Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

Для здобуття свободи власного народу тарасівці були готові до боротьби: "Ми повинні віддати всі свої сили на те, щоб визволити нашу націю від того гнету, в якому вона зараз перебуває... Кожна велика ідея вимагає духовної сили. З міцною душею, повним почуттям і послідовністю ми поставимо нашу національну справу так, що вона не залежатиме від сьогоднішніх обставин і виробимо з себе українську інтелігенцію в самому високому розумінні цього слова". Своїм політичним кредо вони проголошували визнання Російської імперії за окупанта України і те, що справедливе розв’язання соціальних питань можливе лише за умови створення повністю незалежної української держави, задля майбутнього якої вони були готові віддати всі свої сили та вміння.

На підпільному з’їзді 1893 року тарасівці прийняли рішення перейти від організаційно-виховної роботи до політичних акцій. Але в квітні проти цільних діячів товариства почались репресії, багато з учасників були заарештовані і вислано за звинуваченням в "українофільській пропаганді", хоча про існування таємної організації поліція так і не довідалась. Після цих подій частина членів (Б. Грінченко, М. Вороний, О. та В. Чехівські) перейшла на автономістично-федералістичні позиція. Однак більш радикальні залишились вірними проголошеним ідеалам до кінця свого життя, продовжуючи роботу над їх реалізацією в інших формах та в інших організаціях.

Одночасно з діяльністю тарасівців в Україні виникали та діяли і інші українські організації політичного спрямування. Так 1897 р. в Києві було створено "Загальну українську безпартійну політичну організацію", а 29 січня 1900 р. в Харкові група студентської молоді заснувала Революційну українську партію (РУП). Відзначаючи значення її появи В. Дорошенко писав: "Першою дійсно політичною українською організацією, що понесла в народ гасла революційної боротьби з існуючим ладом, була славетна Р.У.П., себ то Революційна Українська Партія".

Програмою цієї партії на першому етапі її існування став проголошений 1900 р. у Харкові та Полтаві на з’їзді української інтелігенції М. Міхновським (1873-1924) реферат "Самостійна Україна", що цього ж року з’явився друком у Львові.

У цій праці М. Міхновський, продовжуючи ідеї програмних документів "Братства тарасівців", заявляє, що кінець XIX сторіччя позначився явищами, які характеризують новий етап розвитку людської історії. Ці явища — боротьба народів за національо-державне самовизначення. Українська нація, вважає він, знаходиться в становищі "зрабованої", поневоленої.

Кожна нація прагне до свободи і самостійного розвитку. М. Міхновський підкреслює, що "... коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальности можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальности є метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин".

Революція 1905 року значною мірою активізувала українське національне життя. Під впливом революційних подій царський уряд був змушений зняти найбільш варварські заборони щодо всього українського. По всій імперії, у тому числі і в Україні масово виникають численні союзи: інженерів, адвокатів, учителів, техніків, залізничників, фармацептів, селянський тощо. Всі вони, окрім професійних інтересів своїх членів ставили метою своєї діяльності зміну існуючого політичного ладу в країні. Згадуючи ті часи В. Дорошенко писав: "... по всіх усюдах повстають партійні організації, рямцї котрих що раз ширшають, що раз більші круги людськості втягують ся в партіїйні ряди, що раз голоснїйше лунають і що раз дальше розносять ся українські політичні, суспільні й національні домагання. Особливо енергійно йшла пропаганда автономії України. На несчисленних робітничих і селянських мітінгах (вічах) і масовках, в ріжного роду кружках, на всяких зборах і з’їздах, що були такі часті в тім бурливім часі, голосно і відкрито ставить ся се домаганнє й виносять ся серед загалу публіки відповідні резолюції".

Під впливом революційних подій в Україні відроджувались або засновувались нові українські політичні партії. Найвпливовішими в організованому українстві були Українська Соціал-Демократична Партія (УСДРП), Українська партія Соціалістів-Революціонерів (УСПР) та Українська Партія Соціалістів-Федералістів (УПСФ). Ці політичні організації виявились домінуючими в Центральній Раді, а пізніше і в Директорії УНР.

Висновок

За той рік, протягом якого Центральна Рада виступала основним політичним чинником на Україні вона досягла значних успіхів, але й зазнала страшних невдач. З огляду на політичну недосвідченість та дискримінованість української інтелігенції до революції, її створення і зміцнення було безперечним здобутком. Вона перетворила українське питання на одне з ключових революційного періоду. З політичної точки зору Центральна Рада у взаєминах з Тимчасовим урядом більшого, ніж хтось міг сподіватися.

Прагнучи створити демократичний парламентський устрій, Центральна Рада лишалася відданою своїй меті, незважаючи на те, що ситуація вимагала жорсткості дій. Чи не найбільш далекосяжним здобутком Центральної Ради було те, вона серйозно підірвала раніше недоторканий принцип "єдиної та неподільної Росії".

Але найочевиднішою в діяльності Центральної Ради є її поразка. Причини полягають у відсутності двох головних опор державності, а саме - боєздатної армії та адміністративного апарату. Не меншої ж шкоди завдавала відсутність згоди щодо того, яку політику проводити. Нарешті, безпосередньою причиною кінця Центральної Ради стала її неспроможність задовольнити німецькі вимоги.

У кінцевому рахунку поразку Центральної Ради зумовила нерозвиненість українського національного руху. Центральна Рада фактично була змушена починати будівництво держави ще до завершення процесу формування нації. Більшість освічених людей в Україні була або росіянами, або русифікованими. Крім того, відчувався гострий брак компетентних людей для організації адміністративного апарату української держави. З огляду на ці, здавалося б, нездоланні труднощі, можна зрозуміти, чому сучасники називали молоду українську інтелігенцію "богами, які бралися з нічого створити цілий новий світ".

Список використаної літератури

1. Бушин М.І., Коваль В.І., Дмитренко М.Г., Горенко Л.М., Горкун А.І. Становлення української державності в 20 ст. / Микола Іванович Бушин (ред.). — К., 1998. — 271 с.

2. Гермайзе О. Нарис з історії революційного руху на Україні. — Б.м., Б.р. -Т.І.-389 с.

3. Горєлов М.Є. Передвісники незалежної України: Історичні розвідки. — К., 1996.-156с.

4. Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. — К., 1995. — 607 с.

5. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації Х1Х-ХХ ст. — К., 2000. — 360 с.

6. Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ-початку XX ст. — Чернівці, 1999. — 574 с.

7. Іванченко Р.П. Історія без міфів. Бесіди з історії української державності.-К., 1996.-336 с.

8. Історія держави і права України / за ред. В.Г.Гончаренка. — К., 1996. — 288 с.

9. Крипякевич І. Історія України. — Львів 1990. — 511 с.

10. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття — К., 1993.-413 с.

11. Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. — Т.1- К., 1992. — 640 с.

12. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю.І.Шевчука; Вст. ст. С.В.Кульчицького. — 2-е вид. — К., 1992. — 512 с.

Характеристики

Список файлов курсовой работы