58219 (610730), страница 2
Текст из файла (страница 2)
В першій половині XIX ст. в Болгарії тривали збройні виступи проти османського володарювання. Зростання могутності Росії та поразки Порти у війнах з нею безпосередньо впливали на розмах визвольного руху. Активізуються гайдуки, котрі не давали спокою османам. Однією з форм боротьбі проти османського панування стала участь болгарських добровольців у війнах проти Туреччини на боці християнських країн. При цьому особливо багато болгар підтримували політику Росії на Балканах. Зростання симпатій до цієї держави стало наслідком цілого комплексу етнічних, політичних і культурних причин, котрі не були несподіванкою для османського уряду. Величезна кількість болгар покинула рідні землі під час російсько-турецької війни 1806 – 1812 рр. У російській армії вперше з'явилося окреме болгарське військове з'єднання – «Болгарське земське військо». Воно виникло і Волощині й складалося з кількох батальйонів. У ході бойових дій російські війська зайняли практично всю Північну Болгарію. Але організувати масове повстання болгар не вдалося, як не вдалося й російським військам надовго утриматися на болгарських теренах.
У 20-х роках XIX ст. Османська імперія переживала одну з найгостріших політичних криз за всю свою історію. Національно-визвольна революція в Греції викликала резонанс далеко за її межами. За цих умов Порта була змушена здійснити низку реформ, які могли б відстрочити розпад держави. Наприклад, було ліквідовано яничарський корпус і започатковано формування армії за європейським зразком.
Ця нова армія не захистила імперію під час чергової російсько-турецької війни 1828-1829 рр. Османська імперія знову зазнала поразки. У російських військах билися близько тисяч болгарських добровольців, яких очолював болгарин із Росії Г. Мамарчев.
Наприкінці XVIII - I пол. XIX ст. селяни знаходились у залежному стані від поміщиків. Вони в цей час поділялись на такі категорії як чифлікчийство, іздольщина, наймані робітники (момки). Також можна сказати, що в цей час відбувався розвиток господарства, зростають міста, ведеться торгівля, це було зумовлено реформами 1834 р.,що остаточно скосовувала спахійську систему. В цей же час російсько-турецькі війни вплинули на життя Болгарії, так як воєнні дії нерідко захоплювали територію, заселену болгарським народом і сприяли підсиленню болгарської національно – визвольної боротьби.
Розділ 2. Культурно-просвітницький рух
Багатовікове турецьке володарювання не могло не вплинути на національну свідомість болгарського народу. Частина болгар прийняла іслам і через декілька поколінь втратила почуття національності. Інша частина, здебільшого жителі міст, поступово еллінізувалася. Цьому сприяла особлива політика грецького православного кліру та своєрідність системи освіти в Болгарії. Болгарські школи, як правило контролювалися греками, й освічені прошарки болгарського суспільства еллінізувались, переймаючи грецькі звичаї та мову, або якщо пам’ятали болгарську мову, писали на болгарському грецькими літерами, видавали себе за греків. Носієм національної свідомості виступало болгарське селянство, яке зберігало традиції своїх пращурів.
В цей час з'являються перші ознаки національного Відродження у болгар. У цей період тривало поступове становлення болгарської національної свідомості. Слово «болгарин» мало презирливий відтінок і було по суті прізвиськом тотожним російсько-українським «безголовий», «мужик». А представники різних соціальних верств, у тому числі торгівці й ремісники з гордістю називають себе болгарами.
Болгарська культура цілком відбивала становище народу. У ході бойових дій і наступних погромів було знищено величезну кількість пам'яток архітектури та мистецтва. У вогнищах пожеж згоріли давні рукописи, що розповідали про героїчну минувшину Болгарії. Позбавлення народу історичної пам'яті – таким було одне з головних завдань османів.
За цих умов було досить складно зберегти й розвивати національну культуру. Особливу роль у збереженні культурних традицій відігравали монастирі Рильський, Бачківський, Хілендарський. При монастирях діяли школи, в яких не тільки викладали предмети канонічного циклу, а й навчали читати і писати. Тут також переписували релігійні книги. Особливе місце в них посідали житія святих, канонізованих за вірність православній церкві. Описані в житіях муки постраждалих за віру поставали моральним прикладом для всього болгарського народу.
За умов занепаду освіченості та кризи літератури великого значення набував фольклор. Одним із найпопулярнішим жанрів народної творчості початку XIX ст. є гайдуцькі пісні. На них виховувалися цілі покоління болгар. У цих творах особливо проявляється ненависть до гнобителів, міститься заклики до боротьби з турками, а також з іншими поневолювачами грецькими купцями, болгарськими феодалами – потурченцями.
Тяжко позначилося османське володарювання й на болгарській архітектурі. Загарбники забороняли християнам споруджувати будинки та храми, вищі чи більші за турецькі. Церкви своїми розмірами нагадують звичайні будинки й не дуже вирізняються орнаментом. Зазнав своєрідної кризи й живопис. Іслам забороняв зображувати живі істоти, й над творами живопису нависала небезпека мусульманського фанатизму. З усіх видів малярства фактично збереглося тільки іконописання.
Незважаючи на помітний занепад культури, в цей період поступово виникли певні передумови для болгарського національного Відродження.
Першим ідеологом болгарського національно-визвольного руху є чернець Хілендарського та Зографського монастирів Паїсій (1722-1798рр.). Він прибув у «святые горы Афонские», у Хілендарський монастир, де займався самоосвітою. У 1762 р. почав писати історію свого народу. Працюючи над книгою, він використовував історичні матеріали на російському перекладі: - «Книгу историографию початия имене, слави и расширения и их царей и владетелей» (1722р.)дубровницького абата Мавро Орбини і книгу італійського кардинала Цезаря Барона «Годовые дела церковные»(1719). Ці і інші джерела лягли в основу праці Паїсія Хілендарського «Історію слов'яно-болгарську», яка була не тільки нагадуванням про минулу велич Болгарської держави, а й закликом до сучасників поважати рідну мову, культуру, Батьківщину.
В цій книзі Паїсій виступає як син свого часу, стурбований витягом практичного досвіду – із історії. В попередні мові до книги, що розкривала методологію її автора («В користі від історії»)сказано : «Ведание прежде бывших в мире сем вещей и деяний живших на земле не токмо полезно, но и зело потребно есть, любомудрый читатель. Аще навыкнешь сие часто прочитывать, обогатишься разумом и не будешь весьма неискусен и младым детям и простим человекам безответен, егда по случаю вопросят тебя о прежде бывшем в мире…» И в другом месте: «Зри, кролика польза от истории». Така установка адресована «читателям и слушателям, кои ревнуют и усердствуют ради своего болгарского рода». Вона пронизана усі твори. Паїсій звертається до громадян, на їх совість тих, хто звертається на чужу політику і на чужу мову... соромиться признати себе болгаріном. Докір таким громадянам проходить через весь твір.
Основну частину твору складає «Зібрання історичне о народі і о царях болгарських», «О вчителях словенських». Ці розділи розповідають про походження болгар, як розвивались і формувались незалежні болгарські царства, як з'являлась слов’янська церква і писемність.
Протиставляючи славетній минувшині принизливу дійсність, Паїсій Хілендарський звертався до патріотичних почуттів болгар. При цьому, винуватцями політики денаціоналізації він уважав не тільки османів, а й греків. Праця Паїсія містила, таким чином, першу писемну програму духовного відродження болгар яке, на його думку, було можливим лише через просвітницьку роботу, освідчінність народних мас.
Паїсій Хілендарський досяг своєї мити. Він пробудив у болгарському народі патріотичні почуття. Історія зберегла досить багато імен його послідовників. Найвідоміший із них – єпископ Софроній Врачанський (Стойко Владиславов) (1739-1813рр.), родом з міста Котел, син скототоргівця. На місці котленського священика проявив себе як переписувач церковних книг. З 1794 р. очолює Врачанську єпархію, але покинув батьківщину і поїхав у Бухарест, де займався літературною діяльністю. Софроній – автор збірників «Повчання і слово сказання на свята господні» (1802р.) і «Повчання і повчальні розповідями» (1802р.).Працями Софронія випущена болгарська печатна книга «Кіріакодроміон сіреч Недільник»(1806,Римникі), «Театрон політікон сіре гражданське позоріште»(1809р.).
Найбільш значеним твором Софронія є його автобіографічна праця «Житіє та страждання грішного Софронія»(1805р.)
Автор цих книг показується як фігура національного Відродження як філософ, просвітитель, гуманіст. Його уява направлена на визволення особистості від сліпого спрямування догматам релігії. Його програма розкрита у «Повчальних розповідях», серед цих розповідях значні «Міфологія Сантіпи Філософа», «Езопові басні». Усі вони прославляють «безцінний розум» людини, в той же час як богослов'я примушувало особистість «ходити, подібно сліпому, в темряві».
Повчає читачів «добрим і розумним річчям», Софроній звертається до жанру філософського іносказанні, басні. По його розумінню рабська залежність болгарського народу пояснюється неосвіченністтю. Софроній повторює головну думку – кожний повинен «думати своїм розумом»: «Відкрийте очі і розум ваш, о, болгари, чада мої, і розумійте, і подивіться розумно, і поміркуйте розумом вашим, і зрозумійте, що ви робите!».
Софроній подібно своєму учителю Паїсію, він кличе кожного зрозуміти «книжне вчення мудре, злате», «з радістю дивитись на сина свого, прикрашеного розумом».
Головний твір Софронія – «Житіє та страждання грішного Софронія» - являє описом одісеї його автора, хоча і займавшого церковний піст, але повністю немавшого елементарних цивільних прав, що особливо відбувалося під час кирджалійських безчинств. Цей твір Софронія о його злокліннях в роки безправ'я, які робили розбійники. Правдивий твір про самого себе розповідає і про життя залежного народу. Твір має короткі епізоди і драматичні сцени, автор використовував діалог, іронію, емоційні вставки. «Житіє» написано живою мовою, відрізняється фольклорною метафорікої: «ми есть райя. Боягузи як зайці».У «Житіє» Софроній ставить собі установку писати «мовою, якою ми усі розмовляємо». У його «Житіє» немає містики, богословного дива. У творі чимало фактів, що свідчать про тяжке становище болгар у добу османського володарювання.
Культурно-просвітницька діяльність Паїсія Хілендарського та його послідовників з часом почала давати певні результати. Збільшувалася кількість церковних шкіл. На початку XIX ст. кількість початкових шкіл подвоїлася (відповідно зі 100 до200). Збільшилася й кількість предметів, які в них викладали. В окремих школах замість церковнослов'янської викладали болгарською мовою. Проте а ні кількісні, а ні якісно такі школи не забезпечували потреб суспільства в освічених людях. Що стосується світських шкіл, такі школи відкрилися в Тирново, Відині, Русі та інших великих містах, вони в Болгарії перебували в руках греків. На початку XIX ст. в окремих світських школах викладали вже двома мовами: грецькою та болгарською.
Значний внесок у піднесення культурно-просвітницького руху в Болгарії зробив відомий учений Петр Берон (1800-1871р.) Його життя і діяльність проходила за межами країни. Родом з Котела, він отримав освіту у училищі видатного енциклопедиста і педагога К. Вардалаха (Бухарест), потім вивчав філософію і медицину у Німеччині, захистив дисертацію за медицини (на латинській мові). У 1840 р. Жив і працював у Берлині, Лондоні, Парижі, займався філософією, хімією, математикою, астрономією. Він був вченим енциклопедистом і гуманістом. П.Берон протистає сліпій богословській вірі. Він у центрі навчання ставить усвідомлене знання. Важливе значення мали педагогічні установки П.Берона. він опирається на тезис, котрий гласить, що душа від народження чиста і що «все відбувається від виховання». Звідси реформаторські ідеї П.Берона по відношенню народної освіти-думка о створенні системи шкіл, доступних як хлопчикам, так і дівчатам о введені світської програми і прогресивний метод навчання (навчання молодших школярів старшими, використання елементів пізнавальної гри, відмова від тілесного покарання).
Ідеї Берона виражені у першій болгарській книзі – «Буквар з різними повчаннями, зібраними Петром Бероном для болгарських училищ» (1824р.). «Буквар» П.Берона був не просто посібником по елементарному читанню – він показує собою компактний, раціонально-організований підручник, який носив енциклопедичний характер. Користуючись лише одним підручником, школяр вивчав азбуку, граматику, отримував початкові знання з історії, фізики, географії, арифметики, а також знаходив матеріал для повчального читання, малюнки (зображення тварин).
Різноманітний зміст і доступність його викладання забезпечили підручнику популярність. «Буквар» читали не лише діти, але і дорослі. У просторіччі книга П.Берона отримала назву «Рибного букваря» по зображенню дельфіна на останній сторінці.
У 1835 р. відкрилася перша світська болгарська школа в Габрово, навчання велося на болгарській мові, котра стала основу болгарській національної школи і зіграла важливе значення у розповсюджені світської освіти у Болгарії. Першим викладачем у Габровському училищі був болгарський мовознавецць і письменник Неофіт Рильський. З його праць слід виділити «Болгарську граматику» (1835р.)перший досвіт систематизації болгарської граматики.
В середині 40-х р. таких шкіл налічувалося близько 50. Їх створення ініціював знаменитий меценат-лікар і громадський діяч Василь Апрілов (1789-1847рр.). Діяльність В.Апрілова свідчить о просвітницькій програмі, включаючи у себе вивчення історії, етнографії, мови, фольклору болгарського народу. Свої патріотичні, просвітницькі погляди В.Апрілов викликав у працях: «Болгарські книжніки, або якому слов’янському племі власно належить кіріловська азбука?»(1841р.), «Дениця новоболгарськой освіти»(1841р.), «Довнення до книги Деница»(1842р.). В них розкривається вигляд В.Априлова – історика, публіциста, громадянина, патріота, «Деница...» уявляє собою одну з перших у Болгарії програмних праць історико-філологічного характеру. В ній висувається тезис о незалежній національній культурі. В.Апрілов пропагує ідею національно-культурного самовизначення як комплексну проблему (історія, писемність, фольклор, етнографія, незалежність церкви). У працях В.Апрілова виражена думка о єдиній нації, мови, культури і освіченості як основи національної незалежності.
Освіта мала тісні зв'язки з книгодрукуванням. У 1806 р. побачила світ – перша книга болгарською мовою святкові історії («Тижневик»), а з 1844 р. видається перший болгарський журнал «Любословіє» був видан К.Фотіновим у м.Смірне. На його сторінках публікували свої твори знані діячи національного Відродження. Першу болгарську газету «Български орел» заснував у Лейпцигі І.Богоров. У 1848 р. видання газети перемістилась у Константинополь, де вона стала виходить під назвою «Царіградскій вісник».
В умовах культурного підйому виникли перші бібліотеки – читальні («читалишта»). Читалишта уявляли собою культурно-просвітницьку організацію типа народного клуба: при них створювались бібліотеки, самодіяльні театральні колективи, в них організовувались школи для неосвічених, виставки, проводились зібрання, бесіди, читались лекції. З часом читалишта стали опорними крапками професійної освіти, творчих об'єднань. Читалишта, поряд з школою, зробились очагами патріотичного виховання. Тут виховувались видатні діячі болгарського Відродження, у тому числі і письменники – Г.Раковський, Д.Чінтулов, П.Славейков, Х.Ботев, З.Стоянов та інші.
Проте на шляху болгарського Просвітництва виникало чимало труднощів. Османський уряд не заохочував зростання національної свідомості болгар. Поширення серед них освіченості становило відверту загрозу панування Порти, для якої невідгластно південнослов’янських підданих було найкращою гарантією від заколотів. Союзникам турецького уряду залишалося грецьке духовенство. Воно особливо активно протидіяло поширенню освіти серед болгар.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
