57176 (610546), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Крім Уласло ІІ, на угорський трон претендував син Фрідріха ІІІ Максиміліан І, обраний в 1486 році римським королем, і польський герцог Ян Альбрехт Ягелон. Максиміліан захопив після смерті Матяша Відень, Вінернейштадт і Нижню Австрію. Маючи підтримку магнатів Задунав’я і Славонії, Максиміліан вторгся в вересні 1490 року в Угорщину, зайняв Сопрон, Кесег, Загреб, Веспрем. 16 листопада йому вдалося захопити Секешфехервар, населення якого здійснило опір Максиміліану. В грудні 1490 року Максиміліан вимушений був покинути Угорщину. Але заключний в Пожоні 7 листопада 1491 року від імені Уласло і угорськими сановниками – єпископом Тамашем Бакоцем, магнатом Імтваном Баторі – мирний договір з Максиміліаном і імператором Фрідріхом ІV, містив тяжкі для Угорщини умови: відмова від австрійських володінь і Відня, контрибуція в 100 тисяч флоринів, визнання за Максиміліаном прав наступника угорської корони у випадку відсутності в Уласло ІІ сина.
7 березня 1492 року, не дивлячись на різку опозицію дворянства, Державні збори схвалили Пожонський договір. Встановлення миру на західних кордонах було необхідно для ліквідації небезпеки з боку Польщі, звідки 21 червня 1490 року вторглось військо претендента на угорську корону Яна Альберта. На бік польського герцога перейшов воєначальник Балаш Мадяр. Уласло ІІ підтримали Іштван Заполяї, єпископ Тамаш Баком, Іштван Баторі та інші світські і церковні магнати. У вересні 1490 року владу Уласло ІІ визнав Янош Корвін.
Ян Альберт захопив Єперєєш і осадив Кашму. Зимою 1490 – 1491 років Уласло ІІ за допомогою „чорного війська” найманців вдалось звільнити від осади Кашму. В 1492 році було відбито друге вторгнення Яна Альберта і він відмовився від претензій на угорський престол. Відносини Уласло ІІ з іншими Ягелонами були врегульовані на їхньому сімейному з’їзді в Лече в квітні 1494 року.
Період 1490-1526 року для Угорщини став новим етапом економічного і політичного посилення класу феодалів, які в 90-і роки ХV – початку ХVІ століття максимально використовують свою безпосередню участь в державному управлінні. Для закріплення своєї влади вони використовують законодавчі акти. Декрет 1492 року розповсюджував на жителів містечок обов’язок внесення дев’ятини натурою. Закони 1495 і 1504 років закріпили погіршення умов виводу селян. Відбувається посилення економічних та політичних позицій малих та середніх феодалів не лише по відношенню до селян, але і до магнатів, короля і держави. На новому етапі свого соціально-політичного і економічного посилення (1490 – 1526) дворяни змінили відношення до питання про самостійність королівської влади. Вони відчули себе достатньо сильними, щоб вже самостійно, без союзу з королем, протистояти баронам і прелатам.
Результатом такої позиції дворян і магнатів було обрання Уласло ІІ на умовах, які значно обмеживши королівську самостійність. Відмовивши королю в сплаті однофлорінового податку, феодали залишали його без засобів для утримання війська найманців. Використавши їх в боротьбі проти Максиміліана і Яна Альберта, Уласло ІІ перестав їм платити жалування і найманці стали жити грабунком.
В кінці 1492 року восьмитисячне „чорне військо” під командуванням Хаугвіца було розбито в битві на річці Саве, біля села Халасвальва королівським воєначальником Палом Кініжи і перестало існувати. В 1506 році частина найманців, які служили в Белграді і Боснії, залишила свої гарнізони через невиплату жалування. Для поповнення казни Уласло ІІ закладав доходи від гірських промислів, митниці Дохід короля в 10-і роки ХVІ століття від гірських промислів впав до 25 тисяч флоринів в рік. Порушуючи підписані в 1490 році умови, Уласло ІІ видавав розпорядження про збір податку в один флорин з селянського господарства. В 1493 році йому вдалось добитися згоди на це в Державних зборах, а в 1494 році – і згода магнатів.
Проти зборів податків частіше всього виступали дворяни. В 1494 році трансільванські дворяни підняли бунт, протестуючи проти збору податків. Він був подавлений воєводою Берталаном Драгфі. В ході внутрішньополітичної боротьби в 1490-1526 роках король зазвичай блокувався з частиною магнатів. Останнім виступом магнатів проти короля став бунт південноугорського барона Лерінца Уйлакі, якому допомагали Янош Корвін і хорватський магнат Дьєрдь Франкопан.
На державних зборах 1492 року був закріплений законом обов’язок короля і великих магнатів захищати країну, а також положення про те, що загальне ополчення може бути оголошено лише у випадку потреби. В поході за кордон дворяни можуть виступати, тільки якщо будуть отримувати пожалування від короля. Закон звільняв дворян і священиків від сплати податків. В 1495 році закон зобов’язував короля скликати на державні збори не представників, а все дворянство персонально. На Державних зборах 1498 року з’явились всі дворяни королівства. Декрет цих зборів, складений ідеологом дворянської „партії” магнатом Іштваном Вербеци, передбачав скорочення представництва до двох представників від баронів і прелатів і збільшення до 16 числа дворян, які засідали в королівському суді; вісім з цих засідателів ставали членами королівської ради. Стаття 1 закону 1504 року підкреслювала право Державних зборів висувати однофлоріновий податок.
В 1505 році різко загострились відносини між королем і „партією” Яноша Заполяї. Загони озброєних дворян, які зібрались в комітетах, погрожували скинути Уласло ІІ і зробити Яноша Заполяї правителем. Уласло ІІ звернувся до імператора Максиміліана, Венеції і чеського дворянства. Імператора підтримував Томаш Баком. В вересні 1505 року Максиміліан оголосив війну угорським феодалам під приводом захисту короля. Зібравшись в тому ж році на Державні збори на Ракошському полі під Пештом озброєні загони дворян добились 13 жовтня прийняття постанови, згідно з якою, у випадку народження у Уласло ІІ сина, він буде спадкоємцем престолу; якщо ж король помре, не залишивши спадкоємця, то королем оберуть угорця, а не іноземця. Барони та прелати вимушені були приєднатись до дворян, створивши конфедерацію проти Максиміліана. Однак ці рішення король не затвердив. Янош Заполяї, бажаючий здобути корону, уклав таємно угоду з Томашем Бакоцем та баронами, завірив їх в вірності королю.
„Партія” баронів в боротьбі з групою Яноша Заполяї шукала підтримки у Габсбургів. В березні 1506 року Уласло ІІ уклав з Максиміліаном договір, який підтвердив права Габсбургів на успадкування угорського престолу. У випадку народження в Уласло сина, він мав стати угорським спадкоємцем. Саме так і сталось. У Уласло ІІ народився син Лайош ІІ, який був польським королем з 1506 по 1526 роки, а також одночасно чеським і угорським з 1516 по 1526 роки. Але фактично всім заправляли його вчителі – представники баронської „партії” Томаш Баком, Георг Гогенцолерн і Янош Борнеміса. Протестуючи проти них, дворяни добились в 1516 році участі в королівські раді 16 своїх представників при шести баронах і шести прелатів. Зібравшись в вересні 1518 року в Баче для похода на турків, феодали провели тут Державні збори, які постановили доручити збір податків двом дворянам – скарбникам, а не королівському скарбнику, як було раніше. В 1518 році Бакоца вивели з королівської ради.
Так був зроблений крок до створення однієї з воюючих фракцій феодалів власних органів державної влади. Одночасно йшов процес укріплення і вдосконалення державного апарату (казначейства, канцелярії). З’явились професійні кадри чиновників, а також юристів. Це спричинювало краще виконання державною владою її соціальних, внутрішніх і зовнішньополітичних функцій. Але загострення внутрішньополітичної боротьби, перенесення її в сферу державного управління не могло не порушити нормального функціонування державної центральної влади [6,470].
Після розгрому повсталих в 1514 році дворянська „партія” магнатів, вочевидь перестала рахуватися з державною владою. На Державні збори її прибічники з’являлись озброєні і заставляли баронів приймати підготовленими керівниками дворянської „партії” постанови. Так, декрети 1498 і 1518 років були складені Іштваном Вербеци. Від імені Ракошського поля, де збирались Державні збори, веде своє походження польське слово „роком” – феодальна війна, бунти дворян. В ході боротьби за владу „партія” Яноша Заполяї зазнала поразки. В 1519 році баронам вдалося розігнати загони озброєних дворян, які з’явились під стінами Буди, щоб обрати палатином Яноша Заполяї. Ця посада дісталася його супротивнику Іштвану Баторі. В 1524 році угорський двір закріпив зв’язки з Габсбургами: Лайош ІІ одружився з онучкою Максиміліана Марією, а його сестра Анна вийшла заміж за австрійського герцога Фердинанда (король Угорщини з 1526 по 1564 роки). Наступні п’ять років характерні загостренням боротьби між дворянською і баронською „партіями” магнатів, яка розхитувала державну владу.
В 1521 році державні збори ліквідували обов’язок дворян брати участь в ополченні. За рішеннями зборів 1522 року король був зобов’язаний розслідувати розпорядження прелатів. В 1523 році за вимогами дворян король відсторонив Іштвана Баторія від посади палатина. Літом 1524 року Іштван Баторі знову зайняв її, а дворяни були виведені з королівської ради. 22 травня 1525 року барони заключили союз з Яношем Заполяї „для захисту авторитету короля”. Тоді Іштван Вербеци закликав дворян до державних зборів в Хорватії, які 5 червня були заборонені королем. Зібралось біля 10 тисяч дворян. Один з керівників „партії” двора – архієпископ Ласло Салкаї – відмовився від канцлерства та обіцяв Яношу Заполяї коронацію після смерті Лайоша ІІ. Замість Іштвана Баторі палатином обрали Іштвана Вербеци. Георг Гогенцолерн залишив країну.
Виходячи з усього сказаного можна зробити висновок, що правління Ягелонів в Угорщині, а саме Уласло ІІ, тобто Владислава ІІІ Варненьчика і Лайоша ІІ – Людовіка ІІ припадає на період феодальної боротьби в Угорщині. В результаті цієї боротьби владу в країні взяла а свої руки феодальна верхівка, влада ж короля стає номінальною Треба сказати, що на відміну від становлення угорської феодальної державності, на становлення польської феодальної державності не впливав такий зовнішній фактор, як турецька загроза.
ВИСНОВКИ
Центральна Європа в 15-16 столітті вступила в тривалий період мінливих династичних консорціумів та зв’язків, залучаючи на свої престоли королівські династії Габсбургів, Люксембургів, Анжуйців і Ягелонів, проте верх взяли Ягелони.
Завдяки укладенню Кревської унії у 1386 році, яка мала персонально-династичний характер, та завдяки шлюбу польської королівни Ядвіги і литовського князя Ягайла, було започатковано династію Ягелонів і було проголошено інкорпорацію Великого князівства Литовського до складу Польського королівства. Для того щоб заручитись підтримкою шляхти і забезпечити своїм синам престолонаслідування, Ягайло видає ряд привілеїв, які значно розширюють права шляхти. З наданням Краківського привілею в 1433 році династичну проблему було надовго знято з порядку денного політичного розвитку Польської держави.
При малолітньому синові Ягайла Владиславі ІІІ правила регентська рада і вся її увага була спрямована на зовнішню політику: війни за Волинь і Поділля, війна з орденом і молдавським господарем, з турками. Щодо внутрішньої політики, то в цей час Владислав ІІІ робив значні поступки православному населенню руських земель, зрівняв в правах шляхту руських земель з польською, він навіть урівняв в правах руське духівництво з польсько – католицьким. Владислав ІІІ намагався посилити свої зовнішні зв’язки з іншими країнами, так при укладені польсько–угорської унії, він став також і угорським королем.
Польща вела особливо вдалу внутрішню і зовнішню політику приза правління Казимира ІV Ягелончика. Особливою турботою цього короля стало питання налагодження відносин з Литвою, розгляд її як потенційного союзника. Казимир посилює свою владу в країні, завдяки тому, що дістає право призначати королівських чиновників. Щоб зібрати шляхетське ополчення проти Тевтонського ордену, король видає ряд привілеїв (Цереквицький, Нєшавський), завдяки яким земські сеймики стали одним з основних інститутів устрою Польського королівства, важливим складником станової монархії. Казимир ІV, як і його попередник, наділяє населення Галичини, Вітебської і Смоленської земель новими правами, приєднав Бельську землю до Польської корони.
Важливим наслідком зовнішньої політики Польщі за Казимира ІV стала Тридцятирічна війна з Тевтонським орденом, яка розгорнулась, головним чином, за вихід до Балтійського моря. У цій війні перемогу отримала Польща, яка заключила вигідний Торунський мир 1466 року. Головним завданням своєї зовнішньої політики син Казимира Ян Альбрехт бачив у відвоюванні чорноморських портів і Кафи, але походи Яна до Чорноморського узбережжя були невдалими, що значно послабило міжнародний авторитет Польщі у цей час.
Що стосується періоду правління останніх Ягелонів Сигізмунда І та Сигізмунда ІІ треба зазначити, що під час їх королювання відбувалось значне напруження у відносинах між шляхетським набором і королем, розгорнувся екзекуційний рух, що негативно позначилось на статусі королівської влади. Для того, щоб захистити Литву від нападу Москви на північно-східному напрямку, Сигізмунд Август розпочав війну за Ліфляндію.
Результатом прискореного в середині ХVІ століття зближення двох держав - Польщі і Литви, стало укладення Люблінської унії 1569 року. Взаємозв’язок Корони і Князівства в рамках персонально–династичної унії, усвідомлення Сигізмундом Августом і якоюсь частиною литовських магнатів необхідності врахування політичних реалій спричинили принципові зміни в структурі влади і системі управління, здійсненні в князівстві внаслідок унії. Перетворення династичного союзу, закладеного Кревською унією у 1385 році у двоєдиному Польсько – Литовську федеративну державу, здійснене в Любліні в 1569 році, мало без перебільшення велике історичне значення. Як зазначають більшість дослідників, новостворена держава, звана до кінця її існування Річчю Посполитою, була однією з найбільших європейських держав в останній третині ХVІ століття.
Слід зазначити, що обрання на чеський престол Владислава Ягело супроводжувалось протистоянням між ним і Матяшем Корвіном. Укладений між ними мир в Олмоуці розмежував їх сфери впливу в Чехії. Внаслідок видання Владиславського земського положення була обмежена влада короля і королівських міст в управлінні країною. Це зробило давно вже назріваючий конфлікт між шляхтою і вільними королівськими містами неминучим. Зі вступом на престол сина Владислава, ситуація в країні погіршилась, почалась феодальна анархія, державна влада прийшла в занепад. Людовік ІІ не зміг завадити проникненню в Чехію ідей німецької реформації, це спричинило в свою чергу боротьбу між релігійними групами староутраквістів і новоутраквістів. Лише смерть Людовіка ІІ в битві при Мохачі відвинула внутрішні протиріччя в Чехії на задній план. Але складна політична ситуація, що склалась в Чехії, не завадила розвитку економіки та розгортанню архітектурного будівництва в країні.
Правління Ягелонів в Угорщині було двоетапним, перший етап пов’язаний з іменем Уласло І (Владислав ІІІ Варненчиком) і його сином Ласло V. Цей період характеризується внутрішнім розладом в країні (протистояння загонів Іскри королівській владі) і організацію походів Уласло І і його прибічника Хуньяді на турків. Після звільнення від полону Фрідріха ІІІ, Ласло V став королем Угорщини, який на державному зібранні в Пожоні приніс присягу, яка зобов’язувала виконувати побажання магнатів і дворян. Що стосується другого етапу правління Ягелонів в Угорщині, то він пов’язаний з іменем Уласло ІІ і Лайоша ІІ. Підписання договору з Максиміліаном (ще одного претендента на угорський трон) мало тяжкі умови для Угорщини. На угорський трон претендував і Ян Ольбрехт, але Уласло ІІ за допомогою найманців зумів відбити його напади. Цей період став новим етапом економічного і політичного посилення стану феодалів, який в 90-і роки ХV – початку ХVІ століття використовує свою безпосередню участь в державному управлінні для посилення власних позицій.
На зміну Ягелонам в Європі прийшли Габсбурги, отож саме Габсбурги успадкували Центральну Європу. Навіть, якщо й так, Ягелони однаково посприяли розвитку політичної системи країн Центральної Європи.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
