57391 (610572), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Сили опозиції об'єдналися під загальним найменуванням вігів. Серед них цілком виразно намітилися два напрями. Першим і найвпливовішим з них була течія помірних, яка спиралася на патріотичні угрупування плантаторів і буржуазії, зацікавленої в захопленні західних земель і відміні ускладнень, накладених Англією на економічний розвиток колоній. Плантатори і буржуазія сподівалися добитися розширення самоврядування колоній шляхом тиску на англійський уряд, не йдучи на остаточний розрив з Англією.
Другу течію серед вігів складали революційно-демократичні шари фермерів, робочих, дрібних торговців і приєднавшихся до них представників революційної буржуазної інтелігенції, схильних до рішучих дій.
По ініціативі найбільш політично-активних штатів – Масачусетса і Віргінії – був оголошений розрив торгівельних відносин з Англією, а потім, для організації спільної боротьби,були скликані представники на загальний конгрес колоній. Перший Континентальний конгрес в Філадельфії (5 вересня – 26 жовтня 1774 р.) зібрав 56 представників від 12 колоній, крім Джорджії. Конгрес засудив англійську політику і висунув ідею про державне самовизначення, але поки ще тільки на основі прав „англійських громадян”. Не розриваючи відносин з короною, Конгрес звернувся з петицією про визнання за американськими колоніями їх статусу і прав.
Рішення Конгресу стимулювали громадську непокору в колоніях. В зв'язку з партійними протиріччями в британському парламенті, Палата общин вибрала різко опозиційну лінію поведінки по відношенню до колоній. На основі резолюцій Конгресу в окремих колоніях відбулися перевибори в законодавчі збори, в результаті яких більшість склали прихильники відкритого розриву і навіть війни з метрополією. Особливу роль відіграли Віргінські збори, в яких видатний громадський діяч і літератор П. Генрі відкрито проголосив стан війни з метрополією. В лютому 1775 р. розпочалося формування конституційної армії колоній, а 19 квітня битвою при Конкорді почалися воєнні дії.
2.2 Другий континентальний конгрес. Декларація незалежності 4 липня 1776 року
Десятого травня 1775 року у Філадельфії зібрався Другий континентальний конгрес, який з огляду на обставини, відіграв роль першого центрального уряду. Саме цей Конгрес вимушений був розглядати і вирішувати важливі соціально-політичні питання. Успішній боротьбі проти Англії заважала роз'єднаність повстанських загонів та відсутність централізованого керівництва, тож першочерговим завданням було створення регулярної армії. Своїм рішенням від 15 червня 1775 року Конгрес затвердив утворення єдиної революційної армії на чолі з Дж. Вашингтоном, — армії, що відстоювала інтереси всіх колоній. Велике значення мала і наступна робота Конгресу щодо забезпечення армії зброєю, обмундируванням, продуктами харчування. Ще одним важливим напрямком його діяльності була фінансова політика, зокрема введення своєї американської валюти. Займався Конгрес і питаннями зовнішньої торгівлі.
Колонії підтримували діяльність Конгресу, одержували від нього допомогу і різного роду вказівки. У травні 1776 року Конгрес прийняв постанову, у якій рекомендував колоніям розірвати зв'язки з Англією. Колонії відгукнулися на цей заклик. Вони проголосили себе незалежними державами — штатами.
Збройна боротьба з Англією вже на першому етапі революції тісно перепліталася з боротьбою проти внутрішньої реакції, з прихильниками британського панування — лоялістами. Коли останні перейшли до збройних виступів, Конгрес доручив 2 січня 1776 року нагляд за ними місцевим органам влади. Велику допомогу в цьому відношенні надали комітети безпеки. Вони брали участь у комплектуванні армії, провадили арешти підозрілих, активно боролися проти лоялістів.
Революція розвивалася по висхідній, і її вершиною стало прийняття Конгресом Декларації незалежності.
В червні 1776 року представник Віргінії в Континентальному конгресі Р. Лі вніс на розгляд конгресу резолюцію. „Об'єднані колонії, — було сказано в ній, — по праву повинні бути і є вільними і незалежними штатами, вони звільняють себе від будь–яких зобов'язань перед британською короною. Всі політичні зв'язки між ними і Великобританією повинні бути і є повністю знищеними” [3]. Однак багато хто з членів Конгресу вважав, що недостатньо простої констатації відділення від метрополії. Вони визнавали за необхідне дати в окремому документі розгорнуте обґрунтування мотивів такого розриву. Для розробки проекту такої декларації Конгрес утворив комісію з п'яти членів.
За дорученням комісії, текст Декларації незалежності був написаний делегатом від Віргінії, відомим буржуазним демократом Т. Джефферсоном. Другого липня 1776 року Другий континентальний конгрес прийняв резолюцію Р. Лі, а четвертого липня 1776 року — Декларацію незалежності Сполучених Штатів Америки.
Декларація незалежності стверджувала: всі люди створені рівними, всі вони наділені своїм творцем певними невід'ємними правами, серед яких — життя, свобода і прагнення щастя. Для забезпечення цих прав установлюються уряди. І коли будь–яка форма правління стає згубною для цієї мети, то народ має право змінити або знищити її і встановити новий уряд.
„Звичайно, обережність, — було сказано в Декларації, — радить не змінювати уряд з неважливих або тимчасових причин”. Але коли довга низка зловживань розкриває намір віддати народ під владу необмеженого деспотизму, то народ „не тільки має право, а й зобов'язаний скинути такий уряд” [2]. Саме таким і було правління короля Великобританії. На доказ цього висновку, Декларація перелічувала далі всі зловживання і кривди, вчинені королем та урядом Великобританії щодо колоній (відмова затвердити корисні для колоній закони, свавільний розпуск законодавчих органів, податковій тягар, заборона переселення емігрантів, розквартирування війська без згоди колоністів, скасування суду присяжних та ін.), які давали останнім підставу для розриву державних зв'язків з Англією.
Декларація незалежності від імені і за уповноваженням народу проголошувала: „...колонії є і по праву повинні бути вільними і незалежними Штатами. З цього часу вони звільняються від усякого підданства британській короні і будь-який політичний зв'язок між ними і британською державою зовсім поривається”[6]. Колонії проголошували своє право на суверенітет, право оголошувати війну й укладати мир, вступати в міжнародні зв'язки, здійснювати всі ті права, які має незалежна держава.
Декларація незалежності була зустрінута з величезним ентузіазмом. Водночас Декларація виражала класові інтереси буржуазії і плантаторів, тому в ній не обумовлювалися права корінного населення Америки — індіанців. Всупереч проголошеним у Декларації принципам, з її проекту був викреслений пункт, що засуджував рабство і торгівлю рабами, як „жорстоку війну проти самої природи людства”. І все-таки, проголошені в Декларації ідея рівності людей, право народу на революцію і утворення нового уряду, мали величезне прогресивне значення. З прийняттям Декларації незалежності завершився перший етап американської революції і розпочався другий — формування нової держави і перемоги над її супротивниками.
2.3 Ухвалення конституцій штатів в революційний період
На другому етапі стає особливо помітним, що війна за незалежність за характером, основними завданнями та рушійними силами була буржуазною революцією.
Народ заявив про себе зразу ж після проголошення американської незалежності в липні 1776 р. Протягом декількох місяців в Північній Америці була повністю ліквідована монархічна гілка влади, затвердився республіканський устрій і в усіх штатах прийняті безпрецедентні по демократизму конституції. За об'ємом та глибині висунутих і реалізованих демократичних і політичних вимог, Американська революція перевершила Англійську революцію XVII і Французьку XVIII ст.
Процес ухвалення штатами своїх конституцій почався 6 січня 1776 року, коли Нью-Гемпшир прийняв свою першу конституцію. З невеликим запізненням Континентальний конгрес прийняв 10 травня 1776 року резолюцію, де рекомендував колишнім колоніям створювати свої вищі органи власті.
В двох штатах – Нью-Гемпширі і Массачусетсі – проекти конституцій були передані для ратифікації рядовим виборцям. В деяких штатах конституції, перш ніж бути схваленими представницькими зборами, широко обговорювалися у виборчих округах.
В багатьох штатах розробка і ухвалення конституцій були передані особливим представницьким органам – конвентам, які обиралися на більш широкій і демократичній основі, ніж звичайні законодавчі збори. Такі конституції були схвалені в Пенсільванії, Нью-Йорку, Делавері, Мериленді, Північній Кароліні і Джорджії. Ідея і інститут конвенту були продуктом демократичної правотворчості революційного періоду.
Високу оцінку з боку одного з „батьків-засновників” США, Т. Пейна, отримала діяльність пенсільванського конвенту, який схвалив одну з найдемократичніших конституцій революційного періоду: „Пенсільванський конвент, президентом якого був Бенджамин Франклін, після розробки конституції розпорядився опублікувати її текст, але не для того, щоб відрекомендувати її як щось узаконене, а з метою ознайомити з конституцією народ і з'ясувати, згоден він з документом чи ні. Сам конвент на цей час перервав засідання” [12].
Конституції штатів не тільки були схвалені за допомогою незвичної для того часу демократичної процедури, але й проголошували цілу низку безпрецедентних демократичних принципів. Як це виявилося можливим? В революційний період дрібнобуржуазні партії добилися серйозних успіхів в багатьох питаннях, в першу чергу в розподілі владних повноважень на свою користь. Їх вплив різко виріс внаслідок демократизації виборчого права і реформи виборчих округів. Майновий ценз був понижений в більшості штатів, причому в Пенсільванії і Вермонті право голосу було поширено на всіх платників податків.
Демократичний характер носило розширення в багатьох штатах норм представництва західних територій, населених переважно дрібними фермерами, які підтримували фракції „локалистів”. До 1776 р. майже у всіх без виключення колоніях квоти представництва приатлантичних графств в асамблеях створювали явну перевагу над західними районами. В революційний період представництво більш заможних східних і менш заможних західних графств було вирівняно. Показовий приклад Пенсільванії: до революції в місцевій законодавчій асамблеї було вдвічі більше представників східних графств, а в революційний період подвійною чисельною перевагою володіли вже депутати західних районів[12].
Ці реформи спричинили серйозну зміну соціального складу представницьких органів влади. За підрахунками Дж. Мейна, число делегатів від верхнього класу в порівнянні з колоніальним періодом знизилося в нижніх палатах з 60 до 35%, а представництво фермерів і ремісників збільшилося з 20 до 40% [15]. При цьому в північних штатах чисельність депутатів з дрібновласницьких шарів населення навіть перевершила чисельність депутатів із заможних і багатих шарів. Дещо іншою була картина у верхніх палатах, але, по висновку того ж Мейна, сенати революційного періоду, як правило, проводили лінію, яка мало чим відрізнялася від курсу нижніх палат. При цьому тільки в Мериленді, Південній Кароліні і Віргінії представники багатих і заможних шарів явно переважали у верхніх палатах [4].
Конституції штатів революційного періоду включили цілу низку нововведень, направлених на демократизацію устрою і функцій державної влади:[3]:
а). В усіх штатах восторжествував демократичний принцип розподілення влади, внаслідок чого законодавча гілка, як найближча до виборців, була піднесена над виконавчою гілкою влади.
б). Законодавчим зборам було передано багато традиційних повноважень виконавчої влади. В більшості штатів законодавчі збори отримали право обирати губернаторів. Це явно порушувало класичну схему розподілення влади, означало підкорення виконавчої гілки законодавчої.
в). Надання законодавчим зборам права імпічменту – усунення з посади голови виконавчої влади і інших її представників.
Схема організації самої виконавчої влади також була ослаблена. Всі штати, за винятком Південної Кароліни, відкинули загальноприйнятий в колоніальний період принцип єдиної і неподільної виконавчої влади, якою у всьому обсязі була наділена одна особа. Конституції штатів протиставили принцип колегіальності виконавчої влади. В кожному штаті створювалася виконавча рада, губернатор (або президент) був не більш ніж її головою. Більшість конституцій штатів революційного періоду позбавляла виконавчу владу не тільки абсолютного, але і відкладального вето. В конституціях більшості штатів вводилися щорічні перевибори губернаторів і обмежувалася можливість переобрання однієї особи на цій посаді.
Піднявши законодавчу владу, автори конституцій штатів приділили пильну увагу для її демократизації. Вони розкритикували концепцію „змішаного правління”, згідно якої законодавчий орган повинен був складатися з двох палат, при цьому перша з них захищала інтереси верхнього прошарку, а друга – представляти націю в цілому. Їй була протиставлена концепція „чистої демократії”, що в тій чи іншій мірі вплинула на політичну практику в більшості штатів. В Пенсільванії, Джорджії і Вермонті верхні палати були взагалі скасовані і створені однопалатні законодавчі асамблеї. В інших штатах була організована двопалатна законодавча влада, але її призначення часто бачили не в представництві різних соціальних інтересів, а в забезпеченні всередині законодавчої влади принципу заборон і противаг. Крім того, у всіх випадках нижні палати користувалися набагато більшими повноваженнями, ніж верхні. Нижні палати повсюдно переобиралися щорічно, це було повинно забезпечити максимальний контроль над палатами з боку виборців. В цілому в організації нижніх палат якнайповніше втілилася революційна демократична концепція. [12].
2.4 Формування центральної північноамериканської влади епохи війни за незалежність. „Статті Конфедерації і вічного союзу”
Другий етап революції ознаменувався і тим, що в цей час було зроблено перший крок до об'єднання колоній. Підходи, співзвучні демократичним доктринам, зробили істотний вплив на формування центральної північноамериканської влади епохи Війни за незалежність. В очах більшості патріотів єдиною конкретною формою централізованої державної влади напередодні революції виступала метрополія. Недивно, що центральна влада довгий час розглядалася ними як головне джерело деспотизму, а її викоренення оголошувалося найважливішою метою Американської революції. Суверенні штати відкидали як унітарну, так і федеральну форму державного об'єднання, погоджуючись тільки на створення конфедерації, тобто самої хиткої форми державного союзу. Штати намагалися зберегти щойно здобуту незалежність, при обговоренні компетенції і функцій союзних органів бажали максимально обмежити їх права. Виявилися розбіжності і недовір'я між південними і північними штатами. Через те процес розробки конституції затягнувся, а саме об'єднання набрало своєрідної форми у вигляді конфедерації.
Одночасно з утворенням комісії для розробки проекту Декларації незалежності була сформована ще одна комісія для розробки конституції об'єднаних колоній. Вже 21 липня 1776 року Б. Франклін представив Конгресу проект під назвою „Статті конфедерації і вічної унії”, за яким колонії мали утворити „постійний союз дружби” з центральними органами влади, але при збереженні повної внутрішньої автономії штатів. Цей союз мав називатися „Об'єднані колонії Північної Америки” [9,191].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
