60037 (611173), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Окремі скривджені вельможі очолювали час від часу опозиційні політичні рухи, спрямовані проти уряду, але вельможі прислідували при цьому чисто особисті цілі (одержання пенсій, губернаторських посад, того чи іншого духовного сану і т.д.). Часом вельможі в ім'я тих же корисливих цілей вступали в тимчасовий союз навіть з рухами народної, особливо плебейської, опозиції. При Людовику XIV не було скільки-небудь широкої феодальної опозиції абсолютизму.
Методи, якими окремі аристократи відстоювали свої особисті вимоги, були часто старомодно-феодальними (включно до «оголошення війни» королю), але мету, що вони при цьомупереслідували, не мала нічого спільного з дійсним обмеженням королівської влади чи новим роздробленням Франції. У політичих конфліктах XVII ст. виявлялося не прагнення аристократії як цільної соціальної групи змінити політичний лад, а лише прагнення окремих вельмож зайняти краще положення при даному політичному ладі. Для феодального розпаду Франції в XVII в. не було реальних передумов, ця погроза відійшла в минуле, і тому абсолютизм у XVII в. уже не протистояв феодальному сепаратизму як національна сила. Феодальна, дворянська природа французької монархії, положення короля як глави і прапора всього класу дворянства в цілому виступають саме за Людовика XIV більш наочно і яскраво, чим абиколи.
На основі розвитку капіталізму відбувалося поступове складання французької нації. Цей процес почався в XV-XVI сторіччях, однак його ще не можна вважати що завершились і в XVII ст. Деякі з ознак нації як історично сформованої спільності людей оформилися ще в докапіталістичний період. Так, спільність території була в наявності у Франції задовго до появи яких-небудь зачатків капіталізму. Але такі ознаки, як спільність мови чи спільність психічного складу так, спільність культури, не можуть вважатися цілком сформованими і характерними для життя французів навіть у XVII ст. Французька мова ще зберігала глибокі сліди середньовічної строкатості, роз'єднаності Півночі і Півдня; по психічному складу і культурі гасконець, провансалець, бургундець, пікардіець, нормандець чи овернець являли собою різні типи; часом вони самі називали один одного різними «народами» і «національностями».
Але мовна і культурна спільність французів дуже швидко прогресувала саме протягом XVII ст., коли були проведені уніфікація й упорядкування правопису і норм літературної мови, коли значно зросла роль Парижа, як загальфранцузького культурного центру. Особливо ж незрілим залишалася така найважливіша ознака нації, як спільність економічного життя. Франція XVII ст. була перерізана внутрішніми митними кордонами. Окремі провінції були економічно й адміністративно відособлені друга від друга. В офіційних державних документах про ту чи іншу провінцію ще говорилася «країна» («земля»). І це було не одним тільки пережитком в області термінології. Внутрішній ринок був слабко розвитий, і, природно, буржуазія не могла відігравати роль сили, що цементує націю, що формується. Однак розвиток економічної спільності Франції значно просунувся. Це не сповільнило проявитися в спробі французької буржуазії виступити в ролі глави нації і від імені нації на політичній арені, хоча на перших порах ця спроба і виявилася ще невдалою.
Розділ 2.Час правління Людовика XIV.
2.1. Регентство Анни Австрійської. Фронда та її наслідки.
Людовик XIII помер у 1643 р. Спадкоємцю престолу, Людовику XIV, не було ще п'яти років. Регентшею при ньому була призначена його мати Анна Австрійська, а фактичним правителем став її фаворит, спадкоємець кардинала Ришелье на посаді першого міністра, італієць кардинал Мазаріні. Прозорливий і енергійний державний діяч, продовжувач політики Ришелье, Мазаріні на протязі 18 років (1643-1661)необмежено правив Францією.
Регентство почалося, як це звичайно бувало і раніше в періоди неповноліття королів, з підвищених претензій вищої знаті, особливо «принців крові» (дядька короля — Гастона Орлеанского, принців Конде і Конті й ін.), користуючись слабкістю регентші, щоб зажадати від її нагород і пенсій, а заодно і видалення Мазаріні від влади. З цим насліднику кардинала Ришелье вдалося справитися досить легко: частина претензій одних була задоволена, інших відправили в заслання, і вельможі на якийсь час притихли.
Набагато складніше було справитися з народом: що розорюється солдатськими постоями, збирачами податків і відкупних приставів, селяни не могли і не хотіли більше терпіти: після Ришелье народні бунти продовжувалися - навесні 1643 р. відбувся заколот у Руэрге, а незабаром повстання перекинулися на інші провінції, у Гиень-и-Гасконь, Сентонж, Ангумуа і Пуату. Частина повстанців ішла в гірські і лісисті місцевості; інші, що повернулися до своїх хатин, відсиджувалися, не подаючи ознак бунту, але і не сплачуючи недоїмок, що нагромадилисяю.
Хвилювання продовжувалися також в Лангедоке, Провансу і Турени, вони хвилями перекочувалися з заходу на схід і з півдня на північ країни. З урядового переписування епохи видно, як були стурбовані правлячі кола проблемою локалізації безладь, як пробували умиротворити країну, де незначними поступками, де терором. Місцями провінційні парламенти йшли назустріч вимогам народу і видавали постанови про відстрочку чи скорочення платежів, але це ще більше сприяло збужденню селян, упевнених у тім, що сама влада на їх стороні, проти відкупників і збирачів податку. Утихомирення також далеко не завжди приводило до очікуваних результатів, тому що звірства приборкувачів, викликаючи жорстокість селян, штовхали їх на ще більший опір.
Хвилювання не обмежувалися селом, відомі нестихаючі бунти в містах Франції: у 1643 р. (історія відзначає і багато більш ранніх міських повстань, але ми починаємо відлік заново, від обраного рубежу) у тім же Вильфранше (Руэрг), де міське плебейство підтримало селянське повстання, у Ножа-ні (Гіень-і-Гасконь), Сан-Сальвадору (Гіень-і-Гасконь), Іссуарі (Овернь), Чуре (Турень), Анжере (Анжу), Ангулеме (Ангумуа); у 1644 I.-у Марселі (Прованс), Арле (Прованс), Романі (Дофіні), Балансі (Дофіні), Даксе (Беарн); у 1645 р. у Монпелье (Лангедок), Безье (Лангедок), Манде (Жеводан) і, нарешті, у Бове (Иль-де-Франс), менше 20 лье до півночі від столиці Фран- ції. Але і ці повстання міської бідноти були позбавлені орга- низующего центра, залишалися спорадичними розрізненими спалахами і щораз придушувалися міською буржуазною стражею, урядом, а то і дворянським ополченням.
У 1645 р. хвилювання перекинулися на Лангедок, де до соці-альних коренів народного руху додавалися релігійні: на півдні Франції жило багато гугенотів, і вони сподівалися скористатися переходом влади в руки нового малолітнього короля, щоби спробувати хоча б силоміць відновити свої права, урізані при Ришелье. Утім, у лангедокських хвилюваннях брали участь і «дурні католики».
Хвиля цих здійснених чи тільки назрівавших, але подавлених у зародку, хвилювань, бунтів і повстань, гострий дефіцит бюджету і голод у багатьох провінціях змусили уряд терміново змінювати як внутрішню, так і зовнішню політику. Довелося тимчасово послабити податковий прес, що давив рід, дарувати деякі потурання типу відстрочки чи зняття платежів і замість цього звернутися до тактики «вижимання губок», віддаючи відкупників під суд за «зловживання» (ще вчора не тільки терпимі, але і заохочувані) і експропріюючи їх багатства.
Іншим способом витягу засобів був натиск на «дворянство мантії»: розпродаж нових посад, стягнення «полети» вперед і т.п. Цих засобів, однак, для ведення війни не вистачало. А, крім того, Франції взагалі мир був необхідний, так як уряд побоювався «дурного приклада» англійських подій (успішної боротьби Довгого парламенту проти Карла I): боючись, що під їхнім впливом окремі повстання переростуть у усефранцузьку революцію. Тому Мазаріні вже в 1645 р. доручив французькій делегації на мирних переговорах у Мюнстері висунути лише самі помірні вимоги. Однак ще перш, ніж мир був підписаний, у Франції розразились події так званої Фронди — серйознійшого кризису, потрясшего всю державну систему феодально-абсолютистської Франції.
Історики умовно поділяють Фронду (дослівно—«праща») на два етапи-«стара», чи «парламентська» Фронда (1648—1649), і «нова», або «Фронда принців» (1650—1653). На першому етапі паризький парламент висунув програму реформ, трохи схожу на програму англійського Довгого парламенту. Вона передбачала обмеження королівського абсолютизму і містила пункти, що відбивали інтереси не тільки парламентських «людей мантії», але і вимоги широких кіл буржуазії і сподівання народних мас (уведення податків тільки за згодою парламенту, заборона арешту без пред'явлення обвинувачення й ін.).
Завдяки цьому парламент одержав найширшу підтримку в країні. Посилаючись на рішення парламенту, селяни усюди припиняли сплату податків, а заодно подекуди і виконання сеньориальних повинностей, зі зброєю переслідували агентів фіска. Мазаріні спробував обезглавити рух і заарештував двох популярних лідерів парламенту. У відповідь на це 26—27 серпня 1648 р. у Парижі спалахнуло масове збройне повстання — за одну ніч виникло 1200 барикад. Це було вже значний виступ революційного народу, що змусило тріпотіти двір. У ці бурхливі дні барикадних боїв паризькі буржуа боролися проти королівських військ пліч-о-пліч з біднотою. Зрештою уряду прийшлося звільнити арештованих. Через якийсь час вони видали декларацію, яка приймала, велику частину вимог паризького парламенту. Але потай Мазаріні готувався до контрнаступу. Щоб звільнити французьку армію від участі у воєнних діях поза країною, він усіма силами стремився прискорити підписання Вестфальского миру, навіть на шкоду інтересам Франції. Незабаром після підписання миру двір і уряд несподівано втікли з Парижа у Рюэль.
Знаходячись поза заколотною столицею, Мазаріні відрікся від усіх даних парламенту і народу обіцянок. Почалася громадянська війна. Королівські війська осадили у грудні 1648 р. Париж. Парижани перетворили свою буржуазну гвардію в широке народне ополчення і мужньо боролися більше трьох місяців. Деякі провінції — Гиень, Нормандія, Пуату й ін. — активно підтримували їх. Села озброювалися для війни проти мазаринистов, і селяни те отут, те там, у частий- ности й в околицях Парижа, вступали в сутички з королівськими військами і жандармами.
Під час облоги Парижа незабаром виникла між буржуазією і народом тріщина, що стала швидко розширюватися. Голодна паризька біднота поднимала бунти проти хлібних спекулянтів, вимагала конфіскації їхній имуществ на нестатки оборони. З провінцій у паризький парламент надходили зведення про посилення активності народних мас, що лилася. Паризька преса своїм радикалізмом і нападками на існуючі порядки лякала законослухняних парламентських чиновників. Особливе враження зробила на них отримане в лютому 1649 р. звістка про страту в Англії короля Карла I. До того ж деякі паризькі листівки прямо призивали поступити з Анною Австрійської і Людовиком XIV по англійському прикладу. Плакати на стінах будинків і вуличних ораторів призивали до встановлення в Франції республіки. Навіть Мазаріні побоювався, що події можуть піти у Франції англійським шляхом. Але саме перспектива поглиблення класової боротьби і налякала керівні кола буржуазії на чолі з паризьким парламентом.
Парламент почав таємні переговори з двором. 15 березня 1649 р. був несподіванно оголошений мирний договір, що був у сутності капітуляцією парламенту. Двір урочисто в'їхав у Париж. Парламентська Фронда закінчилася. Це не було придушенням спалаху буржуазної опозиції силами уряду: буржуазія сама відмовилася від продовження боротьби і склала зброю.
Таким чином, історія парламентської Фронди 1648—1649 р. наочно продемонструвала, що в середині XVII в. у Франції вже мало місце помітне невідповідність між новими продуктивними силами і старими, феодальними виробничими відносинами, але ця невідповідність поки ще могла викликати тільки окремі революційні рухи, породити окремі революційні ідеї, але не революцію.
«Нова» дворянська Фронда 1650—1653 р., перекручений відгомін «старої», була спробою купки вельмож використовувати для своїх приватних сварок з Мазаріні не остигле ще в Парижеві й інших містах збурювання народу, покинутого буржуазией. Утім, окремі радикальні елементи французької буржуазії намагалися активно діяти і в роки нової Фронди. Особливо характерні були в цьому відношенні події в Бордо. Там справа дійшла до встановлення подоби республіканского демократичного уряду; лідери руху знаходилися в тісних зносинах з англійськими левеллерами і запозичали для своїх програмних документів їхньої ідеї, у тому числі вимога загального виборчого права. Але це був тільки ізольований епізод.
У селі Фронда принців не ризикувало грати з вогнем, навпроти, загони фрондерів у всіх провінціях робили дивовижну розправу із селянством; у цьому відношенні вони робили загальну справу з урядом Мазаріні. Міжусобна війна закінчилася тим, що двір домовився з заколотними вельможами поодинці, давши одним багаті пенсії, іншим — дохідні губернаторства, третім — почесні титули. Мазаріні , двічі змушений залишати Париж і Францію і двічі возвращавшийся в столицю, зрештою зміцнив своє політичне становище і став більш сильним, чим коли-небудь, колись. Деякі вимоги феодальної Фронди відбивали не тільки приватні інтереси вельмож, але і настрою більш широких кіл дворянського класу. Сутність їх:
а) знищити «узурпацію» королівської влади першим міністром (дававшую завжди привід до боротьби фракцій при дворі і, отже, що заважала консолідації дворянства);
б) зменшити права і вплив парламентів і узагалі всієї бюрократії;
в) вирвати з рук відкупників і взагалі «фінансистів ту гігантську частку прибавочного продукту, що вони захоплювали,) і таким (образом врегулювати фінансову проблему, не ущімлюючи доходів придворного і військового дворянства;
г) збільшити одержувану сільськими дворянами частку селянського прибавочного продукту, перенести державне обкладання в більшій мірі, ніж колись, на торгівлю і промисловість;
д) заборонити сповідання протестантизму, що викликав розкол у середовищі дворянства і давав зайвий привід буржуазії і народу не коритися владі.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
