Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Привілейоване становище в містах мали купці. Вони нерідко висувалися на вищі посади в органах міського самоврядування. Таким чином, соціальне становище українського населення в роки війни зазнало змін у бік розширення прав для залежних верств, що цілком відповідало демократичним засадам української державності.

1.2 Правова система Української козацько-гетьманської держави. Суд і процес

Лишалися чинними основні правові джерела — Статут Великого князівства Литовського 1588 р., норми магдебурзького права в містах (але тільки у великих — Київ, Переяслав, Чернігів, Ніжин). Припинили дію “Устав на волоки” 1557 р., “Ординація війська Запорозького” 1663 р., королівські та сеймові конституції. Серед джерел права, які використовувалися, неабияке значення мало звичаєве козацьке право. На його основі регулювалися порядок організації козацького війська, порядок і основні принципи формування органів військової, адміністративної влади, судочинство, поняття злочину і система покарань тощо.

Поняття “козацьке право” — це не лише сукупність норм козацького звичаєвого права, що виникло в Запорозькій Січі, а й сукупність нормативних актів гетьманської влади, судової практики. Наприклад, універсали видавав гетьман, а іноді й полковники. Вони мали характер розпорядчих актів найвищої влади і регулювали державні, адміністративні, цивільні, кримінальні та процесуальні відносини. Джерелами права були також міжнародні угоди, що укладалися гетьманом з іноземними державами.

В роки війни відбуваються зміни в землеволодінні. Скажімо, з’являються “рангові землі” або “рангові маєтності”. Це були землі, які гетьман своїми універсалами дарував козацькій старшині за службу, “в ранг”. Значно розширюється правове регулювання зобов’язальних відносин, зокрема у зв’язку з ліквідацією магнатського землеволодіння. Така земля передавалася “в ранг” або в оренду.

В понятті злочинів на першому місці стояли військові злочини (зрада, ненадання допомоги під час бою тощо). За них передбачалася страта. Припиняли дію норми, що встановлювали покарання за злочин проти короля, порядку управління Речі Посполитої.

В Українській козацькій державі була своя судова система. Були створені Генеральний, полковий та сотенний суди. До складу Генерального суду входили два генеральні судді. Для сотенних і полкових судів він був апеляційною інстанцією.

Найвища судова влада належала гетьману. Він затверджував рішення (вироки) Генерального, полкового судів у найважливіших справах, особливо вироки до страти. Гетьман розглядав скарги на рішення судів; він посилав для перевірки представників старшини на місця для розгляду справ по суті.

Слід зауважити, що полкові та сотенні суди поширювали свою юрисдикцію не тільки на козацтво, а й на все населення України, навіть втручалися в діяльність магістратських судів у містах з правом на самоврядування. Судовий процес у Генеральному, полкових, сотенних та курінних судах проводився на підставі норм козацького звичаєвого права.

Необхідно звернути увагу на те, що поряд з існуванням судів продовжували виконувати судові функції органи адміністративно-територіального управління. Наприклад, роль вищих судових органів виконувала старшинська рада. В ратушних містах козацькі старшини й отамани водночас здійснювали судові функції, а селян судили війти і сільські отамани⁴.

Одне слово, можна зробити висновок, що повністю здійснити розподіл влади в Україні того часу не вдалося.

РОЗДІЛ ІІ. ПРАВОВЕ ПОЛОЖЕННЯ УКРАЇНИ В СКЛАДІ МОСКОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

2.1 Юридичне оформлення об’єднання України з Росією

Починаючи з 1648 р. Богдан Хмельницький звертався з проханням про допомогу Москви у війні проти Речі Посполитої. Та лише в жовтні 1653 р. Земський собор у Москві ухвалив прийняти Україну “під високу государеву руку”. На підставі такого рішення в Україну було відправлено повноважне посольство на чолі з боярином В. Бутурліним для проведення офіційних переговорів, присяги, вручення царських грамот. 8 січня 1654 р. на загальновійськовій Генеральній раді з промовою виступив Богдан Хмельницький.

Слід наголосити, що в Переяславі українська сторона отримала від московитів лише декларативні запевнення в підтриманні України, які не мали юридичної сили.

Юридичною основою об’єднання двох держав став підготовлений в Україні договір, який фіксував умови, на яких передбачалося об’єднання Української козацько-гетьманської держави з Московською державою.

Спочатку 14 березня українські посли подали письмовий текст проекту з 23-х статей, які стосувалися різних сторін майбутніх міждержавних відносин України і Московської держави і мали конституційний характер.

Після обговорення проекту договору десять статей — 1, 2, 3, 5, 6, 7, 9, 11, 13, 17 — затверджувалися беззастережно, а інші — з деякими застереженнями або обмеженнями. Ст. 21 — взагалі не пройшла⁵.

21 березня українські посли подали нову редакцію проекту договору. Він містив уже тільки 11 статей, які отримали назву “Березневих статей”. Московський уряд ратифікував пропозиції української сторони у “Жалуваній грамоті царя Олексія Михайловича Війську Запорозькому 27 березня 1654 р.”. В ній військо запорозьке і гетьман названі “підданими московського царя”, але одночасно затверджувалося питання про збереження в недоторканності суспільного ладу України, попереднього порядку управління та судової системи, прав і привілеїв для козацтва.

Виборний гетьман був главою України, але мусив присягати на підданство і вірність цареві й отримувати від нього клейноди. Щодо зовнішніх відносин, то Україна була зобов’язана повідомляти про них Москву, а відносини з Річчю Посполитою і Туреччиною без відома царя взагалі заборонялися. Козацький реєстр встановлювався в 60 тисяч. Підтверджувалися всі привілеї української шляхти, зокрема в питаннях спадкування землі, доходів з неї тощо. За цим договором Московська держава брала на себе обов’язок захищати Україну від Речі Посполитої, а Україна — сплачувати данину в царську казну. Таким чином, було юридично оформлено, що значна територія України — Лівобережна і частина Правобережної України — з 1654 р. вступала під протекторат Московської держави.

2.2 Політичні та правові проблеми переходу України під владу Московської держави і Речі Посполитої після смерті Богдана Хмельницького

За “Березневими статтями” Україна увійшла до складу Московської держави на правах автономії. Обмеження її суверенітету полягало в тому, що статус України визначала Москва. Гетьман і старшина вважалися на службі в царя.

Згідно з умовами договору спільні козацько-московські сили відвоювали у Речі Посполитої Білорусію і більшу частину Литви, але наприкінці січня 1655 року битва біля Білої Церкви між об’єднаними україно-московськими силами і поляками не виявила переможця і привела до величезних втрат.

У 1656 р. між Москвою і Річчю Посполитою було укладено сепаратну угоду у Вільно, де ставилося питання про повернення України під владу Речі Посполитої. Ці всі обставини змусили Богдана Хмельницького шукати собі союзників, щоб протистояти і полякам, і Москві.

1657 р. був кульмінаційним моментом престижу незалежної Української держави. Б. Хмельницький зумів створити міцну авторитетну владу. Хоча влада гетьмана була виборною, але Б. Хмельницький планував зробити її спадковою. Незважаючи на опозицію старих полковників, на старшинській Раді було затверджено спадкоємцем Юрія Хмельницького — сина Богдана Хмельницького. Але Юрій після смерті Б. Хмельницького в серпні 1657 р. залишався гетьманом лише місяць, а потім добровільно відмовився від гетьманської булави.

Новим гетьманом на старшинській раді, потім на Генеральній раді у Корсуні було обрано Івана Виговського. Гетьман Виговський, його генеральна старшина та більшість полковників приймають рішення про розрив з Москвою та зближення з Річчю Посполитою.

У вересні 1658 р. Іван Виговський уклав у Гадячі з польським урядом договір, за яким Польща, Литва та Україна вступали до союзу і тим самим створювали конфедерацію. Україна, яка мала назву Великого князівства Руського, включала територію Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств.

Україна за цим договором створювала свої законодавчі і виконавчі органи. Так, найвища законодавча влада мала належати Національним зборам, а виконавча — виборному гетьману, якого затверджував польський король. На території України римо-католицька та православна церкви визнавалися рівноправними, а унія скасовувалася. Більше того, Велике князівство Руське мало мати свою адміністрацію, монету й армію.

Гадяцька угода привела до війни між Москвою і Україною. Промосковські сили серед козацької старшини обирають у Білій Церкві гетьманом знову Юрія Хмельницького, а І. Виговський відмовився від гетьманства.

Наслідком цих подій стали Переяслівські статті 1659 року, за якими Україна знову підпорядковувалася Москві, обмежувалася влада гетьмана. Функції і права старшинської адміністрації підпорядковувалися царським воєводам, а Київський митрополит — Московському патріархові.

Потрібно звернути увагу на те, що в цих умовах Річ Посполита запропонувала козацькій старшині переговори. Наслідком цих переговорів став Слободищенський трактат на основі Гадяцької угоди. Відповідно до цього документа Україна мала одержати автономію. Але Україна була розірвана на Лівобережну, яка залишалася під владою Москви, і Правобережну, яка ставала частиною Речі Посполитої на правах автономії. Всі ці події відбувалися на тлі жорстокої міжусобної боротьби за гетьманство. На так званій Чорній Раді 1663 р., де були присутні не лише козаки, а й міщани та селяни, гетьманом Лівобережної України було обрано Івана Брюховецького. На Правобережжі 1663 року замість Юрія Хмельницького, який постригся в ченці, гетьманом обрали Павла Тетерю.

Юридичне оформлення розподілу України на Лівобережну і Правобережну сталося за московсько-польським Андрусівським договором 1667 р. Його було укладено підступно, без участі української сторони. Лівобережна Україна залишилася під владою Москви, Правобережна — Речі Посполитої. Київ мав відійти на два роки до Москви. Запорозька Січ підпадала під владу обох держав.

Після Андрусівського 1667 р. “Вічного миру” з Річчю Посполитою 1686р. та Константинопольського мирного договору з Туреччиною 1710 р. Лівобережна Україна й Київ з околицями були остаточно затверджені у складі Московської держави.

1783 року Крим, який звільняється з-під влади Туреччини, входить до складу Росії. За Ясським мирним договором 1791 р. до складу Росії відійшли землі між Південним Бугом і Дністром. Таким чином, більша частина степової України відійшла з основними українськими землями до складу Російської держави.

Скориставшись послабленням Речі Посполитої, Австрія, Прусія і Росія почали розподіл Речі Посполитої. Після першого розподілу 1772 р. до Росії відійшли землі Білорусії і частина Литви, Австрія приєднала Галичину, а Пруссія захопила власне польські землі. Після другого поділу Польщі 1793 р. до складу Росії відійшла Правобережна Україна — Київщина, Поділля, Волинь, Брацлавщина. До Галичини Австрія приєднала собі ще Буковину та Закарпаття. Внаслідок третього розподілу 1795 р. до Росії відійшла західна Волинь⁶.

Так більшість українських земель підпала під юрисдикцію царської Росії.

2.3 Адміністративно-політичний устрій українських земель у складі Росії. Зміни в суспільних відносинах

Внаслідок укладання Андрусівської угоди 1667 р. українська територія розподілялась на Лівобережну, Правобережну і Запорозьку Січ, кожна зі своїм правовим статусом.

З 1663 р. Україна мала одночасно двох гетьманів: Правобережного та Лівобережного.

Гетьманів обирала Генеральна рада, термін їх перебування на посаді не регулювався. Як виняток, за відсутності законно обраного гетьмана його іноді призначали. З 1671 року в Правобережній Україні гетьманів уже не обирали. Влада гетьмана не поширювалася на Запорозьку Січ і Слобідську Україну, які підлягали безпосередньо царській адміністрації.

Серед органів центральної влади й управління були також Генеральна рада і старшинська рада. Генеральна рада після Переяславської ради 1654 р. фактично вже не скликалася й існувала при гетьманах Виговському і Дорошенку радше як традиція, що репрезентувала державність України.

Старшинська рада представляла тільки окремі верстви народу. Існувало чотири види старшинських рад: а) рада гетьмана з колегією генеральної старшини; б) збори генеральної старшини; в) збори генеральної старшини з участю полковників; г) з’їзди старшин, у яких брали участь усі козаки, крім рядових.

Збори колегії генеральної старшини відбувалися майже щодня, а з’їзди старшин — на Різдво та на Великдень. Старшинські ради розглядали практично всі питання внутрішньої та зовнішньої політики, але не стали українським парламентом.

Генеральна військова канцелярія в 20-х роках XVIII ст., крім ведення діловодства, набула колегіального органу виконавчої влади. В роки міжгетьманства (1724—1727) в її руках цілком зосереджувалося державне управління Гетьманщиною. Канцелярія діяла до ліквідації гетьманства в 1764 р.

Кожен новий гетьман підписував “статті” (договір) з московським царем, в яких фактично обмежувалися права автономії України.

1659 року Ю. Хмельницький підписав “Другі Переясловські статті”, які обмежили право гетьмана на зовнішні відносини; 1665 року І. Брюховецький уклав “Московські статті”, де було записано, що цар лише затверджує гетьмана, а насправді від царя залежала гетьманська влада. 1669 року І. Многогрішний підписав “Глухівські статті”, які заборонили гетьману підтримувати безпосередні дипломатичні зв’язки з іноземними державами. Всі переговори можна було вести лише через царя. 1674 року І. Самойлович уклав “Конотопські статті”, а 1687-го І. Мазепа — “Коломацькі статті”, в яких прямо зазначалося, що вибори і відставка гетьмана можуть відбуватися лише за указами царського уряду, а ст. 19 проголошувала Україну частиною Московської держави. 1709 року І. Скоропадський підписує “Решетилівські статті”, які складалися з двох документів: “Просительних статей” гетьмана і відповіді Петра І. У 14-ти пунктах статей Скоропадський просив підтвердження для України прав і вольностей, зокрема: залишати в козацькому війську головування старшини, а не російських офіцерів, заборонити царським воєводам втручатися у внутрішнє управління України, звільнити населення від постоїв московських військ. Цар у своїй відповіді загалом підтверджував “права і вольності”, обіцяв наказати воєводам, щоб вони “не інтересувались до українського населення”, а на інші прохання відповів відмовою.

Одночасно цар встановлював російський контроль за збиранням податків та витратами на утримання козацького війська, адміністрації тощо.

Цар призначив також при гетьманові міністра-стольника Ізмайлова, якому дав дві інструкції — явну і таємну. Десять пунктів явної інструкції зобов’язували міністра стежити за тим, щоб в Україні “не було зради” і давали йому право втручатися в міжнародні, майнові, управлінські справи козацького війська. В таємній інструкції Ізмайлову доручалося стежити за гетьманом і старшиною, довідуватись про розмір зібраних податків, прислуховуватися до розмов, тримати при гетьманові два російські полки, підпорядковані міністрові.

1728 року при гетьмані Д. Апостолі з’являються так звані “Рішительні пункти”. У відповідь на козацьку петицію, спрямовану на захист автономії України, цар встановив, що гетьман може обиратися тільки за згодою царя, в окремих випадках обмежувалися дипломатичні стосунки України, а під час війни гетьман підпорядковувався російському фельдмаршалу. Козацьке військо обмежувалося трьома полками (крім реєстрового). Генеральну старшину і полковників затверджував цар. Генеральний суд складався з трьох українців і трьох росіян під головуванням гетьмана.

Характеристики

Список файлов курсовой работы