36991 (606808), страница 6
Текст из файла (страница 6)
1. Влада великого князя була самодержавною лише в періоди централізації держави (Х – початок ХІІ ст.), зокрема за правління Володимира Святославовича, Володимира Мономаха;
2. з послабленням київського централізму й розпадом держави на окремі князівства, закріпленням в них окремих княжих династій, старшинство великого князя втрачало реальне значення;
3. В державній організації тих часів не було чіткого розподілу функцій влади.
Головними факторами організації та здійснення державної влади, по-перше, було те, що влада не була суверенною: поряд із державною існувала влада церкви і громади. Церква, наприклад, мала свій суд, своїх підданих, на яких не поширювався вплив державної влади.
Йдеться про те, що тодішня держава правила землею, але як суверен не мала впливу на всіх громадян і підданих. По-друге, державна влада тогочасного суспільства поєднувала в собі публічно-правові та приватно-правові аспекти. Князь, наприклад, не відрізняв себе як володаря землі (своєї публічної влади) від свого двору і своїх приватних володінь. Доходи з державних податків та доходи з його двору йшли до княжої скарбниці, з якої, в свою чергу, покривалися видатки як на приватні справи князя, так і на публічні (державні). Одні й ті самі люди були водночас державними урядовцями й приватними слугами князя та завідувачами його дворів (сьогодні згідно із законом приватні та публічні інтереси державних службовців чітко розмежовані). По-третє, державна влада в тодішній державі фактично роздвоювалась: з одного боку виступали князь і віче, а з другого — боярська рада. Всі вони водночас здійснювали державну владу, виконуючи однакові функції. Така ситуація часто призводила до конфліктів у середовищі владних структур.
У Київській державі влада зосереджувалася в руках князя, боярської ради, віча і мала приватно-публічний характер. У період феодальної роздробленості та удільних суперечок функції державної влади переймали на себе міжкнязівські з'їзди.
На чолі держави стояв великий князь київський, в руках якого зосереджувалась законодавча, виконавча і судова влада. Устави та уставні грамоти свідчать про те, що законодавча влада князів поширювалась фактично на всі сфери міського та сільського життя, зокрема, регламентувала норми міського співжиття, надходження данини на користь держави, розпоряджалась земельними фондами, визначала місце і роль церкви в житті суспільства. Князь призначав місцеву адміністрацію, контролював її діяльність, відав справами міжнародної політики. Він виконував функції воєначальника, сам водив рать у бій, був обов'язковим (від Бога) опікуном церкви. Князь був гарантом внутрішнього миру і зовнішньої безпеки країни, землі, міста. Його влада фактично була необмеженою, однак тільки за однієї умови – якщо народ висловлював до нього довіру і не вважав за потрібне втручатися в його діяльність. У протилежному випадку віче могло змістити князя або своїми ухвалами обмежити його владу. Коли князь приходив до влади, то укладав договір з народом – ряд. Право престолонаслідування спочатку передавалось старшому братові князя за принципом «старшинства», а після смерті Ярослава Мудрого провідним став принцип «отчини» — передача влади старшому синові.
У своїй діяльності князь спирався на військову силу — дружину. Ідеологічно княжу владу підтримувала церква. Діяльність князя спрямовувала князівська рада (рада бояр) – вищий державний орган з дорадчими функціями.
Князівська (боярська) рада функціонувала в кожній землі й разом з князем вирішувала справи цієї землі. Це був однопалатний становий орган, до якого входили васали князя – доменіальна і дружинна знать, вище духовенство, а також представники міських магістратів. Члени ради називались «дружиною» або «думцями». До складу боярської ради входили переважно старші бояри-дружинники й земські бояри, звідси їхня назва – старці (дорадники). До компетенції князівської ради належало обговорення всіх важливих державних справ та подання свого рішення для остаточного затвердження князем або вічем. Рада вирішувала питання війни і миру, формувала умови ряду з князем, брала участь у вирішенні військових, адміністративних, фінансових питань, а у деяких випадках виступала як вища судова інстанція. Важливим чинником державної влади було віче – збори старших за віком городян (батьків родин) головного міста. Компетенція віч не була точно визначеною. До їх прерогатив належали питання війни і миру, запрошення князя на престол. Виконавча влада до Х ст. у Київській Русі панувала десяткова система управління. Поступово її замінила двірсько-вотчинна система управління, що мала приватно-публічний характер. Це зумовлювалося тим, що з розвитком і посиленням держави великому князеві дедалі важче було здійснювати всі свої владні функції. Він об’єктивно змушений був спиратися на допомогу своїх слуг, які поступово переймали на себе функції публічних урядовців. У Київській Русі двірсько-вотчинна система управління існувала на всіх рівнях феодальної земельної ієрархії – у великокнязівському дворі, володіннях місцевих князів. Цю систему складали органи центрального управління, які в свою чергу, поділялися на княжі виконавчі органи і земські. Всі управлінські важелі зосереджувалися в дворі князя або боярина. На чолі двору стояв дворецький, канцелярію очолював печатник, князівським помешканням завідував покладник. Земські органи управління зберігали десятковий характер. Ще за часів дружинної організації тисяцькі вважалися народними урядовцями, бо їх обирало віче. Вони очолювали народне ополчення, а у мирний час дбали про публічну безпеку. Пізніше тисяцького призначав князь і він фактично став княжим урядовцем – воєводою.
Період ранньофеодальної монархії – це час становлення феодальної державності. Загальною закономірністю було виникнення в більшості країн Європи монархічної форми правління – феодальних королівств. У Франції в ІХ-Х століттях король обирався верхівкою світських і духовних феодалів і лише з XII століття утверджується спадкова передача трону. Центральне управління здійснювалося за зразком Франкської держави. Найближчим радником і помічником короля був сенешал, який вважався главою королівського двору і командував армією. У військових справах дуже впливовою особою був конетабль – глава королівської кінноти, помічником якого був маршал. Королівський скарбник, якому допомагав камергер, займався королівською скарбницею. Канцлер керував роботою канцелярії. На місцях адміністративні, військові і судові функції виконували королівські чиновники. З XI століття в королівському домені з'явилася нова посада прево, який збирав податки, командував гарнізоном та ополченням. З розвитком феодальних відносин створюються збори королівських васалів, так звана королівська курія, роль якої поступово зростає.
Такі ж риси двірцево-вотчинної системи зберігав в собі центральний державний апарат ранньофеодальної Німеччини. Вищі сановники палацу (канцлер, маршал і т.д.) виконували найважливіші державні функції. їх посади поступово перетворюються на спадкові. З XI століття найвпливовіші феодали засідали в королівській раді, разом з якою глава держави розглядав найважливіші справи.
Отже історичний тип держави – сукупність найбільш істотних ознак, властивих державам однієї суспільно-економічної формації. Існує кілька основних підходів до визначення типології держави: формаційний, цивілізаційний і технократичний. Монократія викликала до життя «історичний тип форми правління» у вигляді монархії. Монократична форма держави характеризується концентрацією й централізацією влади в руках одного інституту – зазвичай однієї особи, нерозвиненістю, а точніше, відсутністю громадянського суспільства, що позбавляє (або ж обмежує) населення в можливості впливати на політичний процес. Форми участі громадян у політичному житті здебільшого примусові, місцеве самоврядування відсутнє. При монократичній формі держави встановлюються недемократичні режими, котрі спираються на насильство, примус, державну ідеологію або релігію.
Права, свободи людини і громадянина можуть декларуватися, однак на практиці не гарантуються. Монархія як спосіб вираження сутності держави, кастово-станового суспільства, вся її повнота сконцентрована в руках глави держави. Її наявність на сучасному етапі зумовлена нерівномірністю процесу переходу від станово-кастового суспільства до громадянського, збереженням залишків колишнього суспільства в деяких регіонах світу. З дозріванням у них умов, необхідних для переходу до нового типу держави, монократична форма, а разом із нею й монархічна форма правління закономірно мають піти з історичної сцени.
ВИСНОВКИ
Отже, в ході опрацювань даної проблеми, ми дійшли до таких висновків.
1. Монархія – це форма державного правління, при які верховна влада в країні зосереджена (повністю або частково) в руках одноособового глави держави, і, як правило, передається у спадок.
Основні властивості (ознаки) монархічної форми правління:
1. Найсуттєвішою ознакою, що простежується у змісті самого терміна «монархія», є єдиновладдя. Це означає, що державна влада, яка характеризується організаційною та функціональною єдністю своїх органів, сконцентрована в руках одного з них – глави держави, що персоніфікується монархом. Влада монарха верховна, суверенна, не знає обмежень і поширюється на всі сфери державної діяльності.
2. Типовою ознакою монархічної форми правління є безвідповідальність глави держави. Монарх не несе конкретної політичної та юридичної відповідальності за результати свого правління, а за помилки і зловживання в державному керівництві відповідають державні чиновники.
3. Влада монарха є спадковою, безстроковою, формально незалежною, але обмеженою територією держави.
4. Монарх як правило є головнокомандувачем збройних сил.
5. Влада монарха оголошується священною і має у більшості випадків релігійний характер.
2. Монархії, залежно від обсягу й характеру повноважень глави держави – монарха, можна поділити на необмежені та обмежені. Необмежена монархія – це така форма правління, де влада монарха не обмежується якимись органами чи законом: монарх відіграє роль єдинодержавного правителя. Різновидами необмежених монархій є деспотична та абсолютна монархія. Деспотична монархія – історичний попередник розвиненої необмеженої класичної монархії, її перший етап. Влада монарха обожнюється, а він сам визнається божеством. Абсолютна монархія – необмежена монархія, де верховна влада цілком і повністю зосереджена в руках однієї особи (короля, царя, монарха).
3. Обмежена монархія – це монархія, в якій влада монарха обмежена конституцією, яка приймається парламентом, у сфері законодавства, а також в галузі контролю над діяльністю уряду. Різновидами обмежених монархій є дуалістична та парламентська (конституційна) монархії. Дуалістична монархія – історично перехідна форма державного правління, об’єднує у своєму змісті елементи монархії та незначні елементи парламентської форми правління. Парламентська монархія – один з різновидів монархічної форми державного правління, коли главою держави є монарх.
4. Особливості розглянутих абсолютних монархій:
Серед загальних рис, що характеризують форми правління держав Перської затоки (Саудівська Аравія, Оман, Бахрейн та ін.), можна відзначити те, що главою держави в цих країнах є монарх (король, емір). Монарх очолює всю урядову адміністрацію, призначає на важливі державні посади, нагороджує, приймає рішення про страту й помилування. В країнах Саудівської Аравії та Оману у руках монархів зосереджена вся повнота законодавчої та виконавчої влади, а у короля Саудівської Аравії – і вища релігійна влада. Уряд (рада міністрів) призначається монархом і проводить засідання під його головуванням (прем’єр-міністр головує тільки за відсутності монарха).
5. Наступним різновидом монархічної форми правління є парламентська монархія. Глава держави має спадкоємний титул, уряд формується парламентською більшістю і має довіру парламенту (нижньої палати). В парламентарних монархіях переважна більшість повноважень глави держави здійснюється іншими органами, перш за все урядом і його головою. Становище монарха за такої форми правління характеризується відомою формулою: «царює, але не править». Головною відмінністю парламентарної монархії можна вважати політичну відповідальність уряду перед парламентом (нижньою палатою) за свою діяльність. Якщо парламент (нижня палата) висловить уряду недовіру, уряд повинен подати у відставку, або його відправить у відставку монарх. У багатьох парламентарних монархіях глава уряду призначається актом монарха. Вибір глави уряду не є вільним, тому що існують правові норми, писані і неписані, що вказують на осіб, які можуть посісти цей пост.
6. Дуалістична монархія є перехідною формою державного правління, де влада поділяється між парламентом і монархом. Основними рисами дуалістичної монархії є наступні: глава держави – монарх, здійснює найвищу виконавчу владу, його рішення мають силу закону, формує уряд, який відповідає перед парламентом і монархом. Така монархія характерна для держав, де зустрічаються елементи феодальних відносин. Прикладом дуалістичної монархії може бути Марокко, Йорданія, Кувейт.
7. Історичний тип держави – сукупність найбільш істотних ознак, властивих державам однієї суспільно-економічної формації. Монократія, у свою чергу, викликала до життя «історичний тип форми правління» у вигляді монархії. Монократична форма держави характеризується концентрацією й централізацією влади в руках одного інституту – зазвичай однієї особи, нерозвиненістю, а точніше, відсутністю громадянського суспільства, що позбавляє (або ж обмежує) населення в можливості впливати на політичний процес. Форми участі громадян у політичному житті здебільшого примусові, місцеве самоврядування відсутнє.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
