57141 (610541), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Новий характер у процесі формування імператорської влади придбали відносини між правителем Октавіаном і головними органами колишнього республіканського ладу: народними зборами, Сенатом і системою магістратур.¹

З народних зборів збереглися тільки трибуні, але вони також збиралися й приймали закони, у тому числі багато законів про владу самого правителя, продовжували обирати магістратів (консулів, преторів, квесторів), однак втратили яку або самостійну роль і перетворилися в слухняне знаряддя Октавіана.

Більш складним був правовий відносини між Октавіаном і Римським Сенатом. Сенат був уособленням республіканського ладу як такого й Октавіан проводив стосовно нього дуже обережну політику, постійно скорочуючи його компетенцію, зовні залишаючи за ним більші права. В 27 р. до н.е. він повернув Сенату верховну владу, склавши із себе надзвичайні повноваження тріумвіра, а Сенат у свою чергу наділив його новими, так сказати, легальними повноваженнями, залишивши за собою значну компетенцію. Між Октавіаном – носієм нової влади й Сенатом – органом традиційної республіки, була встановлено як би юридична рівноправність.⁰ Але право принцепса призначати сенаторів і періодично проводилися принцепсами "чищення" сенату привели до того, що з II ст. сенат практично тільки затверджував пропозиції принцепса. Майже те ж відбулося із правом, що перейшов від народних зборів до сенату, обирати й контролювати магістратів - частина з них могла бути обрана тільки з кандидатів, запропонованих принцепсом. Обмежуються права сенату за розпорядженням державними фінансами й керуванню провінціями. Повністю втрачається його компетенція у військовій і зовнішньополітичній областях.⁰

Ще більше органічними виявилися включення в структуру монархії, що народжується, традиційних виборних магістратур. І в часи Августа також як при республіканському ладі щорічно обиралися консули, претори, еділи й квестори, і вони здійснювали свої традиційні функції, однак тепер вони втратили своє самодостатнє значення як суверенні органи виконавчої влади, відповідальних тільки перед народними зборами. Вони ставали відповідальними не стільки перед народними зборами, де вони продовжували обиратися, а перед принцепсом і імператором. Адже принцепс одержав від Сенату дуже важливе право рекомендації, тобто серед різних претендентів на магістратську посаду він мав право вказувати свого кандидата, і така рекомендація виявлялася вирішальної, а вибори перетворювалися фактично в призначення.⁰

Паралельно із проведенням реформування магістратур створюється імператорський чиновницький апарат, на вершині якого стояли рада й канцелярія принцепса, у яку входило кілька відомств зі штатом чиновників. У раду включалися префекти, "друзі" імператора, начальники відомств канцелярії. У канцелярію входили відомства фінансів, прохань, офіційної переписки, особистого майна імператора, імператорського суду й ін. Члени ради, що виповняли дорадчі функції, і начальники відомств канцелярії призначалися самим принцепсом з його наближених.

Крім змінивших свій зміст традиційних виборних магістратур Октавіан почав формування органів управління містом Римом (префект Рима, префект води й т.п.). Відбулася реорганізація керування провінціями, що стали складовими частинами Римської держави. Вони були розділені на імператорські й сенатські. Перші управлялися призначуваними принцепсом легатами, що здійснювали військова й цивільна влада за допомогою власної ради й канцелярії, другі - призначуваними сенатом проконсулами й пропреторами, що обиралися із сенаторів по жеребі й, що перебували в подвійному підпорядкуванні - сенату й принцепса.

Поділ провінцій на імператорські і сенатські мало ще один важливий наслідок. Доходи із сенатських провінцій надходили в державну скарбницю, якою розпоряджався сенат, доходи ж з імператорських провінцій ішли в скарбницю принцепса - фікс. Оскільки до перших минулому віднесені нечисленні (11 з 45), давно завойовані й, отже, розграбовані Римом провінції, скарбниця сенату була перманентно вбогої, а часом і порожній. Імператорські провінції були завойовані порівняно недавно, і пограбування їх тільки починалося, що давало принцепсу величезні доходи, що збільшують надходженнями від імператорських маєтків і широко, що практикувалися проскрипцій. Сенат іноді змушений був брати в принцепса гроші в борг.

Поступово влада принцепса поширювалася й на сенатські провінції, і до III в. вони всі стали імператорськими.⁰

Починають проводитися й реформи у військовій сфері. Право командування армією й можливість утримувати її за рахунок не тільки державної, але й власної скарбниці дозволили принцепсам перетворити її в потужну опору особистої й державної влади. Більше того, армія перетворюється у впливову політичну силу, від якої залежала часом і доля самого принцепса. Якщо при республіці єдність політичної влади й військової сили персоніфікувалося центуріальними зборами військовозобов'язаних громадян і сенатом, що розпоряджався армією, то тепер ця єдність персоніфікувалася принцепсом. У Римі виникає єдина військово-бюрократична організація керування.

Після переходу до професійної армії вона перетворюється в корпоративну організацію. Октавіан зробив її реорганізацію, розділивши на три частини. Привілейоване становище займала преторіанська гвардія. Її когорти при Октавіанові нараховували 9000 чоловік. Преторіанці набиралися з римських громадян італійського походження й одержували платню в 3,5 рази більше, ніж легіонери, служили 16 років і після відставки мали у своєму розпорядженні солідне майно й поповнювали ряди панівного класу. Основну частину армії (при Октавіанові 300 000 чоловік) становили легіонери, що набиралися із громадян римських провінцій. Вони служили 20 років і одержували платню, що дозволяла після відставки завести невелике рабовласницьке господарство й влитися до складу провінційної знаті. Третю частину армії становили допоміжні війська (чисельністю до 200 000 чоловік), що комплектувалися з жителів провінцій, що не мали прав римських громадян. І хоча платня в них було в три рази менше, ніж у легіонерів, і термін служби 25 років, а дисципліна жорсткіше й покарання суворіше, служба в допоміжних військах все-таки залучала можливістю одержати римське громадянство, а для незаможних і зібрати деякі засоби. Поступово соціальна різниця між легіонами й допоміжними частинами зникає, росте корпоративний дух армії, що ще більше збільшує її політичну роль.⁰

І так, до кінця багаторічного правління Августу вдалося створити основи майбутнього монархічного ладу, що ввійшов у світову історію під назвою Римської імперії. Ця форма монархії виростала на ґрунті властиво римських державних структур, що панують ідей, що надавало імператорському режиму, так сказати, національний характер, хоча не можна заперечувати вплив на його формування деяких тиранічних режимів Древньої Греції.

Оскільки монархічний лад формувався на основі традиційних полісно-общинних інститутів, що народжуються імперські структури виявилися пов'язаними з колишніми порядками, а нова монархія пронизаної деякими республіканськими правовими ідеями.¹

б) Домінат. Реформи імператорів Діоклетіана й Костянтина

Уже в період принципату рабовласницький лад у Римі починає хилитися до занепаду, а в II-III ст. назріває його криза. Заглиблюється соціальне й станове розшарування вільних, підсилюється вплив великих земельних власників, росте значення праці колонів і зменшується роль рабської праці, занепадає муніципальний лад, зникає полісна ідеологія, на зміну культу традиційних римських богів іде християнство. Економічна система, заснована на рабовласницьких і напіврабовласницьких формах експлуатації й залежності (колонат), не тільки перестає розвиватися, але й починає деградувати. До III ст. стають усе більше частими й широкими повстання рабів, майже невідомі початковому періоду принципату. До повсталих рабів приєднуються колони й вільна біднота. Положення ускладнюється визвольним рухом скорених Римом народів. Від загарбницьких воєн Рим починає переходити до оборонного. Різко загострюється боротьба за владу між ворогуючими угрупованнями панівного класу.

Принципат придушив дух громадянства в римлян, республіканські традиції пішли тепер уже в давню давнину, останній оплот республіканських установ - сенат остаточно підкорився принцепсу. З кінця III, в. починається новий етап історії імперії - домінант, під час якого Рим перетворився в монархічну державу з абсолютною владою імператора.

Діархія не могла бути міцною формою державного устрою, і вже до кінця попереднього періоду імператорська влада здобуває помітний монархічний відтінок. Тривалі смути, що наступили після Сєверов, виявили необхідність повної реорганізації держави, і ця реорганізація була проведена Діоклетіаном, а потім у тім же дусі завершена Костянтином.

Два початки лежать в основі цієї Діаклетіанівсько-Констянтинівської реформи. Перше – це остаточне визнання імператора абсолютним монархом. Він тепер уже не принцепс або республіканський магістрат, що визнає над собою хоча б у принципі верховенство народу; він тепер не «перший» (між рівними), а пан, dominus, що стоїть вище закону. Під впливом східних зразків влада здобуває навіть зовні східний колорит: неприступність, складний придворний церемоніал і т.п. Однак династичного характеру монархія й тепер не придбала; питання про престолонаслідування залишається не врегульованим.

Другий початок – це поділ імперії на дві половини: Східну й Західну, Oriens і Occidens. Але цей поділ у принципі не позначає собою розпадання імперії на дві зовсім окремих і самостійних держави: Oriens і Occidens залишаються тільки двома половинами того самого державного цілого.¹

А тепер варто зупинитися на реформах, проведених Діоклетіаном і Костянтина, які допоможуть більш докладно охарактеризувати даний період.

Реформи Діоклетіана. Діоклетіан провів цілий ряд реформ, які повинні були зміцнити господарську, політичну й військову міць Римської імперії

Новий адміністративний поділ імперії. В часи принципату провінції збігалися, як правило, з колишніми до римського завоювання самостійними або напівсамостійними областями.

Діоклетіаном був зроблений новий адміністративний поділ. Вся імперія була розділена на 12 діоцез, границі, яких не завжди збігалися із границями колишніх провінцій. Діоцези у свою чергу ділилися на провінції. Італія втратила тепер і офіційно своє привілейоване положення: вона розділена була на два діоцеза, які включали не тільки італійські, але й інші області.

Система домінанту була заключним кроком по шляху остаточного утвердження військової диктатури. Придушення опору експлуатованих класів і відбиття наступаючих «варварів» вимагали не тільки політичної реорганізації Римської держави, але також господарського й військового його зміцнення.¹

Військова реформа. Увагу Діоклетіана було направлено, насамперед на підняття військової міцності імперії. Крім поділу влади між августами й цезарями необхідно було створити сильну армію, що була б здатна захистити границі імперії від «варварів» і разом з тим була б дійсною опорою імператорської влади.

Поряд з новими принципами розподілу військ при Діоклетіані був значно збільшений склад армії. Остання обставина неминуче повинна була порушити питання про комплектування військ. До Діоклетіана військові частини, як правило, поповнювалися добровольцями. Цей принцип залишився й у часи пізньої Імперії, але разом з тим були введені правила обов'язкового поповнення армії. Діоклетіан зобов'язав великих землевласників доставляти державі певна кількість рекрутів згідна з кількістю рабів, що перебували в їхніх маєтках, і колонів. Зобов'язані були служити в армії й лети - полонені «варвари», поселені на римській території. Нарешті, на військову службу за особливу винагороду приймалися загони «варварів», що переходили під владу Римської імперії.

Податкова реформа. Реформа армії вимагала більших витрат; великих витрат вимагало утримання чиновницького апарата. Тим часом господарство імперії, незважаючи на окремі заходи, продовжувало залишатися розстроєним. Діоклетіан провів ряд реформ із метою поліпшення стану імперських фінансів.

Уводилася нова система обкладання населення податками. Для епохи ранньої імперії характерним було різноманіття податків, причому значну роль у фінансах грали податки непрямі, що втратили своє значення із занепадом економічного життя й падінням цінності грошей. У системі Діоклетіана велике значення придбали прямі податки й, насамперед поземельна подать.

І в попередній період населення окремих областей зобов'язувалося поставляти державі певні продукти для змісту міста Рима, армії й чиновників. Подібний аналог звався аннона й збирався нерегулярно, нерідко здобуваючи характер реквізиції. Із часів Діоклетіана аннона - податок переважно в натуральній формі, стягує регулярно з населення. Одиниця обкладання визначалася відомою кількістю орної землі, що може обробити одна людина, щоб мати засобу до існування. При складання кадастрів приймалося в увагу розмір і якість оброблюваної ділянки землі, число працівників і кількість голів худоби. Від податку не звільнялися й сенатори, що платили до того ж крім поземельний і особливий податок. Міські жителі, що не мали земельних володінь, обкладали подушним податком.

З Італії, що не платила до того податки, стали тепер стягувати поземельні податки, як і із провінцій. За надходження податків відповідали міські ради, а так само власники маєтків. Відповідальність за надходження податків, покладена на великих землевласників, сприяла, безсумнівно, покріпаченню колонів.

Податкова реформа Діоклетіана гарантувала державі певна кількість продуктів, необхідне для змісту армії, двору, столиці й резиденції імператора. Державне господарство будувалося, таким чином, на натурально господарській основі, не залежало від коливань вартості грошей, ринкових цін, підвозу продуктів.

Це, безсумнівно, свідчить про те, що натурально - господарські тенденції здобували все більше значення в економіці пізньої Імперії.

Фінансова реформа. Грошове господарство, звичайно, теж грало ще істотну роль, але воно мало потребу в оздоровленні. У цих цілях Діоклетіан провів монетну реформу, що встановлювала повноцінну золоту монету, що важила офіційно 1/60 римського фунта; крім того, була випущена срібна й бронзова монета. Реформа ця не мала особливого успіху, тому що реальна вартість монети не перебувала в належному співвідношенні з номінальною її вартістю, співвідношення між цінністю й вартістю металу було визначено довільно, не була прийнята в увагу система обігу монети. У результаті повноцінна монета зникла з обігу й перетворювалася в злитки, ціни на товари не тільки не впали, але продовжували рости.¹

Характеристики

Список файлов курсовой работы