59594 (611102), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Понад 100 тис. українців опинилися у Казахстані та Середній Азії. Коли наприкінці XIX ст. Передкавказзя і Крим здебільшого вже були залюднені, українська колонізація почала повертати на схід — лісостепові простори на пограниччі Казахстану й Сибіру аж до підніжжя Алтайських гір, і Далекий Схід вздовж ріки Амур. Щоправда, вони не були першими поселенцями Сибіру, бо піонерами там були засланці, переважно українські державно-політичні діячі, противники московської політики в Україні. Сюди наприкінці 1650-х рр. були заслані родичі та прихильники гетьмана Івана Виговського, у 1670-1680 рр. — гетьман Дам'ян Многогрішний і гетьман Іван Самойлович, обидва зі своїми родинами. Після Полтавської битви в 1708 р. цар Петро І заслав до Сибіру багато прибічників гетьмана Мазепи, т. зв. мазепинців, а в XIX ст. засилали українських революційних діячів, одних на каторгу, інших на т.зв. вільне поселення за "сепаратизм".[3, c.2789]
У Казахстані, який тоді входив разом з сусідніми частинами Сибіру й Уральщини із головним містом Омськ до складу Степового генерал-губернаторства і частково до Туркестанського генерал-губернаторства, найбільше українців поселилося в Акмолінській області. Наприкінці XIX ст. їх тут проживало понад 50 тис. осіб. Вони становили 7,5%, а в Кокчетавському повіті — майже чверть всього населення.[7, c.7] Але найбільше українців проживало в Томській губернії, де їх налічували до 100 тис. осіб, за нею йшла Омська губернія. Тому на південь від Омська багато місцевостей своїми назвами (Українка, Полтавка, Одеське, Павлоградка, Мар'янівка, Крута Гірка тощо) недвозначно вказують, що їхніми засновниками були українські поселенці.[6] Багато українців оселилося також в Алтайському краї. Тут чорноземний сибірський лісостеп та степ стали смугою інтенсивної української хліборобської колонізації. Із усіх 837 населених пунктів українці чисельно переважали в 363, зокрема в Радянському районі, де вони становили 65% населення. Карта Алтайського краю рясно всіяна українською топонімікою, як Новополтава, Новокиївка, Білоцерківка, Славгород, Яготино. У Славгородському окрузі українці становили майже половину населення.[6]
Розпочалася найвіддаленіша, заохочувана царським урядом, еміграція українців у малозаселені на той час регіони Сибіру і Далекого Сходу. Особливо збільшився цей потік після побудови Транссибірської залізниці. Царський уряд визначив для заселення Єнісейську, Іркутську, Тобольську і Томську губернії, а також Алтайський, Уссурійський і Приморський краї. Наприкінці XIX ст. українців тут налічувалося близько 225 тис. осіб, причому кількість їх серед усього населення областей досягала майже 20%. До Сибіру найбільше українців переселилося із Харківської губернії, яка зайняла одне з провідних місць у переселенні не тільки в Україні, але й усій Росії. За 28 років (1885-1913) з Харківщини переселилося до Сибіру близько 200 тис. осіб.[8, c.99]
Організований рух переселенців на Далекий Схід почався у 1859 р. спочатку через Сибір, а в 1882 р. губернатор Приморської області генерал П. Унтербергер подбав перед центральною владою про перевезення поселенців морем з Одеси на державний кошт і відвів для них найкращі землі в Усурійсько-Ханківській низовині. Тут кожна родина поселенців отримувала сто десятин землі, що було великим заохочуванням для українських мало- чи взагалі безземельних селян. В 1883 р. виїхала через Одеський порт перша група переселенців. Крім переселення на державний кошт, на Далекий Схід відбувалося також переселення на власний кошт. Для заохочення переселенців уряд звільняв молодих людей військового віку від рекрутської повинності протягом десяти наборів. Крім того, переселенці назавжди звільнялися від подушного податку, а від поземельного — на 20 років.[9, c.67]
Історія заселення Далекого Сходу в другій половині XIX — на початку XX ст. ще недостатньо вивчена. Особливо слабо розроблено питання про національний склад переселенців, які прибули до Амурського і Приморського країв. Однак наявні дані про губернії, з яких вони вибули, дають змогу, принаймні у загальних рисах, висвітлити цю проблему.
У справі колонізації Приамур'я у 80-х — на початку 90-х рр. XIX ст. важливу роль відігравала Лівобережна Україна, особливо Полтавська губернія. Заселення Південно-Усурійського краю Приморської області в 1883-1893 рр. відбувалося переважно з Лівобережної України, в першу чергу з Чернігівської губернії.[9, c.65-67]
Міністерство внутрішніх справ у питаннях еміграції віддавало перевагу губерніям Лівобережної України, оскільки там внаслідок високої питомої ваги поміщицького землеволодіння, а також скорочення розмірів селянських наділів у зв'язку з природним приростом населення, збільшилося число малоземельних селян і посилилося аграрне перенаселення. Крім того, Лівобережна Україна була порівняно близько до південних портів, з яких переселенці від'їжджали на "нові землі". Згідно з опублікованими правилами, щорічно мало переселятися 250 селянських родин.
У 1886 р. переселення за кошт держави було скасовано й уряд надавав дозвіл на переселення тільки тим, хто сам міг оплатити подорож. Крім того, кожна родина мусила привезти зі собою не менше 600 рублів, щоб придбати на новому місці все необхідне для господарства. Це, очевидно, виключило переселення біднішої верстви сільського населення. Але, незважаючи на те, у 1883-1905 рр. на Далекий Схід переселилося з України 109 510 осіб, що становило 65,82% усіх переселенців на той час. Найбільше прибуло їх таки з Лівобережної України — 65 957 осіб, з Правобережної, переважно Київської губернії, 30 470 осіб, а з Південної України — 13 083 особи.[9, c.67]
Наприкінці XIX ст. була збудована Сибірська залізниця, яка сприяла еміграції до Азії. Багато сімей їхало цією залізницею і через Манджурію, зокрема до Приморщини. На Амурщину рух ішов увесь час до Чити залізницею, потім кораблями по Амурі. Головна маса переселенців осідала тоді в районі річки Зеї та її приток. Від 1901 до 1904 р., себто до початку російсько-японської війни, на Далекий Схід приїхало з України 42 500 осіб, а від 1906 р. рух знову збільшився і досягнув своєї вершини у 1907 р., коли прибуло 76 637 осіб. Перед першою світовою війною переселенський рух становив близько 20 000 осіб кожного року.[5] За 20 передвоєнних років з України виселилося понад 2 млн. людей. У 1906-1910 рр. переселялося щорічно приблизно 202 тис., а в 1909 р. — 290 тис. осіб.
У 1900 р. царський уряд видав нові "Тимчасові правила для утворення переселенських ділянок в Амурській та Приморській областях". На їх основі, з 1 січня 1901 р., норму 100 десятин землі на родину замінено на 15 десятин придатної для хліборобства землі на особу чоловічої статі. Але це було загальним правилом для Далекого Сходу, бо в деяких районах, як наприклад, у Семиреченській області — тільки шість десятин на особу чоловічої статі. Незважаючи на це, з уведенням відомої Столипінської реформи в 1906 р. темпи заселення на Далекому Сході ще більше зросли.
Новий переселенський закон від 6 червня 1904 р. сприяв переселенській акції, і право на переселення одержували вже й незаможні верстви селянства. Згідно з законом від березня 1906 р., у губерніях були створені спеціальні органи — землевпорядні комісії, які дозволяли селянам оглянути землі, призначені для переселенців.
Протягом 1906-1916 рр. на Далекий Схід прибуло 259 522 особи обох статей, серед них українці становили 166 787 осіб, тобто 64,7% усіх переселенців Амурської та Приморської областей. Насправді Приамурська область на той час заселялася в основному вихідцями з України,[9, c.68-69] які наприкінці XIX ст. дійшли аж до острова Сахалін, на якому проживало майже 2,5 тис. українських переселенців.
У березні 1906 р. вийшла інструкція "Про порядок застосування закону від 6 червня 1904 р.", що заохочувала селян до переселення. Уряд видавав кредити, пільги на проїзд залізницею, збільшував земельний фонд для переселенців у Сибіру та Середній Азії. Складовою частиною аграрної політики Столипіна було власне масове переселення селян, головним чином мало- і безземельних, на "нові землі".[8, c.10]
Але не всі переселенці, які виїхали, залишалися на постійне проживання в Азії. Частина з різних причин поверталася до своїх рідних місцевостей в Україну. Від 1890 до 1914 року таких поверненців було понад 400 тис. Найчисленнішим було повернення під час кризи 1911-1912 рр., коли більшість емігрантів, знеохочених умовами поселення, поверталися додому. Назагал до 1914 р. в Азії постійно оселилося близько 2 млн. українців.
Америка
Водночас з масовою еміграцією наддніпрянських українців відбувалася така ж масова еміграція і західноукраїнських селян. Соціально-економічні причини еміграції полягали у безземеллі і малоземеллі, безробітті через надлишок працездатного населення, хронічному голодуванні, нестерпних податках та ін. та відчувалися тут гостріше, ніж у Наддніпрянській Україні. Оскільки здавна заселені українцями Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття були найвіддаленішою східною окраїною Австро-Угорської імперії, її правлячі кола виявились нездатними запропонувати будь-що реальне для забезпечення українських селян вільними землями. Таких земель держава практично не мала, тому й не чинила шкоди переселенню українців за кордон. Українські емігранти не осідали в інших країнах Європи, де вільних земель давно не існувало, а направлялися на Американський континент. Там ще було на той час чимало територій, не освоєних господарською діяльністю людини. Найперші нечисельні групи українців на території англійських колоніальних володінь у Північній Америці з’явилися після того, як уряд Польщі у 1658р. на всіх підвладних їй землях заборонив проживання людей не католицької віри. Тих українців, які не погодилися прийняти католицьку чи греко-католицьку віру, змусили покинути батьківщину.[6]
Багато українців опинилися за кордоном, деякі досягли Американського континенту. У цей час Сполучені Штати Америки були вже самостійною державою, а Канада — домінією Британської імперії. Північна Америка з її демократичними законами для українців, що довгі роки були позбавлені своїх політичних, релігійних й економічних свобід, і покидали рідні землі в пошуках кращих можливостей, була найбільш привабливою.
Їх нащадки брали участь у війні за незалежність Сполучених Штатів Америки і громадянській війні північних штатів проти південних. Хоробро бився у лавах Північної армії українець – генерал Василь Турчин, прозваний «грізним козаком». Одним з помічників найвидатнішого провідника національно-визвольної боротьби народів Південної Америки Симона Болівара був українець Михайло Скибицький з Києва. Серед повстанців проти іспанських колонізаторів він був відомий під ім’ям Мігеля Ролі, дослужився до чину інженер-полковника. І в наш час громадяни США глибоко шанують ім’я православного священника Агапія Гончаренка (Андрій Гумницький) – уродженця с.Криве (нині Попільнянського району на Житомирщині). 1865р. Гончаренко переїхав до США. Тут розпочав православну церковну службу, заснував слов’янську друкарню і бібліотеку, видавав англійською і російською мовою газету. Гончаренко активно популяризував серед американців знання про минуле й сучасне України, перекладав англійською Шевченкові поезії, пропагував створення на Алясці «козацької республіки». Він постійно надавав матеріальну підтримку і цінні практичні поради своїм землякам. Тих, хто масово прибував до США наприкінці 1870-х років, він залучав до організованого ним у Каліфорнії сільськогосподарського кооперативу «Українське братство». «Наш батько» говорили вони про засновника української діаспори на Американському континенті.
У 70-90-х рр. XIX ст. увесь потік емігрантів з України спрямовувався до США, Канади і Бразилії. Уряди цих країн заохочували масове переселення з-за кордону. Всі, хто бажав працювати, навіть не маючи професії, влаштовувались чорноробами на заводах, фабриках, шахтах. Так, перша емігрантська група українських переселенців, прибувши із Закарпаття до США, влилася в лави шахтарів штату Пенсільванія. Найбільше ж українські переселенці прагнули отримати для сільськогосподарського обробку земельну ділянку.
Майже всі українські переселенці на Американський континент походили із західноукраїнських земель. Позбавлені державної незалежності, ці іммігранти, здебільшого бідні й неграмотні, називали себе по-різному, найчастіше русинами, або залежно від того, з якої займанщини приїхали, австрійцями, коли з Галичини, чи мадярами, якщо із Закарпаття. Слово "русин" в англійській мові часто інтерпретували як росіянин і так їх записували в реєстр. Таке неправильне реєстрування емігрантів з України тривало в Америці довгі роки.[6]
З цієї причини урядова статистика не виявляла громадян українського походження навіть у тих частинах Америки, де вони довгі роки заселяли цілі квартали міст. Наприклад: журнал Історичного товариства "Roots", що виходить у Міннесоті, опублікував статистику про різні національні групи штату за 1860-1920 рр., але там про українців не було жодної згадки, незважаючи на те, що в 1900-х рр. у містах Міннеаполісі, Чісгольмі та Сейнт Пол жило не менше 5000 українців. [5]
Виняток становило християнсько-протестантське угрупування так званих штундистів, які через утиски їхніх релігійних переконань царськими властями, змушені були покинути рідні землі Наддніпрянської України і оселитися у США, штатах Вірджинія і Південна Дакота. Одне з поселень ці українські переселенці назвали «Київ», ще одне село, спільно побудоване штундистами Наддніпрянщини і греко-католиками Закарпаття, назвали «Україна».
Українська імміграція США, яка наприкінці XIX ст. налічувала більш як 200 тис. осіб, завдяки піклуванню національно свідомих церковних та світських діячів, зберігала українські національні звичаї і традиції, усвідомлюючи себе єдиною національною спільнотою.
Канада
Наприкінці XIX ст. набагато меншою за кількістю була українська іммігрантська громада Канади. За своїм кліматом Канада подібна до Сибіру, північні простори якої покривають вічні леди, зате південна її частина, вздовж американського кордону, найбільш відповідна для хліборобської колонізації.
Початком української еміграції до Канади офіційно вважають 1891 р., коли на кораблі "СС Орегон" 7 вересня до порту Квебек приїхали перші два поселенці — Іван Пилипів і Василь Єлиняк з села Небилова, Калуського повіту в Галичині.
У Канаді відбулися 1896 р. нові вибори і до влади прийшли ліберали на чолі з Вілфридом Лор'є, а міністром внутрішніх справ став Клифорд Сифтон. Новий уряд ставився прихильно до європейських емігрантів, бажаючи заселити Західну Канаду. Згідно з переписом населення в 1901 р., українські іммігранти в Канаді становили вже 5682 особи. Одначе міністр внутрішніх справ, звітуючи у Парламенті про імміграційну акцію, стверджував, що в 1899 р. вже було в Канаді 12 950 осіб, в одному тільки 1899 р. прибуло 5500.[5] Люди, які приїжджали з Галичини й Буковини, здебільшого називали себе русинами, галичанами, буковинцями, а також австрійцями, оскільки прибували з Австро-Угорщини і мали австрійські паспорти. Навіть Греко-католицька Церква, до якої переважна більшість іммігрантів-українців належала, називала себе ще "руською", чи німецькою - Ruthenische. І так вона була заінкорпорована в Канаді — the Ruthenian Greek Catholic Church — Руська Греко-католицька Церква.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
