59916 (611156), страница 7

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 7)

– Ватикан, розширюючи сферу впливу на сході, значно посилював свої позиції у боротьбі с протестантизмом;

– успіху католицької експансії сприяло й пануюче в житті православної церкви безладдя, яке віддзеркалювало кризові явища суспільства;

– серйозної шкоди православ’ю завдавало окатоличення й ополячення «української» еліти, що значно звужувало можливості матеріальної підтримки православ’я.

Високі духовні помисли, що раніше визначали зміст патронату над релігійними установами, в нових умовах змінилися на прагматизм та економічні інтереси.

До XV ст. православна церква у Великому князівстві Литовському відігравала значну роль. Литовська знать була православними. Але у XV ст. під впливом Польщі Великий князь, а з ним і його оточення перейшли до католицизму. Православні вже не могли займати державні посади. Правителі втручалися в церковні справи, свавільно призначаючи митрополита, єпископів, інших ієрархів. Світська влада повністю контролювала духовенство. Ще гірше діялося в низах. Місцева шляхта поводилася із священиками, як з особистою власністю, призначали їх на свій розсуд, не питаючи дозволу митрополита чи єпископа. Панство присвоювало маєтки, власність православних монастирів та окремих священнослужителів.

У Польщі ж, як підкреслює Б.Д. Лановик, у XV-XVI ст. відбувалося культурно-релігійне піднесення. Молодь здобувала вищу освіту у Краківському університеті та за кордоном. Значний вплив мали реформаторський рух, епоха Відродження. Важливу роль відігравала діяльність єзуїтів, які, зосередивши у своїх лавах відданих, добре освічених і розумних членів та заснувавши по всій Речі Посполитій цілу мережу добре оснащених колегій, не лише виховували поляків у дусі войовничого католицизму, а й привертали до себе обдаровану протестантську й православну молодь. У той час, коли польські римо–католики підготували добре вишколених, високоосвічених богословів, українське православ’я ледве животіло. За цих умов українська знать була змушена постійно вибирати між відданістю власному народу й традиціям та пристосуванням, асимілюванням у панівне суспільство та його культуру. На жаль, все частіше вона віддавала перевагу останньому. Православ’я ж, а також українська мова та звичаї пов’язувалися передусім із нижчими верствами, з народними масами, передусім селянством.

Полонізація українських земель, католицька експансія викликали занепокоєння та опір патріотично налаштованої української шляхти, заможних кіл міщанства, православного духовенства, селянства, козацтва, а також окремих магнатів. Серед останніх найбільш відзначився князь Василь – Костянтин Острозький, якого називали «некоронованим королем України», один із найбагатших та наймогутніших магнатів Речі Посполитої. Близько 1576 р. він заснував у своєму маєтку на Волині славнозвісну Острозьку академію – першу українську школу вищого рівня навколо якої згуртувалися найкращі культурно – освітні сили України. При академії діяла друкарня, де у 1581 р. з’явилося перше повне видання Біблії слов’янською мовою – так звана Острозька Біблія. Князь Острозький також заснував школи у Турові, Володимирі, протегував різноманітним українським православним інституціям.

Братства. Найбільш яскравими проявами і водночас організаційними осередками загальнонародного руху проти польсько – католицької експансії стали братства – релігійні та культурно – просвітницькі організації, які виникали при церковних парафіях в XV-XVII ст. Спочатку вони були переважно організаціями міщан, але поступово набули всестанового значення. Братства існували на членські внески братчиків, добровільні пожертви православних шляхтичів, церковників, міщан. Зокрема, шляхтянка Гальшка Гулевичівна подарувала Київському братству свій маєток під школу й шпиталь.

На перших порах братства носили релігійно – благодійницький характер: опікувалися церквою, влаштовували братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували шпиталі тощо. Згодом вони здобули собі провідне місце в релігійному житті, ставши ініціаторами церковних реформ, залучаючи до роботи талановитих проповідників, поширюючи духовну літературу. В XVI ст., із посиленням національного гніту на українських землях, братства набули значного громадсько – політичного і національно – культурного значення. Вони активніше виступають на захист прав українського населення: звертаються зі скаргами на дії польської адміністрації до судів, посилають посольства до короля тощо.

Одним із найдавніших було Львівське братство при Успенському соборі, яке було засноване близько 1453 р. Наприкінці XVI – на початку XVII ст. братства діяли у Києві, Луцьку, Острозі та інших містах України. Вони підтримували між собою тісний зв’язок і намагалися поширити ідеї на інші регіони, з цією метою обмінювалися статутами, запрошували кращих проповідників. За кількістю членів братства були невеликими і нараховували, як правило, до кількох десятків чоловік. Однак діяльність цих невеликих організацій була надзвичайно ефективною. У XVII ст. велику роль у національно – культурному житті українського народу відіграло Київське братство, засноване в 1615 р. при Богоявленському монастирі. Воно одразу стало головним консолідуючим центром для всієї України. До Київського братства крім київських міщан і української шляхти, вступило також і Запорозьке Військо на чолі з Петром Сагайдачним.

Історики вважають, що братства відіграли вирішальну роль у духовному житті українського суспільства. З кінця XVI ст. братства розгорнули активну культурно – освітню діяльність. Вони організовували навчальні заклади, в яких навчали грамоті дітей, причому рівень викладання був достатньо високий. Вже перша Львівська братська школа (відкрита у 1585 р.) мала елементи вищої освіти. В ній навчалися діти як заможних, так і бідних батьків, сироти. У 1615 р. на кошти вже згадуваної Гальшки Гулевичівни відкрилася братська школа у Києві. Архімандрит Києво – Печерської лаври Петро Могила після свого вступу до братства та відкриття школи при лаврі у 1632 р. об’єднав їх у Київську колегію – майбутню Києво–Могилянську академію. На початку XVII ст. братські школи існували по всій Україні.

Важливою сферою діяльності великих братств, зокрема Львівського братства, було книгодрукування. Коли до Львова приїхав І.Федоров – друкар, якого вигнали з Москви за спроби використати нову техніку книгодрукування, – братство допомогло йому заснувати друкарню. У 1574 р. з’являється його перша книга «Апостол». На початку 1580 років, коли кредитори стали погрожувати Федорову, що відберуть у нього друкарню, її викупило Львівське братство, перетворивши місто на центр православного друкування.

Своєю подвижницькою діяльністю братства сприяли культурно – національному відродженню України наприкінці XVI ст. Водночас братський рух мав і ряд проблем: по – перше, не було стабільних організаційних форм та узгоджених дій між окремими братствами; по – друге, постійно не вистачало коштів; по – третє, братства втручалися у внутрішні справи церкви, чому різко противилися православні ієрархи. Саме суперечки з вищим духовенством стали одним із чинників укладення Берестейської унії.

1.9 Берестейська унія і її вплив на українське суспільство

З моменту розколу християнства у 1054 р. на православну та католицьку церкви ідея об’єднання (унії) завжди знаходила своїх прихильників. Однак, якщо православні вважали, що унія можлива лише за відмови Римського Папи від ієрархічної першості в християнській церкві, то основною вимогою католиків було визнання православними зверхності Папи.

Спроби реалізувати ідею унії, підкреслює О.Бойко, робилися не один раз. Після церковного розколу слабша православна церква через критичні обставини все частіше звертається за допомогою до Заходу, до католицької церкви. Так сталося у 1274 р., коли в Ліоні була підписана між церковна унія спрямована проти монголо-татарської загрози, так було і у 1439 р. у Флоренції, коли Константинополь прагнув заручитися підтримкою західного світу в боротьбі з турками. Хоча ці унії не були тривалими, вони підтримували ідею об’єднання церков.

Після укладення Люблінської унії популярність ідеї уніатства в Речі Посполитій посилилася. На думку Б. Лановика, для цього склалися відповідні умови.

По-перше, кризовий стан православної церкви на Україні (занепад церковної дисципліни, непорозуміння між церковними братствами та ієрархією, зменшення матеріальної підтримки тощо), привів її керівників до переконання, що унія з авторитетною і організованою католицькою церквою забезпечить серед православних порядок та дисципліну, а отримання ними рівного з католицькими ієрархами статусу (в тому числі й місць в сенаті) сприятиме зростанню їхнього авторитету. При цьому варто звернути увагу на те, що втручання у релігійні справи братств, які створювалися при церквах, було зумовлено, передусім діями українських православних ієрархів. Активно протидіючи окатоличенню та ополяченню українців, братства спробували взяти під контроль церковне життя та діяльність православної ієрархії, яка займала непослідовну позицію. Ці дії братств підтримала Константинопольська патріархія, яка у 1586 р. надала Львівському Успенському братству права ставропігії (церковно – правовий імунітет від місцевої церковної ієрархії та безпосередня залежність від патріаршої влади) і доручила нагляд за єпископами та духовенством. Втручання у справи церкви світської влади, братств (спроби тлумачення Святого Письма, усунення священиків тощо) викликали невдоволення серед вищого православного духовенства. Поступово у частини ієрархів визріває думка про доцільність унії з католиками.

По-друге, прийняття унії, на думку деяких українських єпископів, мало вирішити проблему колонізації та окатоличення православних українців, тому що ставши частиною єдиної церкви, вони отримали б повну рівноправність у Речі Посполитій.

По-третє, унію активно підтримували польські можновладці, які сподівалися, що вона прискорить остаточну інтеграцію українських земель до складу Речі Посполитої.

По-четверте, унії також сприяло прагнення католицької церкви відновити втрати, завдані реформаційним рухом, за рахунок розширення своїх впливів та володінь на Сході.

Першим думку про необхідність укладення церковної унії з Римом висловив у 1590 р. львівський православний єпископ Гедеон Балабан. Він був невдоволений постійними суперечками з братством, а ще більше – втручанням константинопольського патріарха, що передав братчикам функцію контролю за православною церквою. З нею погодилися єпископи К.Терлецький з Луцька, Д.Збируйський з Холма, Л.Пелчицький з Турова, а згодом – М.Копистенський з Перемишля, І.Потій з Володимира і навіть сам митрополит М.Рогоза. Підготовку до реалізації своєї ідеї змовники проводили таємно з огляду на неприязнь до неї суспільства, передусім з боку братств. Узгодивши до 1595 р. з представниками польського короля та католицької церкви основні питання про збереження традиційної православної літургії та обрядів, право священиків брати шлюб тощо, вони погодилися на об’єднання православної церкви з католицькою. Наприкінці 1595 р. папа Клемент VIII проголосив офіційне визнання унії та гарантовані права і привілеї української церкви.

Коли стало відомо про наміри православних єпископів, українська громада вибухнула від обурення. Навіть князь В.Острозький, який досі, в принципі, не відкидав ідею об’єднання, був обурений тим, що єпископи самі, без участі духовенства і мирян та без узгодження з рештою православної церкви, пішли на унію з католиками. Розпочалася активна агітація проти унії. Єпископи Балабан та Копистенський від неї зреклися та оголосили про свою незгоду з тими хто домовився про унію.

Для остаточного вирішення проблеми у жовтні 1596 р. у м.Бересті був скликаний православний церковний собор. Однак єдиний собор так і не відбувся. Духовенство відразу поділилося на два окремі і ворожі собори: уніати зібралися окремо від православних. Православні тричі зверталися до уніатів з проханням прибути на об’єднаний собор, але відповіді не отримали. В свою чергу вони не приєдналися до католицької частини собору.

Розкол став реальністю. Представник Константинопольського патріарха Никифор позбавив сану київського митрополита М.Рогозу та п’ять православних владик, які приєдналися до Риму. У свою чергу уніатський собор публічно проголосив унію, піддав прокляттю владик, які до неї не пристали, і учасників Православного собору та затвердив акт про об’єднання церков і утворення греко – католицької церкви.

Основні умови Берестейської унії:

– прийняття католицької догматики про чистилище, походження Духа Святого від Бога – Отця та Бога – Сина;

– визнання зверхності Папи Римського як першоієрарха всієї християнської церкви;

– збереження православної візантійської обрядовості та старого (юліанського) календаря;

– проведення богослужінь церковнослов’янською мовою;

Характеристики

Список файлов курсовой работы