59705 (611125), страница 2
Текст из файла (страница 2)
У висновку «Законів Хаммурапі» йдеться про возвеличення царя Хаммурапі, наслідки законів для країни. Говориться про повагу до людей, які сприйняли закони, не відкинули їх, дотримуються і підкоряються: «нехай вони правлять людьми в справедливості. Якщо ж цей чоловік не буде поважати постанов, тоді його покарають: Ениль, Нінліль, Шамаш, Син, Іштар та Нергал».0
Отже, у «Законах Хаммурапі» відображені не всі сторони життя вавилонського суспільства. У них навіть не згадується досить числена в Старовавилонському царстві соціальна група хапіру (люди, що втратили засоби для існування і займалися розбоєм), нічого не говориться про соціально – економічний стан монастирів, про стосунки між царською адміністрацією та общинами міст. Закони відображали лише спірні випадки, коли потребувався верховний арбітраж царя та його чиновників. Зміст документу свідчить про те, що вавилонське право ще не поділялося на карне, цивільне, процесуальне, державне. Цей збірник встановлював відразу й норми поведінки, й відповідальність за їх порушення. У «Законах Хаммурапі» нічого не говориться про те, де використовувалась рабська праця, тим часом докладно йдеться про сферу використання найманої праці, на підставі чого деякі вчені вважають старовавилонське суспільство капіталістичним, хоч вільний найм існував ще в докапіталістичну добу і не обов'язково є ознакою саме ринкової економіки. Вавилонське право не регламентувало цю сторону виробничого життя, очевидно, тому, що вважало використання рабської праці особистою справою самих рабовласників.
3. Вплив законів Хаммурапі на господарський та суспільний розвиток Вавилону
Вавилонці були дбайливими господарями. Вони використовували в господарстві шадуф, за допомогою якого подавали воду на ті земельні ділянки, до яких не сягали паводкові води. Освоєння високих полів сприяло насамперед розвиткові садівництва. У Вавилоні виникла «легенда про райський сад». Держава подбала про ефективне функціонування економічного нерва країни – іригаційної системи. «За регулярний і достатній полив земельних ділянок, орендованих приватними особами в державі, за вчасний та якісний ремонт каналів і дамб відповідали спеціальні чиновники, а також кожен вавилонець персонально».0 Раціональне ведення іригаційного землеробства дало можливість успішно розвивати тваринництво, яке посідало в господарському житті країни також дуже важливе місце. Заможні господарі тримали великі стада худоби, яку вони здавали в оренду без тягловим селянам. Розвивалося в країні ремісниче виробництво, зокрема будівельна справа, теслярство, гончарство, ткацтво, ковальство, суднобудування, виробництво цегли, парфумів тощо. Проте чи не найбільших успіхів досягло місцеве населення у торгівлі, чому сприяли відсутність на Півдні Месопотамії найважливіших видів промислової сировини та вигідне розташування Вавилону на прадавніх караванних шляхах. Розвивався переважна зовнішній ринок. Вавилоні вимінювали на зерно, рослинну олію, фініки та вовну залізі руди в еламців та ассирійців, рабів – у племен гірської країни Гутіум тощо. Вся торгівля здійснювалася під контролем держави. «Зовнішньою торгівлею опікувалися тамкари – колишні вільні купці, перетворені державою на своїх торгових агентів».0 Тамкари та їхні помічники шамаллуми – не лише торгували в зарубіжжі, а й викупляли з полону вавилонців, займалися шпигунською діяльністю на користь свого царя. Держава контролювала ринкові ціни.
Економіка країни залишалася натуральною. Хоча торговим еквівалентом слугувало срібло, яке бралося на вагу, не меншу роль у торгових операціях відігравало зерно. Оплата найманої праці здійснювалася переважно натурою. В умовах нерозвиненого грошового обігу дрібні господарства, прибутки яких від реалізації лишків сільськогосподарської продукції мали сезонний характер, дуже залежали від кредиту. Це зумовило інтенсивний розвиток лихварства. «Кредиторами були храми, а також приватні особи».0 Позбавлені можливості обертати боржників під заклад майна, в тому числі майбутньому врожаю, і таким чином пускали багатьох своїх клієнтів «із торбою по світу». Торгівля й лихварство зробили вавилонське суспільство значною мірою гендмерським.
У Стародавньому Вавилоні співіснували три форми власності на землю: державна, общинна і приватна, із значним переважанням державної. «Земля з державного фонду роздавалася в службове користування воїнам, чиновникам, персоналу царсько-храмового господарства».0 Община у Вавилоні була традиційно міцною. Розвиток торгівлі та лихварства підточував її з середини, проте не руйнував: вона пристосовувалася до нових умов. Міцніла общинна верхівка, яка вже не дбала про захист родових общинників від чиновницького свавілля, а навпаки, сама утискувала їх. Також розвивалися орендні відносини.
«Закони Хаммурапі» поділяли вавилонське суспільство на три соціальні стани: авелумів – мужів, мушкенулів – покірних та вардумів – рабів».0 Авелумами називали повноправних членів сільської чи міської общини, власників певної частини общинної землі. Мушкенуми користувалися обмежаними громадськими правами в суспільстві.» За образу мушкенума передбачалося менш сурове покарання, аніж за таку саму образу авелума».0 Майно мушкенума охоронялось меншим штрафом, здоров'я оцінювалося дешевше тощо. Ким були мушкенуми, точно не встановлено. Ясно лише, що до цієї соціальної групи, якою опікувалася царська адміністрація, входили також бідняки, адже споріднене її назві слово мушкенуту означало «убогість, злидні». У радянській історіографії прошарок із представників інших соціальних груп, яких об'єднували служба царю та спільна назва, одним словом – «царських людей». Між мушкенумами та авелумами соціальних бар'єрів не існувало, адже земля у Вавилоні вільно купувалася й продавалася, тому ті мушкенуми, в яких водилися гроші, могли придбати землю й стати повноправними членами міської чи сільської общини, тобто авелунами.
У «Законах Хаммурапі» багато уваги приділяється рабовласницьким відносинам – свідчення того, що рабство у Вавилоні було важливим суспільним явищем. «Основними джерелами рабства були війни, работоргівля, спадкове рабство, обернення на рабів правопорушників».0 Серед вавилонських рабів існувала певна градація. Так, рабиня – наложниця користувалася перевагами перед іншими рабинями, її саму та її дітей заборонялося продавати, а після смерті пана всі вони ставали вільними. Відпускалися на волю також колишні вавилонські громадяни, які потрапили в рабство за межами країни.
Окремим суспільним прошарком у Стародавньому Вавилоні були воїни. Державі потрібно було сильне військо, тому вона піклувалася про воїнів, надавала їм низку привілеїв. У вавилонському суспільстві процвітали лихварство та його атрибут – кабала. «Закони Хаммурапі» забороняли тримати в кабалі авелума, мушкенум же мав відробляти борг у господарстві кредитора лише впродовж трьох років».0 Закон оберігав від непомірного визиску також найманих робітників, праця яких стала широко використовуватись у Месопотамії саме в старовавилонський період. Ще одною ланкою вавилонського суспільства була сім'я, яка мала яскраво виражений патріархальний характер. Дівчина виходила заміж у 12–14 річному віці, а заручини відбувалися ще раніше.
Поширеним явищем у Вавилоні була проституція – побутова і храмова. Храмовій проституції у вавлонському суспільстві відводилась така важлива роль, що, за свідченням Геродота: «Кожна вавилонянка мала бодай раз у житті віддатися за безцінь першому стрічному в храмі богині кохання Іштар».0 Бідняки віддавали за плату в будинки розпусти своїх малолітніх дочок. Для храмової підготовки жриць кохання існували спеціальні школи. До представниць найдавнішої в світі професії у Вавилоні ставилися поблажливо, хоч і без пієтету. Вавилонська проститутка могла зробити собі непогану кар'єру, скажімо, придбати у власність публічний дім, а траплялася – навіть вибитись у цариці.
«Закони Хаммурапі» оберігали моральність суспільства, зокрема встановлювали жорстоке покарання за наклеп, за дворушництво, за образу дітьми свого батька чи опікуна, за кривосвідчення. Особливо пильнували в державі за благопристойністю й добропорядністю жриць. «Коли б котрась із них приохотилась до чарки, її могли спалити живцем».0
У країні існувала сильна монархічна влада, яка базувалася на розвиненому державному секторі економіки. Цар контролював усі сторони життя суспільства, втручався у найдрібніші деталі управління. Помічником царя у сфері управління був ну банда. Він мав свій адміністративний апарат, за допомогою якого погоджував, спрямовував і контролював роботу всіх відомств імперії з організації населення на очищення каналів, будівництво дамб, спорудження палаців і храмів, з управління військом і комплектування ополчення, збору податків, організації охорони громадського порядку.
Помічник нубанди, шапір нарим, відповідав за стан систем водопостачання; мушепіш – за мобілізацію населення на громадські роботи; глава корпорації лихварів вакіль – тамкари – за збір царських податків. Військове відомство очолював вакіль – амуррі.
У провінціях функції місцевого управління і представника царської влади здійснювали: рабианум або хазианум, шапір нарим і шаган – шакканакум. Рабианум міг бути градоначальником. Йому підпорядковувались квартальні старости, а в сільській місцевості – органи общинного управління.
Названі чиновники очолювали у своїй місцевості всю адміністративну діяльність по збору податей, податків, мобілізації населення на громадські роботи, відповідали за прибуття ополченців до армії. Зовнішня торгівля була монополією держави, її вели купці на чолі з вакіль – тамкари.
Запроваджена Хаммурапі номенклатура посадових осіб на місцях різко обмежила повноваження ексі, лугарів, які відігравали в Шумері й Аркаді центральну роль. У царських і храмових володіннях функції управління здійснювали царські чиновники різних рангів і ступенів. Однак органи общинного управління ще не втратили своїх повноважень.
У Стародавньому Вавилоні справно функціонувала досить розвинена судова система. Суддями були спеціальні чиновники, які керувалися у своїй роботі писаним правом. У державі вже склалося процесуальне право, яке вимагало від суддів не обмежуватися вислуховуванням свідків, а проводити розслідування у справі. «Закони Хаммурапі» встановили карну відповідальність за кривосвідчення».0 Звичайно, вавилонську Феміду, як у цьому переконують джерела, важко запідозрити у справедливості й непідкупності. Судові зловживання були буденним явищем, судді у своїй масі були завзятими хабарниками.
У Вавилоні нерідко складні судові справи вирішувалися за допомогою «божого суду», тобто клятви іменем богів. «Боги неодмінно покарають того, хто дасть неправдиві свідчення, тому відмова давати клятву прирівнювалася до визнання своєї провини».0 Судові справи також вирішувалися водними ордаліями – обвинуваченого кидали в річку і якщо він випливав, вважали його невинним.
Отже, в історичній літературі нерідко можна зустріти ідеалізацію державного механізму Вавилону. Зокрема, висловлюється думка, що держава у Вавилоні забезпечувала «гармонійну рівновагу» між різними суспільними верствами й прошарками. Насправді «соціальна гармонія» в суспільстві, де існували раби й рабовласники, бідні й багаті, простолюд і вельможі, була утопією. Старовавилонське суспільство знало, що таке соціальні негаразди, а можливо – й соціальні вибухи.
Висновки
Отже, аналіз стану наукового вивчення теми дозволив дійти висновку, що старовавилонське суспільство є одним з малодосліджених питань історичної науки, що і підтверджує необхідність даної курсової роботи. Залучена до написання курсової роботи джерельна база є достатньо достовірною, що дозволило виконати визначені дослідницькі завдання.
Місце держави шумерів і аккадів близько 2057 р. до н. е. зайняла Вавилонська держава. Її столицею був Вавилон, закладений у місці, де ріки Євфрат і Тигр найбільше наближувалися до себе й де найсильніше розвивалася торгівля. У давніші часи Вавилон не відігравав значної політичної ролі, а мав тільки релігійний вплив на сусідні міста. Його значення піднесла династія, що походила із семітського племені амореїв. Її засновником був Сумуабум, який перший відбив сусідні міста й заклав основи могутності своєї країни.
Історичне значення мала діяльність царя цієї династії (1955–1913 рр. до н.е.) – Хаммурапі, який вславив своє ім'я збірником законів. Він підкорив Ассирію, а на захід поширив свою владу на Каркомиш і провадив успішні бої з гірськими племенами, що набігали на Месопотамію. Цей цар об'єднав різні провінції в одну державу і всюди завів єдине право та адміністрацію. Закони торкалися різних карних і цивільних справ, зокрема, крадіжок, пограбувань, зневаги святині, умов продажу, спадщини, невільництва, права помсти й багато інших. Кари за злочини були суворі: часто засуджували на кару смертю. Однак, у «Законах Хаммурапі» відображені не всі сторони життя вавилонського суспільства. Нічого не говориться про соціально-економічний стан монастирів, про стосунки між царською адміністрацією та общинами міст.
Закони відображали лише спірні випадки, коли потребувався верховний арбітраж царя та його чиновників. У «Законах Хаммурапі» нічого не говориться про те, де використовувалась рабська праця, тим часом докладно йдеться про сферу використання найманої праці, на підставі чого деякі вчені вважають старовавилонське суспільство капіталістичним, хоч вільний найм існував ще в докапіталістичну добу. Вавилонське право не регламентувало виробничу сторону життя, тому що вважало використання рабської праці особистою справою самих рабовласників.
Вавилонці використовували в землеробстві шадуф, за допомогою якого подавали воду на ті землі, до яких не сягали паводкові води. Освоєння високих полів сприяло розвиткові садівництва та ефективному функціонуванню іригаційної системи.
Розвивалося в країні ремісниче виробництво, будівельна справа, теслярство, гончарство, ткацтво, ковальство, суднобудування, виробництво цегли та парфумів. Господарство в країні носило натуральний характер. Торговим еквівалентом служило срібло, яке бралося на вагу, не меншу роль у торгових операціях відігравало зерно.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
