56989 (610519), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Між тим, новий перший секретар Харківського обкому КП(б)У, П. Постишев, виступаючи 4 лютого 1933 року на об`єднанному пленумі Харківського обкому та міському КП(б)У, констатував: „Ви знаєте, що хлібозаготівельна кампанія поточного року проходила і на жаль досі ще проходить на Україні край незадовільно. Держава не отримала тієї кількості хліба, якою вона мала всі підстави очікувати від України, не кажучи вже про те, що у відношенні термінів виконання хлібозаготівельного плану партійні організації України, в першу чергу парторганізація Харківської області, ідуть далеко не на першому місці в Союзі”. І жодним словом не згадав, що протягом кількох місяців з початку хлібозаготівель страшною смертю вимерла майже третина сільського населення області. Саме за таке нагадування поплатився посадою попередник Постишева Р. Тєрєхов, якого Сталін назвав казкарем.[17, c.7]
У грудні 1932 року на допомогу Молотову до Харкова прибув Каганович. 29 грудня 1932 року за його участі Політбюро ЦК КП(б)У прийняло директиву обкомам і крайкомам партії, у якій колгоспам, що не виконують плану хлібозаготівель, приписувалось негайно, протягом шести днів здати „все наявне зерно, у тому числі й так звані засівні фонди”. Будь яка затримка розглядалась як саботаж з боку районного керівництва.
У період заготівельної кампанії 1932 – 1933 років було знято з посад 922 секретарів райкомів, голів районних контрольних комісій, куль освіт працівників, 716 голів райвиконкомів, інших керівних працівників (25 – 30% загальної кількості цих кадрів). Більшість з них була репресована.
Трагічним фіналом року 1932 в Харківській області стала так звана „штурмова декада”, яка тривала з 21 по 31 грудня. Загально відомо, що пік голоду, який охопив села України, припадає на весну і літо 1933 року, саме в цей час вмирало найбільше душ. В той же час керівник українських комуністів О.Косіор 9 листопада 1933 року дав наказ скласти і розіслати членам і кандидатам у члени Політбюро ЦК КП(б)У документ з промовистою назвою: „Довідка про мнимий голод з метою боротьби проти хлібозаготівель”. Стосувався він сіл Харківської області. А місяцем пізніше, 6 березня 1933 року вже керівник Харківських комуністів П.Постишев у телеграмі секретарям райкомів, головам райвиконкомів, уповноваженим обкому і начальникам політвідділів МТС та радгоспів Харківської області, дорікав: ”Ви тикаєте в ніс нам труднощі, базікаєте про голо духу...”.
Намагаючись на догоду Москві переконати всіх, що голод – це вигадка ЦК КП(б)У 8 лютого 1933 року прийняв постанову, весь зміст якої зводився до перестороги: „...заборонити посилку будь яких офіційних комісій і ведення офіційного обліку у відношенні до колгоспів, районів та міст, а при локалізації випадків голодування звертати особливу увагу на перевірку того, „чи немає в тому чи іншому випадку симуляції чи провокації...”.
Жахливі картини місцевого життя, названі „мнимим голодом”, можна проілюструвати цитатами із особистого листа начальника Харківського обласного відділу ДПУ Канцельсона голові ДПУ УРСР, від 5 червня 1933 року: „Продовольственное положение по районам Харьковской области и до того довольно тяжёлое, за последнее время резко ухудшилось. В результате этого ми имеем значительное усиление наплыва в город Харьков бездомного, беспризорного и нищенствующего элемента. Наряду с этим резко увеличилось количество обнаруживаемых и подбираемых на улицах города Харькова трупов умерших на почве голода селян. В подавляющем большинстве голодают колхозники и их семьи, среди них имеется много больных и опухших на почве недоедания, помощь коим в ряде случаев не оказывается из-за отсутствия каких бы то ни было продовольственных ресурсов. Основными продуктами питания в поражённых продзатруднениями районах являются: собираемый на полях картофель, различные отбросы, шелуха, семена сорных растений и проч. Наряду с этим также прогрессирует людоедство и трупоедство. Нередки случаи, когда оставшиеся в живых родители употребляют в пищу трупы детей, умерших от истощения, убивают более слабых.
Необходимо отметить, что смертность настолько приняла широкие размеры, что ряд сельсоветов прекратили регистрировать умерших. Выявлены случаи самоубийства на почве чрезмерного истощения”.[7,с.115.]
Всі відомості про смертність, збором яких займалися органи ДПУ суворо засекречувалися й шифрувалися в кожній області по своєму. Харківська область перед столицею – Харковом – звітувала мовою оригіналу так: „За пятидневку … м-ца по … району было заготовлено (закуплено)… голов разного скота. Болеет ящуром … голов”. Тут „ящур” – це випадки людоїдства.
Американський дослідник радянського голоду Р.Конквест наводить спогади старожилів під час голоду у часи царизму: „Їм тоді допомагали. Їх забезпечували їжею. Селяни ходили до міст просити милостиню. Власті влаштовували супові кухні, щоб їх годувати, студенти збирали для них пожертви”.[9,с.172.]
Селяни пухли, умирали з голоду, а область тим часом відправляла продукти на експорт, розраховуючись за придбану техніку. Про це свідчать документи з Державного архіву Харківської області. Президія Харківського облвиконкому наголошувала в одній із своїх постанов, що заготівельні організації, райвиконкоми, підприємства зобов`язані „вважати роботу по експорту найважливішим завданням поруч з посівною кампанією”.[4,с.227.]
Посилена увага до поставок за рубіж диктувалась як економічними планами, так і мотивами ідеологічними. За кордоном не могли собі навіть уявити щоб зерно, продукти харчування продавала держава (за демпінговими цінами – по 2 коп. за 1 кг), в якій голодною смертю гинули мільйони. Отож експорт був одним із засобів як отримування валюти на індустріалізацію, так і дезінформації світової громадськості, давав вагомі, переконливі докази того, що голоду в СРСР не було. Траплялося, що хліб, безжалісно відібраний у помираючих хліборобів, не діставався нікому: а ні іноземцям, а ні своїм. Він згнивав, дожидаючись відправки на залізничних станціях та в портах, гинув під час перевезень.
Справжні збройні повстання, названі „кукурудзяними бунтами”, в яких брали участь сотні змучених голодом селян, спалахнули на Харківщині та в інших областях України на захист зерна, що губилося під відкритим небом на спиртозаводах України. Наполоханий масштабами селянських повстань, Й.Сталін направив тоді Косіору особисте стурбоване послання. Генсек перепитував: „Похоже на то, что в некоторых пунктах УССР советская власть перестала существовать. Неужели это верно?”.
Становище на Харківщині все більше ускладнювалось. Від голоду почали страждати навіть ті категорії населення, які перебували під особливою опікою держави – сім`ї червоноармійців, іноземці, вчителі. 11 листопада 1932 року за рішенням Політбюро ЦУ КП(б)У в обкоми були відправлені телеграми, якими заборонялося створення продовольчих фондів для постачання вчителів та інших службовців до повного виконання плану хлібозаготівлі.
Коли дійшло до того, що відбирати було абсолютно нічого і стало ясно, що виснажені колгоспники не зможуть виконувати польові роботи, влада в лютому 1933 року відмінила хлібозаготівлі, а на весні колгоспам республіки було надано продовольчу допомогу в розмірі 417,2 тис. тон зерна. Однак це була крапля в морі.
Розділ ІІІ. Колективізація і голодомор на Ізюмщині
Вже у 1927 – 1928 рр. у країні почалось згортання НЕПу і перехід до командно-адміністративної системи. У 1928 році почав реалізовуватись перший п’ятирічний план розвитку народного господарства. Згідно з ним в Ізюмі планувався розвиток промисловості будматеріалів та підприємств по переробці сільськогосподарської сировини. Розширене було виробництво на паровозоремонтному заводі, який у 1931 році випускав відремонтованими вже 300 паровозів.
На селі у цей період розпочалась колективізація. Треба зазначити, що на кінець 1920-х років половина селянських господарств Ізюмщини була охоплена кооперативами, тому нагальної економічної необхідності створювати колективні сільгосппідприємства не було. Так, на 1 жовтня 1928 року в Ізюмському округу сільгоспкооперацією було охоплено 52% усіх селянських господарств і 49,4% бідних селян. Засів земель збільшився з 1913 до 1927 р. на 7,5%, кількість хлібних товарних надлишків зросла з 2,5 млн. пудів у 1913 до 5,5 млн. У 1927 поступово вирівнювались майнова нерівність селян. Так, з 1926 по 1927 р. кількість голів робочої худоби (основний показник господарської самостійності у немеханізованому селі) збільшилась у великих господарствах (понад 9 десятин засіва) на 6,6%, середніх (від 3 до 9 десятин) – на 18,1%, малих (до 3 десятин) – на 53,1%, а у найбідніших, батрацьких (беззасівних) – на 100% тобто вдвічі. Кооперативна торгівля майже повністю витісняли не лише приватну (13% - тут і далі дані на 1925/26 рр.), але й державну (12%) і складала 75% по місту. Зростав приріст населення, збільшувалась кількість шкіл, бібліотек, вчителів і учнів. Отже, економічна і соціальна ситуація на кінець 20-х була абсолютно благополучною, з тенденцією до прискореного розвитку та зростання рівня життя. Та історія розпорядилась по іншому.
З кінця 20-х рр. був взятий курс на примусову колективізацію, що розгорнулась на Ізюмщині з 1929 р., коли у регіоні створено було 165 колгоспів, що охопили 4010 селянських господарств з 9,7% землі.[11,с.113] З метою розділити селянство за класовою, майновою ознакою активізована була діяльність комітетів незаможних селян (КНС), на які покладали значну частину роботи по розколу селян за майновою ознакою для полегшення подальшого усуспільнення землі. Сьомий з’їзд КНС Ізюмської округи (20 - 21 лютого 1930 року) у своїй відозві "До усіх наймитів, бідняків, середняків Ізюмщини" писав: "У нашому округу колективний рух набирає вже масової форми, багато сіл і районів вже перейшли до суцільної колективізації, і таким чином суцільна колективізація всього округу - це питання найближчого часу".[12.с.328] Україна була проголошена територією “зразкового проведення колективізації”, і темпи заганяння в колгоспи були тут значно більшими, ніж в інших регіонах СРСР. Проте колективізація на Ізюмщині зустріла значний опір селянства, про що свідчать документи.
Зі звіту Ізюмського окрвиконкому ВУЦВКу про хід хлібозаготівлі після ХV з'їзду ВКП(б) від 9 січня 1929 року:
«В хлебозаготовительную кампанию 1928 г. с начала года (январь-февраль) для получения более реальных результатов применялись такие методы:
а) материальной заинтересованности всей крестьянской массы, путём отпуска товаров, в первую очередь, сдатчикам зерна;
б) обхода по дворам крестьян членов правления и кооперативного актива с призывом сдавать излишки хлеба на ссыпные пункты;
в) расширения системы путёвок;
г) проведения периодических собраний кооперативного актива, членов пайщиков, с/х и потребительской системы коопераций, с вопросами о хлебозаготовках и проч;
д) занесение на чёрную доску злостных держателей хлеба...
Но, когда указанные методы не дали надлежащих результатов в деле выполнения хлебозаготовительного плана по округу (март - май), окрисполкомом были приняты меры “чрезвычайного характера” в отношении злостных держателей излишков зерно-хлеба, которыми в большинстве являлась зажиточно-кулацкая часть крестьянства, путём принуждения их к вывозу на ссыпные пункты имеющихся у них излишков, а также привлечения их к ответственности по ст. 127-й УК УССР.
Одним из методов обнаружения запасов зерно-хлеба являлось искание амбарного вредителя “долгоносика”, которое, правда, не носило массового характера, однако дало положительные результаты, так как хозяйства, у которых были выявлены запасы зерно-хлеба, принуждались к вывозу его на ссыпные пункты. Как стимул к вынужденному вывозу запасов зерно-хлеба являлся нажим на зажиточную и кулацкую часть крестьянства по линии выполнения ими всех видов платежей, как-то: ВСХН, самообложения, взимания просроченных ссуд, а также сбора полных кооперативных паёв, сдачи отмера владельцами мельниц и проч.
Как чрезвычайные меры, так и меры экономического нажима были направлены, главным образом, на зажиточную и кулацкую часть населения, но одновременно с этим стоит заметить, что этими мерами была ущемлена значительная часть середняцких и некоторая часть бедняцких хозяйств, что вызвало со стороны последних недовольство на хлебозаготовительную кампанию.» [13,с.264-265]
Тобто на території Ізюмщини розгортались ті ж процеси розселянювання, що і по всій Україні. Реакція селян округу була різко негативною. Так, селянин – “куркуль” с. Петровське Захаров М.І. зустрівшись з середняком Трубецьким, казав: “Податок великий. Беруть усе одразу: і хліб, і податок, і самообкладання. Я чув, що з хлібозаготівлею буде погано. У Харкові Петровський збирав усіх комуністів, і вони вирішили забрати весь хліб, і на весняні посіви селянам нічого не залишити, заберуть і хліб, і податок, мабуть, комуністи думають втікати.” Селянин с. Михайлівка Лозовеньківського р-ну Баєв, виступаючи на загальному сході, заявив: “Радвлада нас душить. До яких це буде пір? Не встигли заплатити податок, як вже потрібно платити самообкладання. Щоб позбавитись радвлади, нам треба організовувати зелені банди. Хай я загину, але сини мої помстяться за мене, прийде час, і над моїми ворітьми зійде красне сонечко”. На хуторі Богданівському того ж Лозовеньківського повіту селяни Живогляди казали: “Радвлада жме селян, викачує гроші на виплату царських боргів іноземним державам, а робітників не чіпає”; мешканець с. Петровське Захаров Ф. Л. на загальному сході заявив: “Громадяни, у нас в цьому році недорід, самообкладання ми платити не в змозі, а якщо і доведеться платити, то не більше 15% з розстрочкою до 1 травня”.
В цілому серед селян округу були поширені наступні толки: “Не слухайте комуністів, вони нам багато говорять і більше нічого, забирають усе, душать податками, закрили приватну торгівлю і зосередили все в кооперації, яка не в змозі задовольнити потреб селян, а викачує з нас останній хліб, який везуть в інші держави. А там топлять його в морі. Скоро з нас, селян, здеруть останню шкуру. Організовують комуни і артілі для того, щоб легше було командувати і дурити нашого брата. Пора вже відмовитись від уплати податку або від землі. Треба відділяти синів, відмовитись від оренди бідняцької землі і сіяти лише для себе, хай тоді робітники спробують поїсти хліб, біднота має землю, а податків не платить. До яких пір влада буде давати пільги ледарям?.. Вони не хочуть нічого робити, а ми за них будимо платити.” ”Мужиків давлять податками, тому що в них немає власної організації. Якби оце таке було робітникам, вони одразу ж збунтувались би і влаштували собі краще життя. Україна – золоте дно Європи. За неї скоро будуть воювати Польща, Англія і Франція проти СРСР. Москва обдирає Україну. Понаїжджали сюди кацапи і душать хохлів. Але мужик терпить до пори до часу, а коли збунтується, то одразу життя покращає. Комуністів же пора гнати, вони живуть добре, одіті, озуті, а у селянина нема навіть шкіри, ходе босий і голий”. [14,с.257] Були і окремі випадки збройного опору розселянюванню. Так, в селі Верьовкіно під час „зборів сільської бідноти” вбито було одного з організаторів колгоспу, після чого з села вислані були всі „куркулі”.
Внаслідок такої політики процеси колективізації та "розселянювання" на Ізюмщині йшли досить швидкими темпами. На 1 лютого 1931 року в районі існував 81 колгосп. Було колективізовано 211 016 га, або 45,2% орної землі, 48,6% усіх селянських господарств району. Також у районі було сім радгоспів з загальною площею 7253 гектари, або 13% орної площі району. У 1931 році створена була МТС Ізюмського району, яка частково забезпечила колгоспи району технікою. А на селян чекав штучний голод.
Вже наприкінці 1932 р. на селі відчувались продовольчі труднощі, що через цілеспрямоване викачування продовольства державою переросли взимку 1932/33 у справжній голод. Слово – знов документам. Офіційним. Радянським. Неповним. Що не визнавали голод ніколи, навіть переступаючи через трупи померлих від нього. І від того ще страшніших…
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
