59586 (611100), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Колоніальний характер економіки західноукраїнських земель позначився і на стані промисловості. Австрійський уряд, австрійські та іноземні капіталісти штучно підтримували їх відсталість, свідомо гальмували промисловий розвиток. Через це ряд галузей промисловості, особливо обробної — цукрова, текстильна, шкіряна, скляна, фаянсово-порцелянова, паперова, сірникова, машинобудівна, не витримуючи конкуренції більш дешевих виробів підприємств розвинених західних провінцій Австро-Угорщини, не тільки не йшли на піднесення, а занепадали. Так, на кінець XIX ст. у Східній Галичині не стало жодного цукрового заводу, всі вони були закриті.
Розвивалися переважно галузі по видобуванню і первинній обробці сировини — нафтова, озокеритна, лісова і лісопильна, а також харчова, головним чином спирто-горілчана та борошномельна.
У промисловості західноукраїнських земель переважали іноземні капітали — австрійські, німецькі, англійські, американські, французькі, бельгійські. Створивши банки, акціонерні товариства, синдикати, концерни та інші монополістичні об'єднання, іноземні капіталісти оволоділи основними галузями промисловості Західної України, насамперед нафтовою та озокеритною, по-хижацькому експлуатували природні багатства, неймовірно визискували робітників і діставали небачено високі прибутки. Поряд з іноземними капіталістами певне місце в економіці західноукраїнських земель займали й капіталісти українські, які створили свої компанії, кредитні й кооперативні товариства [14, 308].
Найшвидше розвивалася нафтова промисловість. Якщо до кінця 60-х років нафту видобували переважно ручним способом, витягаючи її відрами з криниць, то з 80-х років стали дедалі ширше застосовувати парові двигуни й вести вдосконаленими методами глибинне буріння. У 1870 р. було видобуто 20 тис. т нафти, у 1890 р. — понад 90 тис. т. Найбільше нафти видобувалося в районах Борислава й Дрогобича. Більшість видобувної нафти вивозили в Австрію та інші провінції в не переробленому вигляді. В Західній Україні її очищалося не більше однієї третини.
Значне місце в промисловості західноукраїнських земель займало видобування озокериту (гірського воскуй Але через відсталу техніку і зменшення попиту на світовому ринку його видобуток зменшувався. Якщо в 70—80-х роках озокериту видобувалося щороку 10—12 тис. т, то в 1900 р. його було видобуто лише 3,7 тис. Т [14, 309].
Значними в Східній Галичині, на Закарпатті і Північній Буковині були поклади кам'яної і кухонної солі. її видобуток зростав. Так, у Галичині в 1861 р. її було видобуто 65 тис. т. Західна Україна давала 64 % видобутку солі в Австро-Угорщині. Видобування солі було державною монополією. Уряд встановлював на неї високі ціни, і більшість селян страждали від «соляного голоду» [14, 309].
Про відсталість Західної України свідчить і низька енергоозброєність її економіки. Так, на Галичину, яка мала 28 % населення Австро-Угорщини, припадало лише 5,5 % усіх парових двигунів, що були в імперії [14, 309].
Невигідний для місцевої економіки характер мала й торгівля західноукраїнських земель. Вивозили в Австро-Угорщину, Німеччину та інші країни нафту, озокерит, сіль, худобу та різні сільськогосподарські продукти, довозили промислові товари: машини, металеві та різні текстильні й галантерейні вироби тощо.
Отже, економічний розвиток західноукраїнських земель відбувався дуже повільно. їх економіка залишалася відсталою.
1.3 Економічне та соціально-політичне становище робітників і селян. Національний гніт
З розвитком, хоч і повільним, капіталізму на західноукраїнських землях відбувалося формування нових класів — пролетаріату і буржуазії. Робітничий клас поповнювався розореними селянами, ремісниками, кустарями, а також членами сімей робітників — їх дружинами, жінками й дітьми. Через те, що західноукраїнські землі залишалися відсталим, аграрним краєм, велика кількість вільнонайманих робітників — постійних і поденних — була зайнята в сільському господарстві.
Пролетаріат на західноукраїнських землях був багатонаціональним. Пліч-о-пліч працювали українці, поляки, угорці, румуни, молдавани, словаки, євреї, німці та представники інших національностей, що сприяло їх інтернаціональному згуртуванню.
Як і всі трудящі західноукраїнських земель, робітники зазнавали тяжкого соціального, політичного й національного гніту. Незважаючи на те, що у 1885 р. австрійський уряд видав закон про 11-годинний робочий день, на Західній Україні він тривав 12 і більше годин, інколи досягав 18 год. Західноукраїнські робітники одержували найнижчу зарплату в Австро-Угорщині. Охорони праці не було, через що частими були нещасні випадки, які призводили до смерті й каліцтва робітників. Медичного обслуговування теж не було. До того ж підприємці, адміністрація поводилися з робітниками грубо, свавільно, глумилися над ними, часто навіть вдавалися до фізичної сили.
Тяжким, безпросвітним було й життя західноукраїнського селянства. Воно зазнавало жорстокої експлуатації від поміщиків, церкви, глитаїв, лихварів. Безземелля й малоземелля, розорення багатьох селянських господарств, жебрацьке животіння, особливо хронічне недоїдання й голод, відсутність медичної допомоги, тяжка праця на експлуататорів — все це призводило до масових захворювань і високої смертності. Західноукраїнське село поступово вимирало.
Трудящі західноукраїнських земель зазнавали також тяжкого політичного гніту й національної дискримінації. Хоч австрійська конституція 1867 р. офіційно оголосила національну рівноправність у школах, державних установах і судах, насправді панівне становище, поряд з австрійськими правлячими колами, в Східній Галичині займали польські шляхтичі, на Північній Буковині — румунські бояри, у Закарпатті — угорські феодали й капіталісти. Внаслідок встановлення високих майнового й вікового цензів та інших обмежень трудящі Західної України у своїй величезній більшості були усунені від виборів до австрійського й угорського парламентів, галицького й буковинського сеймів [2, 31].
Проводячи політику асиміляції українського населення, австро-угорські власті особливо великі національні утиски робили в галузі освіти і культури. Вони прагнули тримати трудящих у темряві. Шкіл було мало, викладання там велося не українською мовою. Більшість дітей не мали можливості відвідувати школу, внаслідок чого, як писав І. Франко, в «Галичині 3/4 людності не вміють ні читати, ані писати», а в гірських повітах неписьменних було 96—98 % населення [7, 268].
Австрійська правляча бюрократія, німецькі, польські, угорські, румунські феодали й капіталісти, ведучи лінію на денаціоналізацію українського населення, намагалися всіма способами загасити почуття національної єдності трудящих західноукраїнських земель з усім українським народом, відчуття їх кровної спорідненості й близькості.
Розділ 2. Піднесення національно-визвольного руху на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст.
2.1 Чинники формування і розвитку ідеї українського національного державотворення в Західно-українських землях під владою Австро-Угорщини
Поступове ствердження австрійського конституціоналізму сприяло піднесенню політичної активності населення всіх територій Австро-Угорської імперії. Розгортання українського національного руху в Галичині певною мірою зумовлювало і вороже ставлення до України і українства російського царського уряду, який заперечував окремішність існування українського народу, перетворив великодержавний шовінізм на офіційну ідеологію.
4 березня 1849 р. Франц-Йосиф І «дарував» імперії нову конституцію. У статті 77 березневої конституції зазначалося, що всі 14 коронних країв отримають свої крайові конституції. Особливо важливою для українського населення стала конституційна норма, яка проголошувала, що поляки і руські (тобто українці), а також інші народності, що проживають в коронному краї, є рівними в управлінні, і кожен народ має непорушне право до збереження і розвитку своєї народності і своєї мови [26, 107].
21 грудня 1867 р. австрійський рейхсрат (парламент) прийняв нову конституцію, яка діяла в Австрії, в тому числі і в Західно-українських землях, до жовтня 1918 р. Конституція Австрії складалася із кількох окремих законів. І кожен з них мав важливе значення для окремих народів імперії. Так, стаття 2 Конституційного закону про загальні права громадян від 21 грудня 1867 р. проголошувала, що «всі громадяни рівні перед законом», а стаття 3 – що «державні посади однаково доступні для всіх громадян» при набутті ними прав австрійського громадянства [22, 18].
Виняткове значення мала стаття 19 цього закону, яка встановлювала: всі народи держави, які належать до різних рас, рівні у правах; кожна раса має невід'ємне право підтримувати і культивувати свою національність і свою мову; держава визнає за всіма мовами, вживаними в областях монархії, рівне право на вживання у школах, і при здійсненні функцій і різноманітних актів державного життя; в областях, населення яких належить до різних рас, установи народної освіти повинні бути організовані таким чином, щоб кожна, не маючи потреби вивчати іншу мову, мала можливість отримувати своєю мовою необхідні елементи своєї освіти.
Хоча Конституція 1867 р. і не розв'язала проблеми реорганізації форми австрійської держави, але вона всім народам широкі можливості для боротьби за владу у державі. Принцип національної рівноправності став тією основою, на якій розвивалося національне життя підавстрійської України. Цієї основи ніяк не могло відібрати в українського народу польське політичне панування у Галичині. І спираючись на цю основу, він, в міру зростання своєї свідомості і сил, здобував для себе щораз більшу міру національної рівноправності в австрійській державі [22, 21].
Головною проблемою українського національного руху в Західних землях України під владою Австро-Угорської імперії залишалася відсутність у системі політичних цінностей українців ідеї національної незалежної держави, яка з'являється лише у останньому десятиріччі XIX століття. Правову ж платформу українського визвольного руху до того часу складали: національно — культурницька програма, ідея соборності українського народу та концепція автономії українських земель у складі або Австро-Угорщини, або Росії або Польщі, залежно від політичної орієнтації різних напрямків українського національного руху.
Розвиток політичної боротьби за місце в представницьких органах влади сприяв інтеграції інтересів різних соціальних верств Західної України в єдиний загальнонародний, національний інтерес. Зокрема, у процесі формування передвиборчих програм українських лідерів національно-визвольного руху відбувалася структуризація національно-державницьких інтересів та формувалася ідея українського державотворення, яка виявилася сильнішою за етнічну ідею і стала остаточною парадигмою консолідації української нації.
Зазначеним процесам сприяло те, що державна політика австрійського уряду в Західній Україні була досить ліберально-поміркованою і патерналістською щодо українців. Австрійський уряд виходив із визнання необхідності державно-правових реформ в Західній Україні для поступового забезпечення юридичної рівності корінного населення і польської землевласницької верстви. З цією метою розроблялись механізми, покликані адаптувати місцеві органи самоврядування до правової системи Австрії, і, водночас, унормовувати і врегульовувати міжетнічні конфлікти українців з поляками [26, 108].
В науковій літературі існують різні, подекуди протилежні думки щодо оцінки варіантів концепцій побудови майбутньої української держави, вироблених представниками різних течій українського національного руху в Західній Україні. Так, крім традиційних, лояльних до австрійської держави поглядів, існували моделі української державності у державно-правових платформах москвофілів, народовців та полонофілів, які віддзеркалюють політико-правову думку Західної України середини XIX століття.
Західно-українське москвофільство (русофільство) обстоювало право українців на культурну та політичну традицію, яка в тогочасному світі фактично асоціювалася з Росією, але завершеного панрусизму концепція москвофілів так і не досягла, оскільки вони одночасно підкреслювали, що «руський» народ не є синонімом російського, оскільки він включає поряд з «великоруським» – «білоруський» і «малоруський» масиви. Що ж до конкретних моделей української автономії, то москвофільство обмежувалося лише загальними фразами і було занадто далеким від сприйняття ідеї політичної автономії, а тим більше – ідеї самостійної національної держави. Москвофіли об'єднували консервативну інтелігенцію, духовенство та сільську буржуазію. Ідеологами москвофілів були: Д. Зубрицький, Г. Купченко і А Добрянський. Вони видавали російською мовою свою газету «Слово» та журнал «Галичина», «Лада» та інші. Москвофіли організовували культурно-освітні товариства: «Общество русских женщин в Буковине», «Общество русских студентов Карпат» та інші. Редактор ужгородської «Газети церковної» І. Раковський запевняв, що українського народу і української мови взагалі не існує, а є тільки єдиний російський народ і єдина російська мова. Заперечуючи можливість використання української мови як літературної, москвофіли не тільки солідаризувалися з російським царизмом, а й створювали сприятливі умови для проведення політики примусової асиміляції українського населення, яку насаджувала на західноукраїнських землях правляча чужоземна бюрократія [22, 24].
Залишаючись складовою частиною українського руху та маючи глибокі корені в галицькому суспільстві москвофільство репрезентувало ідею національно-культурної автономії українського народу в складі Російської імперії. Такий підхід, попри негативні моменти, об'єктивно сприяв укоріненню у свідомості широких мас ідеї соборності українського народу та об'єднання Західно-українських земель, що перебували на той момент під владою Австро-Угорщини, з Наддніпрянською Україною.
Народовство як культурницький, а згодом ліберально-політичний національний рух, з самого початку свого існування пропагувало ідею єдності всіх українців, що проживали у двох імперіях, обстоювало необхідність розвитку української культури та мови. В основу ідеології народовської течії було покладено ідею визнання національної окремішності розділеного між двома державами українського народу, віра в те, що руський народ, як і російський і польський народи, є самостійним слов'янським народом. Народовці основою своєї політики проголошували національно-культурні інтереси українців Західної України, зокрема Галичини, вважаючи ідею національної єдності найважливішою умовою успішного відстоювання політичних прав українського народу. Головним завданням вони вбачали розвиток національної української культури, що повинно було сприяти наближенню національного визволення і утворення української держави. У грудні 1892 року політична організація народовців – Народна Рада проголосила у своїй програмі кінцевою метою об'єднання українців Галичини і Наддніпрянщини в самостійну Українську державу [31, 42].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
