59588 (611101), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

1.5 Зміни в системі управління містами в 70-роки ХІХ ст

У процесі проведення селянської реформи, яка скасувала кріпосне право, 20 березня 1862-р.,зявилося, імператорське повеління приступити до вдосконалення міського управління.

26 квітня міністр внутрішніх справ П. Валуєв запропонував губернаторам сформувати у кожному місті особливі комісії з досвідчених громадян, які володіли нерухомим майном, для вироблення своїх пропозицій. У документі обґрунтувалися причини необхідності реформування міського самоврядування. «Центральний апарат, - зазначалося в ньому, - виявився неспроможним розвивати господарство у пореформених містах і містечках, через те, що ці функції повинні виконуватися місцевими органами управління. Було створено 509 комісій, які працювавши досить плідно, опублікували свої пропозиції окремими виданнями.[8,443]

У виробленому проекті реформи давалося визначення поняття «міська громада». До нього входили всі міські мешканці, котрі виконували повинності, володіли майном чи займалися підприємницькою діяльністю.

Основною умовою надання виборчих прав була сплата податків до місцевих скарбниць, а тому виборцями вважалися власники нерухомості та особи які викупали посвідчення купців 1-ї і 2-ї гільдій, торгові ліцензії чи промислові патенти, та на час виборів досягли 21-річного віку і мали дворічний ценз осілості. За введення майнового цензу висловилася переважна більшість комісій і тільки Чернігівська наполягала на пріоритетності освіченості.

Місцеві органи наділялися як розпорядчими так і виконавчими функціями. Перші покладалися на загальні думи, які формувалися усіма виборцями. Вони мали обговорювати і приймати постанови, що стосувалися господарства і житедіяльності міст, контролювали роботу виконавчої влади, призначати посадових осіб, організовувати і проводити вибори.[10,152]

Згідно з проектом, голови повинні були обиратися для кожної думи, щоб розмежувати функції розпорядчої і виконавчої гілок влади. Така система з самого початку закладала основу для створення конфліктних ситуацій у стосунках голів оскільки загальній думі належала другорядна роль, а голова розпорядчої, перетворювався у вищу посадову особу міста з правом одноосібного прийняття рішення. Голова розпорядчої думи міг ігнорувати постанови загальної думи. Хоча саме остання звітувалася перед вищими державними інстанціями.

До державних функцій належали контроль за дотриманням торгівельно-промислового законодавства, виконання військових повинностей, сприяння у роботі державним і земським установам. До громадських обов’язків належало ведення комунального господарства, благоустрій міст, забезпечення населення продуктами харчування. Організація протипожежної охорони, народної освіти, медичного обслуговування тощо.[2,225]

У новій редакції стала помітною тенденція протекціонізму стосовно дворянства. Ця категорія отримувала виборче право за наявності у містах нерухомого майна, ценз осілості при цьому був не обов’язковим.

Перероблений і доповнений проект 20 березня 1869р., знову надійшов до Державної ради. Для його вивчення було створено досить авторитетну комісію, яку очолив князь С. Урусов. До її складу ввійшли голови столиць й Одеси , великий князь Костянтин Миколайович та інші реформатори, котрі підтримали запропоновану виборчу процедуру. Дискусія виникла лише стосовно дворічного цензу осілості для торгово-промислової буржуазії. Було прийнято пропозицію міського голови м. Череповця і старости Вознесенського посаду щодо відміни цензу осілості для купецтва, тому що якраз представники цього прошарку населення давали найбільше надходжень у міську казну у вигляді податків і були зацікавлені в ефективній діяльності органів самоврядування. Ідею введення територіального принципу групування виборців, ініційовану цими ж людьми, не підтримали – залишалася західноєвропейська система трикурійного поділу.

Для піднесення авторитету самоврядних структур і зближення розпорядчих і виконавчих органів було вирішено зробити так, щоб на чолі обох гілок влади стояла одна людина.

Уточнений і доповнений проект з кінця березня 1870р., розглядався Об’єднаними департаментами, а з 11 травня розпочалося обговорення його у Державній раді, де було визнано, що реформа відповідає інтересам урядових кіл. Документ набрав чинності після підписання царем 16 червня 1870р.[4,121]

Дія нового Положення поширювалося на всі міста внутрішніх російських губерній, Сибіру, Бессарабії. У 1872р., реформу було введено у Москві, Петербурзі та Одесі шляхом внесення змін у діючі Положення-таким чином зрівнювалися права та обов’язки органів самоврядування по всій країні.

Нове міське положення передбачувало наступні органи міського громадського управління: міські виборчі збори, міську думу й міську управу. Міські виборчі збори скликалися для обрання голосних міської думи кожні чотири роки.

До повноважень міської думи належало:

• призначення виборних посад;

• призначення, утримання посадовим особам міського громадського управління та визначення його розміру;

• встановлення, збільшення або зменшення міських зборів й податків;

• утримання бруківок і тротуарів, чищення вулиць на загальні кошти міста та багато іншого.

Досягнення реформи 1870р.,було надання міському громадському управлінню порівняно широкої самостійності.

Таким чином реформи 60-70-х років ХІХ ст., починаючи з відміни кріпосного права, знаменували собою істотні зміни в політичній настройці.

Загальний хід соціально-економічного розвитку Росії на шляху до капіталізму в кінцевому рахунку обумовив необхідність проведення реформ які в свою чергу, сприяли подальшому розвитку капіталізму в країні. Проведені зверху самодержавством, ці реформи були половинчатими та непослідовними. Наряду з проголошенням буржуазних принципів в управлінні, суді, народної освіти і. т. д., реформи обмежували станові переваги дворянства та фактично зберігали безправне положення податних станів. Нові органи управління, школа та друк були повністю впорядковані царській адміністрації. Наряду з реформами, самодержавство підтримувало старі адміністративно-поліцейські методи управління та становість в усіх сферах загальнополітичного життя країни, що зроблено можливим перехід у 80-90-х роках.

В першому розділі ми розглянули Буржуазні реформи 60-років. В другому розділі розглянемо розвиток капіталізму в російській імперії в 60-90-х роках, та селянське питання.

2 Соціально - економічний розвиток Російської імперії після реформ 60-х років ХІХ століття

2.1 Промисловість

Період 80-х років ХІХ ст., характеризувався завершенням промислового перевороту в Росії. Саме в цей час повністю перемагає машинне виробництво у головних галузях російської промисловості впроваджується сучасна технологія, промисловість і транспорт переводяться на більш економічне для того часу паливо – кам’яне вугілля.

Поряд з триваючим розвитком. концентрацією і технічним переоснащенням промисловості старих промислових районів – Ірану, центрально – промислового, північно – західного 80-ті роки були періодом бурхливого розвитку промисловості нових районів: Донецького вугільного, Криворізького залізно – рудного басейнів та Бакинського нафтопромислового району.[3,310]

До кінця 80-х років головним районом металургійної промисловості Росії був Урал. Протягом наступних 10 років Південний гірничопромисловий район значно випереджає Урал за темпами розвитку металургії, і першість у цій головній галузі міцно переходить до нового району.

Урал – у минулому основний район російської металургії – у 80-ті роки перебував у стадії застою, головною причиною якого були пережитки кріпосництва. Уральські гірничопромисловці були одночасно й найбільшими землевласниками. Через три десятки років після реформи 1861р., робітники Уралу працювали на заводах і фабриках за знижену плату, виробляючи заводчику – поміщикові за орендовану у нього землю, ліс або вигін.

Удосконалюється технологія металургійного виробництва: на півдні всі заводи працюють на коксі, впроваджується гаряче дуття в домнах, на всіх заводах півдня розвивається сталеплавильне виробництво за найновішими методиками.

В цей період в Росії винятково розвитку набула нафтова промисловість. Видобуток нафти зріз з 605 тис, т., в1880р., до 4 млн.т., в 1890р. У 1882р., в російській нафтовій промисловості впроваджується найпрогресивніший метод перегонки сирої нафти перегрітою парою. Після спорудження нафтопроводу Баку – Батум починається вивіз російських нафтових продуктів за кордон. Російський час оволодіває ринками в Туреччині, Персії(Іран) Китаї, Японії, Індії. Проте конкурентно спроможність російських нафтових продуктів на світовому ринку знижувалася через відсутність власного наливного флоту. Освоюється виробництво парових котлів на Путі вельському, Коломенському, Боровському заводах, локомобілів – на Людиновському заводі, великих двигунів (до 1000 к.с.,) –на Московському заводі Гужова. Починається масовий випуск двигунів на заводах Нобеля в Петербурзі і Баку, Бром лея в Москві, парових насосів для потреб залізниць, шахт і нафтової промисловості.

Російське машинобудування в 80-х роках могло вже м самостійно забезпечити машинами перші міські водопроводи в Росії – в Нижньому Новгороді, Самарі, Рибінську, Царицині, Тулі.

Проте відзначене машинобудування продовжувало значно відставати від потреб промисловості, що розвивалася. Ввіз іноземних машин для всіх галузей промисловості наприкінці ХІХ ст.., в Росії була цукрова. За виробництвом цукру Росія займала в 80- роках четверте місце в світі.[18,67]

В 80-х роках, особливо в другій половині, розширюється будівництво залізниць. За це десятиліття було побудовано такі основні залізниці в Росії: Єкатерининська, яка з’єднувала Донецький басейн і Криворіжжя між собою і з портами Азовського моря, Закавказька – до Батума, Закаспійська – до Ашхабада, Уральська – від Покровська – на – Волзі до ріки Урал, залізниця Харків – Бала шов – Комишин, зв’язала Харківський промисловий район Донбас з Середнім і Нижнім Поволжям.

Зростання залізничного будівництва і залізничних перевезень сприяло посиленню міжрайонних і господарських зв’язків і збільшувало внутрішні потреби країни продукції важкої промисловості, в першу чергу в металі та вугіллі.

В пореформеній Росії , на відміну від кріпосної епохи, формувалась нова кредитна система, відповідна капіталістичному розвитку економіки країни.

Істотне значення мали фінансові реформи, які були проведені на початку 60-х років і створили єдину державну кредитну систему. В 1860р., замість ліквідованих Позичкового і Комерційного банків, опинившихся збитковими, був створений Державний банк, який отримав емісії (випуску) грошових знаків. До 90-х років він мав вже 110 філіалів. Для розвитку земельного ринку велику роль грали засновані в 1882р., Селянський і в 1885р., Дворянський банки. Селянський банк видавав кредити під заставу придбаних селянами земель. У зв’язку з широким розповсюдження на стику 70-80-х років серед селян чуток про «чорний переділ» землі (відібрані у поміщиків про передачу селянам) уряд вважав, що діяльність Селянського банку «позбавить селянське населення від зайвих ілюзій» і буде сприяти «розвитку поваги до права власності служившему засобом проти розповсюдження в народі дурних думок і вчень». Дворянський банк надавав довгострокові ссуди на вигідних умовах (1-2 річних) спадкових дворянам землевласникам під заставу їх земельної власності. Швидко розвивався приватний , акціонерний, комерційний кредит. Перший акціонерний комерційний банк був заснований у 1864р., в Петербурзі. Згодом подібні банки були створені у Москві, Києві і Харкові. До середини 70-х років в Росії існувало вже більш 40 комерційних акціонерних банків із загальною сумою капіталу в 350 млн., рублів, а до 1900р., комерційні банки збільшили свої капітали втричі. Однак деякі комерційні банки опинилися в банкрутстві.

В розвитку кредитної системи зачну роль грав іноземний капітал, складини якого у російську економіку значно посилилась з 80-х років ХІХ ст. До 1890р., інвестиції іноземного капіталу в Росії складали вже близько 200 млн., руб., а до 1900р., вони досягли 900 млн.

З 80-х років іноземний капітал починає втручатись у серу російської промисловості, в основному в гірничодобуваючу та хімічну галузі, у машинобудування. Прівелював капітал Франції. Англії. Германії та Бельгії (загальною вартістю він складав 96 % іноземних вкладень капіталу у російські промисловість. Французькі і бельгійські капіталісти особливий інтерес проявляли до металургії та металообробці, машинобудуванню, банківській справі. [14.,312]

В Росію іноземний капітал приваблювали вигідний ринок збуту та дешева робоча сила, що забезпечувала йому високі прибутки. Відомі такі іноземні підприємці в Росії , як англієць Юз, заснувавши свою справу у вугледобуванні та металургії Півдня Росії, шведи Нобель – у нафтовидобутку Бакинського району, англієць Брамлей та француз Гужон, які мали великі металооброблюючі заводи в Москві, німецька фірма Зінгер зі своїми філіалами в Росії по виробництву і продажу ткацьких машин, швецька фірма Еріксон, зайнявши монопольне положення в розвитку телефонної мережі.

Однак попередні враження про господарство іноземного капіталу у російській промисловості відкидався пізнішими дослідниками вітчизняних економістів та істориків, які доказали, що іноземний капітал хоча і являвся важливим та не головним фактором промислового розвитку дореволюційної Росії.

Сільське господарство у пореформеній Росії лишалося домінуючою частиною економіки, а аграрне питання було головнішим в соціально – економічному та політичному житті країни.

За даними поземельного перепису 1878 – 1879 рр., увесь земельний фонд Європейської Росії складав 391 млн.десятин. Оскільки статистика нараховувала більше 100 млн.десятин невикористаних земельна Півночі, то реальний сільськогосподарський земельний фонд Європейської Росії складав близько 281 млн.десятин. Земельний фонд поділявся на три основні категорії: 102 млн.десятин складали приватні землі, 139 млн. – селянські надільні (в тому числі що належали козацтву) і 50 млн. – державного та удільного відомств.

В 90-х роках ХІХ ст.. селяни були змушені орендувати у поміщиків близько 37 млн.десятин землі (що складало 30% від їх наділів), розраховуючись за неї більшою частиною відробітків (через відсутність необхідних для грошової оренди засобів. [10.,218]

Основна тенденція приватного землеволодіння у пореформеній Росії базувалась на переході від становості до без становості – до створення буржуазної земельної власності. Дворянське землеволодіння скорочувалось внаслідок продажу дворянам своїх земель представникам інших прошарків населення. Якщо у 1861 р. в руках дворян знаходилось 87 млн.десятин землі. А до кінця 70 – х років – 79 млн., то на початку ХХ ст.. – 52 млн.десятин, тобто кількість земель зменшилась на 41 %. У зв’язку з цим значна частина дворянського землеволодіння в складі загального приватного володіння за пореформений період скоротилася з 80% до 50%, а селянська зросла з 5% до 20%. За 1861 – 1904 рр. дворяни продавали 81,4 млн.десятин землі, та за цей час вони придбали 45, 5 млн.десятин. Таким чином, крім переходу дворянської землі в руки інших прошарків населення, йшла мобілізація дворянського землеволодіння всередині самого стану: укріплювались поміщицькі латифундії за рахунок скорочення дрібних дворянських володінь. Змінювався і характер використання землі, придбаної селянами. Земля все більше втягувалась у торгівельний оборот. Збільшилась й ціна на землю: за 40 пореформених років – в середньому 5 разів, а у чорноземних губерніях – у 10 разів. У руках дворян залишались найбільш цінні, високоприбуткові угіддя (ліси, кращі орні землі та сінокоси). Відмічено також, що дворянське землеволодіння концентрувалося у регіонах з більш високими цінами їх зростання у пореформений період. В наслідку цього, не дивлячись на скорочення дворянського землеволодіння, вартість дворянських земель до початку ХХ ст. зросла з 1,25 млрд. руб. До 2,5 млрд., тобто подвоїлась. [12.,480]

Характеристики

Список файлов курсовой работы