вважати за цілком вірний, бо він мас ознаки пізнішої переробки, а про неточність його промовляє такий деталь: Бутурлін писав, що на Переяславській Раді зібрався "весь народ" і в церкві присягало "великое множество всяких чинов людей" — тоді, як відомо навіть імена тих, ще присягали, разом 284 особи.
Далі — протягом двох днів Хмельницький з Виговським та посли обговорювали деталі угоди, в тому числі — бажання гетьмана, щоб на Україну, власне до Києва, прийшло московське військо. Це було важливе дйя України не як оборона, бо що могли зробити навіть 3.000 московського війська, коли йшлося 60.000 реєстрових козаків та 350-тисячну армію, що стояла під Жванцем. Але це було конче потрібне для України, як доказ, що не існувало вже й тіні залежності від Польщі, — це було найголовнішим на той момент."
На тому закінчилися переговори гетьмана з посольством царя. О. Оглоблин у кількох словах резюмує сенс переговорів: 1) встановлено військовий союз України з Московщиною, гарантований протекцією Московського царя над Україною та 2) дано гарантію царем про збереження всіх прав і вольностей Української Держави."
У Переяславі сталася ще одна дуже важлива подія. До Вутурліна прибули делегати від старшини, які просили затвердити Їх на різних посадах, не повідомляючи про це гетьмана. Бутурлїн відмовив їм. Цікаві прізвища деяких з прохачів: батькова брат Виговського, батько майбутнього гетьмана Мазепи, Силуян Мужаловський — видатний дипломат, посол до Москви в 1649 та 1693 рр., зі свояками та інші. Цей епізод оцінюють дослідники по-різному. М. Грушевський та А. Яковлів не надавали йому значення. О. Оглоблин, навпаки, вважає, що то була "перша щілина в єдиному українському фронтів Правда, московський уряд не звернув тоді на це уваги, але надалі "Москва занотувала цей факт — і раніше чи пізніше використала... ці розбіжності серед керівних кіл України".
З Переяслава поїхали московські посли по Україні приводиа'и до присяги людність. Справа ця виявилася складною. В Києві митрополит Сильвестер Косів заборонив усім підлеглим йому людям присягати. Відмовилися присягати полковник Богун, Кропив'янеьки Полтавський, Уманський, Брацлавський полки, Чорнобиль тощо.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
