57265 (610555), страница 4
Текст из файла (страница 4)
На початку ХХ ст. національна політика самодержавства щодо неросійських народів, які проживали на теренах підросійської України, була успадкована від політики попередніх десятиліть і грунтувалась на концепції обмежувального, заборонювального законодавства, супроводжувалась реакцією, насиллям і репресіями. Як тільки виникали труднощі у вирішенні внутрішніх та зовнішніх проблем, наростало невдоволення діями царизму, підносився національно-визвольний рух, царизм намагався перенести вину за це на “інородців”, звинувачуючи їх у сепаратизмі, автономізмі, вдавався до шовіністичних гасел на зразок «бий жидів – рятуй Росію». Національне питання залишилося гострим і нерозв’язаним і після революції 1905 – 1907 рр., коли Державна Дума не зуміла схвалити закони про громадянські права «інородців», а царська влада все ще ігнорувала вимоги неросійських народів. Тим не менш революційні події 1905 р. призвели до часткової лібералізації суспільно-політичного життя, що являла собою реакцію царизму на національно-визвольний рух. Одним з його виявів стало утворення Української думської громади у І та ІІ Державних Думах, її вимоги щодо надання автономії Україні, запровадження української мови в школах, судах та місцевих адміністративних органах. В 1905 р. був прийнятий закон, який частково послабив антипольську політику, зокрема, дозволив викладання польською мовою в навчальних закладах. Скасовувались подібні обмеження і щодо інших національних мов.
Однак після поразки революції відбувається наступ реакції. Царський уряд, намагаючись взяти реванш за вимушені поступки, на які довелося піти в період революційного піднесення, вдається до посилення великодержавницьких, шовіністичних настроїв у російському суспільстві. На українців було навішено ярлик «інородців», а за розпорядженням П. Столипіна в 1910 р. були закриті українські просвітницькі організації, припинена україномовна видавнича діяльність, заборонена українська преса – тобто були втрачені всі здобутки років революції. Один з циркулярів міністерства внутрішніх справ оголошував боротьбу з «українським сепаратизмом» важливим державним завданням. Побудована на насиллі, національна політика здійснювалася таким чином, аби перешкодити порозумінню і солідарності українців з іншими поневоленими народами, не допустити створення єдиного антисамодержавного фронту.
Отже, аналіз національної політики Російської імперії дозволяє зробити однозначний висновок щодо її русифікаторського характеру і асиміляторської спрямованості. Царизм не тільки духовно нищив українську націю, забороняв українське слово, але й жорстоко переслідував будь-які прояви українського руху взагалі. Обмежувальні та заборонні заходи влада проводила і щодо євреїв, німців, поляків, кримських татар, представників інших народів, які проживали в Україні та в Криму. Русифікуючи Україну, влада прагнула послабити західноєвропейський вплив, зокрема, австро-угорський, польський, всіляко заохочувала збільшення тут російського елементу: управлінсько-чиновницького, фінансового, освітянського, церковно-православного.
Після входження західноукраїнських земель до складу імперії Габсбургів становище українців, порівнюючи з тим, яким воно було за Польщі, дещо покращилося: і з точки зору соціального стану, і з точки зору релігійної толерантності. З’явилися певні умови для духовного, культурного піднесення українства. Для українських уніатів у 1774 р. у Відні, а згодом у Львові створено духовну семінарію. Відкривалися народні школи з українською мовою викладання. У Львівському університеті було створено декілька українських (русинських) кафедр.
Щоправда, польська шляхта зуміла вплинути на уряд, залякуючи його загрозою української прихильності до Росії, і вже з початку ХІХ ст. відновила свій вплив. Припинили існування вищеназвані кафедри, шляхта домоглася введення польської мови в українських школах. Українська інтелігенція в цей час була занадто малочисельною, до того ж більша її частина орієнтувалася на поляків як на більш культурну націю. Отже, починаючи з ХІХ ст., становище українців Галичини у складі імперії потрібно розглядати через призму українсько-польських стосунків.
До кардинальних змін етнополітики Австрійської імперії спонукала революція 1848-1849 рр. Проголошуються демократичні свободи, Австрія стала конституційною монархією. Українці сформували Головну руську раду (ГРР), першу представницьку громадсько-політичну організацію.
В умовах революції влада пішла назустріч ряду вимог, висунутих ГРР. Так, висловлюючи впевненість у «щирій і вірній» схильності українського народу в Галичині кайзерівському дому та монархії”, кайзер дозволив запровадження української (русинської) мови у всіх народних школах в місцевостях, де переважало українське населення. Щодо вищих шкіл, уряд вважав, що «оскільки українська мова на нинішньому рівні свого розвитку не придатна ще повністю для викладання більшості наукових предметів», вона вводитиметься у вищих школах в міру її розвитку. Тим не менш уряд погодився на відкриття у Львівському університеті кафедр української мови і літератури.
Заснування українських громадських осередків, преси та видавництв стало можливим завдяки сприятливій позиції Відня, котрий в скрутний для нього революційний час підтримав українську спільноту, намагаючись приборкати небезпечний польський революційно-ліберальний рух. Адже ГРР висувала лише вимоги підтвердження прав української церкви нарівні з іншими обрядами, поширення української мови в адміністративному житті та освіті Галичини тощо. Ідеї національного визволення на той час ще не оформилися у певну політичну програму. Національно-політичний світогляд та практичні кроки обмежувалися вимогою поділу Галичини на дві окремі національні частини – українську та польську, а згодом – створення окремого українського Коронного краю, куди б увійшла українська Галичина, Буковина з Лемківщиною та Закарпаття.
Такі досить обмежені вимоги виглядали дисонансом у порівнянні з прагненнями інших слов’янських народів імперії, перш за все з більш політично зрілим польським рухом, який жадав надання полякам національної автономії в межах всієї Галичини, а згодом і відновлення польської держави в кордонах 1772 р. Ігноруючи український національний рух, польські політичні сили фактично поглиблювали історичне протистояння двох народів, штовхаючи український загал під захист урядового табору, з яким він довгий час був вимушений пов’язувати хоча б мінімальні гарантії для національного поступу. Тим не менш українці домагалися, і небезуспішно, щоб їх визнавали не як частину польського населення, а як автохтонний русинський народ на території Східної Галичини.
Революційні події 1848 р. знаменували собою переломний момент в історії західних українців. Якщо спочатку в Галичині, найбільшому ареалі української меншини, Відень вміло маніпулював регіональною «українською картою» у боротьбі проти польського сепаратистського руху (інші землі – Буковина та Закарпаття, виходячи з незначної кількості місцевого українства та їх мізерної ролі в суспільно-політичному житті держави взагалі не бралися до уваги), то починаючи з середини ХІХ ст. українське питання стає частиною європейської геополітики, до якої причетні в першу чергу Австрія та Росія. Намагаючись приборкати або й знищити український національний рух, зовнішні чинники своїм досить суттєвим впливом на перебіг подій призвели до швидкого розколу цього руху на ворогуючі між собою уламки – «народовців» та «москвофілів». Зазначимо, що ні народовці, які ідентифікували себе як частину українського народу, більшість якого живе в Наддніпрянській Україні, ні москвофіли, які визнавали себе частиною 50-млн. великоруського народу, не виявляли сепаратистських настроїв, навпаки, весь час при нагоді заявляли про свою відданість імперії. Але через те, що спрямування обох напрямів громадсько-політичної думки стосувалось позаавстрійського світу, центральний уряд ставився до них в цілому упереджено. Через це офіційний Відень намагався, хоча і без особливого успіху, живити ідеї т.зв. «рутенства» – вдячного Габсбургам 3-мільйонного «галицько-руського» народу, окремішнього як від росіян, так і від малоросів.
На основі запровадженої у 1861 р. нової австрійської конституції уряд об’єднав українські і польські землі в єдиний коронний край Галичини і Володимирії. Як і інші коронні краї імперії, він отримав автономію з власним сеймом і урядом. Проте вибори до сейму, як і до австрійського парламенту, проводилися за становим принципом, що забезпечувало перевагу польській шляхті на українських землях (1 депутат від 52 землевласників і 1 депутат – від 8764 простих селян). Як результат, в Галицькому сеймі українці мали 49 місць з 150 (в 1861 р.).
Отже, центральна влада фактично закріпила за поляками панівне становище в коронному краї, українці були віддані під повний політичний (отже, й економічний) контроль останніх в обмін на їх лояльне ставлення до Відня. Політика шляхти тепер відверто зводилась до захисту свого привілейованого становища як в Коронному краї, так і в державі в цілому. В 1862 р. польська мова в Галичині стала крайовою урядовою мовою замість німецької. Завдяки вдалим діям польської політики у 1866 р. був торпедований черговий проект центрального уряду щодо поділу Галичини на польську та українську окремі адміністративні частини. Недемократичність виборчих статутів до австрійського парламенту та крайових сеймів, а також такі фактори, як брак політичного досвіду української еліти, її консерватизм, дозволили польському загалу в наступні роки все більше витісняти українців з владних структур. Катастрофічно зменшувалася українська присутність в органах місцевого управління, в громадському житті, освіті та культурі. Отже, перспективи розвитку українського національного руху відтепер у великій мірі ставали можливими лише в умовах відмови поляків від частини набутих монопольних прав, що лише посилювало польсько-український конфлікт.
Польські політичні сили намагалися поширити свій вплив і на представників інших етнічних меншин. Ряд провідників польського руху висловлювався за «полонізацію» євреїв, що, однак, знайшло осуд з боку не лише українських, а й ряду польських політичних партій, які дедалі чіткіше висували ідею національного відродження і здобуття національних прав, боролися за міжетнічне порозуміння.
В 1867 р. Австрія перетворюється на дуалістичну Австро-Угорську імперію. Конституція 1867 р. декларувала рівність всіх націй імперії в громадсько-політичній, соціальній сферах, освіті («всі народності держави рівноправні і кожна народність має право на захист і розвиток своєї національності і мови»). Тим не менш українська нація, як і ряд інших, і надалі залишалась у вкрай пригніченому стані. Для неї проголошені конституцією демократичні принципи значною мірою залишалися фікцією через те, що провідні позиції в громадсько-політичному, економічному житті займали і монопольно володіли ними представники інших націй: в Угорщині – безроздільно угорці, в Галичині – польський політичний провід, і Буковині – німецький, який пізніше «розмили» польський та румунський впливи.
І все ж в Буковині, яка в 1861 р. перетворилася на окремий коронний край, ситуація складалася більш сприятливо. Відсутність вираженої політичної переваги будь-якого етносу унеможливлювала монополію на владу і в умовах конкурентної політичної боротьби давала шанси й українцям, які в 1861 р. увійшли до складу Буковинського сейму. Посилюється боротьба українців з румунами за національну окремішність, з одного боку, і з германізацією – з другого. З кінця 80-х рр. ХІХ ст. центральний уряд, наляканий активізацією румунського соборницького руху, який розпочався після створення Румунської держави, став підтримувати українську громаду на противагу румунському боярству, а також з метою обмеження москвофільського руху.
На Закарпатті цісарська влада всіляко підтримувала угорське населення, створювала йому привілеї у господарському і культурному житті, захищала інтереси австрійців та німців. Після створення дуалістичної монархії українці Закарпаття, поряд з іншими невеликими національними меншинами, були кинуті на поталу угорській олігархії. Суцільний процес мадяризації поглинув скромні здобутки українського національного руху 50-х рр., і досить швидко «українське питання» в регіоні взагалі «зникає» аж до 1918 р.
Разом з тим необхідно пам’ятати, що національне питання в Австро-Угорщині, при всій своїй подібності з Російською імперією, мало ряд істотних особливостей. По-перше, в Австро-Угорщині жоден етнос не становив переважної більшості і не міг претендувати на великодержавне становище. По-друге, це була конституційна монархія, яка декларувала низку демократичних свобод і рівність народів. Особливо яскраво це проявилося на початку ХХ ст. Активізація парламентської діяльності українців привернула пильну увагу уряду до проблеми польсько-українського протистояння і змусила Відень справити суттєвий тиск на польську сторону, яка зрештою пішла на поступки. Україні домоглися гарантування їм 62 мандатів у сеймі (з загальної кількості 228), ряду посад у краєвих установах, отримали згоду на заснування у Львові українського університету. Ряд змін, внесених до Крайового статуту, фактично являв собою кроки до поділу Галичини на окремі польську та українську частини. Але початок Першої світової війни перервав цей процес.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
