57255 (610554), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Село разом з тим залишалася донором промисловості. Розвиток сільського господарства нових територій (Прибалтики, України й Молдавії), інвестиції в бавовницькі господарства Середньої Азії й колгоспи Закавказзя здійснювалися за рахунок російського Нечорнозем'я. Нееквівалентний обмін між містом і селом збільшувався непомірними податками й відрахуваннями, які становили більше половини колгоспних доходів, що пояснювало постійну збитковість колгоспного господарства.
Неефективна колгоспно-радгоспна економіка сполучалася з непомірними податками на селянські подвір'я, які не тільки давали основний дохід сільським жителям, але й істотно випереджали колгоспно-радгоспний сектор по виробництву всіх видів сільськогосподарської продукції, крім зернових. Економічний натиск на село збільшувався соціальним тиском і прямою дискримінацією сільського населення, що було «прикріплене» до колгоспів через відсутність паспортів і не мало навіть відносної волі пересування.
Необхідність якнайшвидшої зміни сільськогосподарської політики усвідомлювалася всіма спадкоємцями Сталіна, по-різному, однак, що розуміли суть перетворень на селі. На початковому етапі «колективного керівництва», що співпали з гострою боротьбою за владу, дослідники виділяють два основних варіанти нового аграрного курсу. Їхніми ідеологами були Маленков і Хрущов, які по-різному визначали пріоритети сільськогосподарського розвитку. Суть заходів, запропонованих Маленковим у серпні 1953 р., полягала в зниженні податків, припиненні адміністративного тиску на особисте підсобне господарство й наділенні селян елементарними соціальними правами (першочерговою мірою була, звичайно, видача паспортів). Ні про які додаткові інвестиції мова не йшла. Передбачалося «включення» економічного механізму: через різке зниження обов'язкових податкових виплат колгоспи зможуть направляти отриманий прибуток на поліпшення машинно-тракторного парку, розширення виробництва, соціальну сферу та ін. Крім того, вважалося, що вільний розвиток особистого підсобного господарства дозволить досить швидко впоратися з недостачею продуктів. Таким чином, на основі економічних важелів вільно й природно повинні були розвиватися й колгоспно-радгоспна економіка, і селянське господарство.
Хрущов уявляв собі вихід із сільськогосподарської проблеми по-іншому. Його основна ідея складалася в «індустріалізації» сільського господарства: перетворенні колгоспів у великі господарства зі своєю машинно-тракторною базою, а селян – у робочих радгоспів. У результаті цього праця сільського жителя повинна була, на думку Хрущова, максимально наблизитися до праці городянина й стати вільною від «дрібнобуржуазних пережитків». Ці ідеї були вже відомі по проектах «агроміст», вони сполучили в собі соціальні ілюзії й привичний адміністративно-бюрократичний стиль управління сільським господарством [15, 136].
Гострота ситуації й загальна занедбаність положення перетворили аграрну політику в одне із ключових питань навесні – улітку 1953 р. Першочергові заходи були сформульовані на сесії Верховної Ради СРСР у серпні 1953 р. Вони зводилися до підвищення закупівельних цін на сільгосппродукцію, збільшенню капіталовкладень в аграрний сектор економіки й радикальній зміні відносини до підсобних господарств. З підсобних господарств були «списані» недоїмки по обов'язкових держпостачаннях, а сільгоспподаток був зменшений в 2 рази [15, 136].
Це було ядром нової господарської політики, остаточно сформульованої на вересневому пленумі в 1953 р. Тут уперше було прямо сказане про тяжке положення на селі. Був декларований перехід від адміністративно-бюрократичного управління сільським господарством до економічних методів. Економічна зацікавленість повинна була стати основним стимулом розвитку колгоспної економіки, опиратися на істотне розширення господарської самостійності колгоспів і радгоспів. По суті, уперше після непу було визнано необхідним підвищити матеріальну зацікавленість селян у підвищенні продуктивності особистого підсобного господарства. У цьому напрямку були зроблені практичні кроки, що відразу ж полегшили становище на селі. Так, в 1952–1958 р. відбулося різке підвищення державних закупівельних цін, які виросли на пшеницю в 6 разів, а на велику рогату худобу в 12 разів. В 1954 р. був скасований податок на корів і свиней, що перебувають у власності селян, а з 1958 р. припинялася обов'язкова здача сільгосппродукції з особистого підсобного господарства. Це дало прекрасний результат: сільське господарство вперше після проведення колективізації стало рентабельним, був відзначений винятково високий ріст обсягів виробництва, валова продукція якого до 1958 р. виросла на третину. Доходи колгоспників продовжували зростати до 1957–1958 р.
Однак намічена програма була проведена не повністю. Її реалізація проходила вкрай суперечливо з кількох причин. «Аграрна лібералізація», як і зміни в інших областях, збіглися з боротьбою за владу між Маленковим і Хрущовим. У цій ситуації конкретні господарські рішення ставали коштами реалізації особистих амбіцій. Винятково важливе значення для визначення типу сільськогосподарської політики мав січневий 1955 р. пленум ЦК, на якому лінія Маленкова була піддана критиці, а сам він обвинувачений Хрущовим у спробах завоювати «дешеву популярність» у народі. Хрущов узяв гору, але його положення у владі ще не було монопольним. Йому треба було винятково швидко домогтися відчутних зрушень, насамперед у продовольчому питанні. Ставка на негайний успіх природно привела його до звичного адміністративно-бюрократичного керівництва сільським господарством. Домігшись монопольного положення у визначенні економічної політики країни, Хрущов, як і більша частина тодішніх керівників, не був готовий до перегляду суспільних відносин і розширенню теоретичних побудов. І якщо використання економічних механізмів ще якось уписувалося у звичну соціологічну схему, те матеріальна зацікавленість, тим більше як головний важіль сільськогосподарської політики, постійно вступала в протиріччя з уявленнями про власність і породжуваної нею психологією. Заходи щодо підйому сільського господарства Хрущов сформулював у січні 1954 р. у доповідній записці в ЦК. Він робив ставку на різке збільшення врожайності, у першу чергу, зернових культур. З його погляду, необхідно було істотно розширити посівні площі, розоравши степу Північного Казахстану, Сибіру й Уралу, а також змінити структуру посівів за рахунок збільшення питомої ваги кукурудзи.
До здійснення своєї програми Хрущов приступився наприкінці лютого – початку березня 1954 р., домігшись на черговому пленумі ЦК рішення про освоєння цілинних і перелогових земель Північного Казахстану, Сибіру, Алтаю й Південного Уралу, а також деяких районів Поволжя й Північного Кавказу. Із цього моменту почалася «цілинна епопея», що стала одним з найбільш яскравих подій радянської післявоєнної історії, черговою «легендарною сторінкою подвигу ленінського комсомолу» та виражала весь спектр ілюзій і протиріч того часу. «Цілина» – явище комплексне, оскільки економіка тут була тісно переплетена з ідеологією й комуністичним прожектерством, трудові будні із пропагандистським пафосом, а дійсна історія цілини довгі роки підмінювалася міфом. Як другий секретар ЦК КП Казахстану в цілинній епопеї добре виявив себе Л.І. Брежнєв, що поділився на початку 1980-х років своїми спогадами, рекомендованими для обов'язкового вивчення всьому дорослому населенню країни.
Істотне розширення площі орних земель збіглося із загальносвітовою практикою того часу. Однак освоєння цілини почалося без усякої попередньої підготовки, при повній відсутності інфраструктури – доріг, зерносховищ, кваліфікованих кадрів, не говорячи вже про житло й ремонтну базу для техніки. На ударну «битву за хліб» відправляли всі вироблені в країні трактори й комбайни, мобілізували студентів на час літніх канікул, відправляли в сезонні відрядження механізаторів. Це вело до високої собівартості цілинного хліба, що була набагато вище, ніж у центрі Росії. Природні умови степів не приймалися в увагу: не враховувалися піщані бурі й суховії, не були розроблені способи обробки ґрунтів і адаптовані до цього типу клімату сорти зернових. У результаті врожайність на цілині була в середньому нижче загальносоюзної. Освоєння цілинних земель перетворилося в чергову кампанію, нібито здатну відразу вирішити всі проблеми із продовольством. Процвітали аврали й штурмівщина. Курс на освоєння цілинних і перелогових земель консервував екстенсивний тип розвитку сільського господарства. Величезні ресурси були зосереджені на втіленні цього проекту: за 1954–1961 р. цілина поглинула 20% всіх вкладень СРСР у сільське господарство. Через це аграрний розвиток традиційних російських районів землеробства залишився без змін і застопорився. Освоєння цілини йшло форсованими темпами: якщо за два роки передбачалося розорати 13 млн. га, те в дійсності розорали 33 млн. га. На цілині тільки в перші два роки було створено 425 зернових радгоспів, аграрні гіганти створювалися й пізніше. Завдяки екстраординарному зосередженню коштів і людей, а також природним факторам нові землі в перші роки давали надвисокі врожаї, а із середини 1950-х років – від половини до третини всього виробленого в СРСР хліба. Однак бажаної стабільності, всупереч зусиллям, домогтися не вдалося: у неврожайні роки на цілині не могли зібрати навіть посівний фонд, у результаті порушення екологічної рівноваги й ерозії ґрунтів в 1962–1963 р. справжнім лихом стали курні бурі. Освоєння цілини вступило в стадію кризи, ефективність її оброблення впала на 65% [13, 37].
Ідея кардинальної зміни структури зернових, у першу чергу за рахунок збільшення посівів кукурудзи, у свідомості радянських людей нерозривно пов'язана з особистістю Хрущова. Мотивуючи необхідність різкого збільшення посівів кукурудзи, Хрущов апелював до американського досвіду, побачивши в ньому черговий «рецепт відразу від всіх хвороб». «Кукурудза, товариші, – підкреслював він в одному зі своїх виступів, – це танк у руках бійців, я маю на увазі колгоспників; це танк, що дає можливість переборювати бар'єри, переборювати перешкоди на шляху до створення достатку продуктів для нашого народу». Ставка саме на кукурудзу пояснювалася тим, що крім зернового качана вона має ще стебло із зеленою масою, якому можна використовувати на корм худобі. «Монокультура», таким чином, розглядалася як умова «прориву» і у виробництві зерна, і у тваринництві.
Дійсно, ніколи так завзято не проводилася політика партії на селі, як у роки «кукурудзяної епопеї» – з 1955 по 1962 р. «Царицю полів» кукурудзу в примусовому порядку саджали абсолютно скрізь, аж до північних районів Архангельської області. За ці роки площі під кукурудзу були збільшені більш ніж в 2 рази й досягли до 1962 р. 37 млн. га, перевищивши загальну площу розораних цілинних і перелогових земель [13, 38]. Тверда регламентація зверху, беззаперечні вказівки, де й що сіяти, привели до того, що посіви пшениці й жита в традиційних землеробських районах скоротилися, а загальний збір зернових знизився. «Кукурудзяна епопея» – самий яскравий приклад економічного фетишизму й волюнтаризму, але не єдиний. У ці ж роки повсюдно й ретельно впроваджувалися «рятівні» для підвищення продуктивності сільського господарства квадратно-гніздовий метод посадки рослин, безприв’язне утримання корів і роздільне збирання хлібів, а також проводилася ліквідація чистих парів.
Американський досвід не давав спокою новому радянському лідерові. В 1957 р., виступаючи в Ленінграді, Хрущев сформулював надзадачу моменту: «Наздогнати й перегнати Америку по виробництву м'яса, молока й масла на душу населення!». Це була чистої води політична авантюра, ціль якої полягала в тому, щоб продемонструвати усьому світу переваги соціалізму після недавніх подій в Угорщині й Польщі. Економічний волюнтаризм відгукнувся серйозними наслідками для розвитку тваринництва. Виконання одіозних закликів найчастіше оберталося трагедією: забивали все поголів'я худоби, ширилися масштаби приписок, звичайною справою ставала фальсифікація статистики. Заручниками ситуації часто ставали місцеві партійні керівники. Так, секретар Рязанського обкому Ларіонов, прилюдно пообіцявши в короткий строк «наздогнати й перегнати Америку», розпорядився забити все поголів'я в області, включаючи молочних поросят. Одержавши за «небувалий успіх» зірку Героя соціалістичної праці, Ларіонов застрелився.
Однак Хрущов продовжував реалізовувати свої ідеї на селі. Суть їх, як ми вже відзначали, зводилася до створення великих господарств індустріального типу з потужною машинно-тракторною базою. Вся сільськогосподарська техніка ще із часів колективізації була зосереджена в МТС, де існувала своя ремонтна база, працювали трактористи й комбайнери, що обслуговували кілька прилеглих господарств. Система МТС була, звичайно, далека від досконалості й мала потребу в реформуванні. Але прийняте Хрушовим рішення поклало початок новому етапу руйнування колгоспно-радгоспної системи, що означало остаточну відмову від курсу вересневого пленуму 1953 р. і позитивну динаміку сільськогосподарського виробництва. У березні 1958 р. був прийнятий закон про реорганізацію МТС і продажу техніки колгоспам. Відповідно до його, господарства повинні були в примусовому порядку за один рік викупити в МТС всю техніку, що найчастіше вже застаріла й була зношена, за високими цінами. Відразу всі господарства, за рідкісним винятком, стали збитковими. Це привело до зниження оплати за трудодень. Ні про яке економічне стимулювання праці колгоспників мова більше не йшла. Держава моментально повернула собі всі кошти, вкладені в розвиток села за попередні роки. Виробництво сільськогосподарської продукції різко впало, а її приріст склав за семилітку 1959–1964 р. тільки 15% замість запланованих 70%. Всупереч прогнозам, кваліфіковані кадри механізаторів не йшли працювати в збиткові колгоспи, а намагалися влаштуватися в райцентрі або їхали в місто [3, 215].
Адміністративне «зміцнення» колгоспно-радгоспної системи знову пішло по вже пройденому шляху злиття декількох господарств в одне. Важливо в радгоспі розуміти, що тепер мова йшла про вже укрупнені недавно господарства. З 1957 р. щороку ліквідувалося близько 10 тис. досить великих господарств. Паралельно без усякої на те необхідності йшло перетворення колгоспів у радгоспи, у результаті якого на практиці досягалося «злиття двох форм власності в одну». На початку 1960-х років «безперспективними» були названі тисячі сіл і сіл, більша частина яких перебувала в російському Нечорнозем'ї. «Колгоспний лад» був сильно підірваний: з 91 тис. колгоспів, що існували в 1955 р., до 1963 р. залишилося лише 39 тисяч [3, 216].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
