36464 (606462), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Поновила свою діяльність адвокатура. Були створені Державна прокураторія на чолі з Генеральним прокурором, нотаріат, військова юстиція.
Законодавча діяльність УНРади і уряду ЗУНР відігравала важливе значення в організації державно-політичного життя країни. У Законі про адміністрацію ЗУНР від 16 листопада 1918 р. визначилися принципи законотворчої діяльності. Оскільки видати нові закони в осягненому часі було неможливо, залишалося чинним попереднє австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам і цілям Української держави. Водночас активно напрацьовувалась власна законодавча база.
Конституційні засади держави були визначені у "Тимчасовому основному законі про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії" від 13 листопада 1918 р. У ньому містилися важливі положення про територію ЗУНР, верховенство влади народу, тимчасові (до часу зібрання Установчих зборів) владні повноваження УНРади і Державного Секретаріату, його герб (золотий лев на синьому полі) та державну печатку. За цим законом виборче право мали всі громадяни незалежно від національності, віросповідання, статі. Водночас Тимчасовий основний закон було доповнено іншими законодавчими актами.
Закон "Про державну мову" від 15 лютого 1919 р. проголосив державною мовою українську. "Законно признаним національним меншостям" залишалося право "уживання як усно, так і в письмах, Їх матірної мови в урядових зносинах з державними властями і урядами, публічними інституціями і державними підприємствами".
Згідно із Законом "Про право громадянства Західної області УНР і правовий статус чужоземців" від 8 квітня 1919 р. громадянами УНР (ЗУНР розглядалась як частина УНР) вважалися всі, хто на день підписання закону належав до будь-якої міської або селянської общини.
Серед соціально-економічних проблем, які потребували нагального вирішення, найболючішою була земельна. Тривалі зволікання з її вирішенням пояснюються насамперед намаганнями УНРади уникнути звинувачень Заходу у більшовизмі. Після довгих і завзятих дебатів 14 квітня 1919 р. УНРада ухвалила Закон про земельну реформу. Він передбачав конфіскацію поміщицьких, монастирських і церковних земель та земель інших великих землевласників понад встановлений максимум. Ці землі переходили до так званого "земельного фонду" держави, з якого після війни мали наділятися малоземельні та безземельні селяни, військовослужбовці-інваліди тощо. Позаяк встановлення земельного максимуму, процедура конфіскації та наділення землею відкладалася до скликання Сейму, сільська біднота розпочала самочинно захоплювати поміщицьку землю. У відповідь власті змушені були вдаватися до репресій і застосовувати війська.
Неабиякі зміни відбулися у сфері охорони здоров'я, освіти. Відкривалися лікарні, поліклініки, школи. Обов'язковими предметами в школах стали українська мова, географія та історія України. Передбачалося також право національних меншин на навчання рідною мовою. Закон "Про основи шкільництва" від 13 лютого 1919 р. надав школам державний статус, водночас дозволяючи створювати й приватні школи. Планувалося відкрити український університет.
У галузях цивільного, кримінального й процесуального права в ЗУНР в основному використовувалось австрійське законодавство, у тій частині де воно не суперечило принципам державотворення, реформ та перетворень у ЗУНР. Для розробки власного законодавства не було ані професійних юридичних кадрів, ані часу.
Висновки розділу:
Помітний слід у процесі розвитку української державності залишила Західноукраїнська Народна Республіка. Видатною подією стало врочисте проголошення 22 січня 1919 р. Акта злуки УНР і ЗУНР. Незаперечними здобутками ЗУНР можна вважати створення дійової системи органів влади й управління, по-справжньому боєздатної армії.
В умовах громадянської війни та іноземної інтервенції право майже усіх тодішніх режимів характеризувалося суперечливим поєднанням демократичних цінностей з авторитаризмом, гуманістичних ідеалів з узаконенням репресій проти політичних супротивників.
Висновки
Здійснення правової реформи і, як результат, побудова власної правової, соціальної, демократичної держави вимагає не тільки вивчення та застосування світового досвіду державотворення, але й обов’язкового врахування правової спадщини власної держави. Насамперед, необхідно підкреслити, що з цієї точки зору найбільш актуальнішими є процеси розбудови Української держави в 1917–1920 рр. Слід зазначити, що оцінка як самого періоду національно-визвольних змагань, так і в цілому законодавчої бази новітньої держави є надзвичайно складною і суперечливою. Адже початок ХХ століття був одним із етапів важких випробувань для українського народу за останній час його тисячолітньої історії. Тому саме відродження Української держави в таких надзвичайних умовах та спроби її законодавчого оформлення заслуговують великої уваги. Як відомо, законотворчий процес – це складний і тривалий процес, а особливо у період становлення молодої держави, яка опинилася перед потребою врегулювання законодавчим шляхом основних питань суспільного життя. Близькість за характером та суттю процесів 1917 - 1920 років, пов’язаних із творенням у той час Української держави, з подіями теперішнього часу є необхідною запорукою для успішного державотворення.
Головною метою діяльності Центральна Рада визначила здобуття єдності українського народу, відродження національної державності – соборності України шляхом переговорів з Тимчасовим урядом, оскільки серйозної реальної сили, яка б могла її підтримати, Центральна Рада не мала.
За час свого існування Центральна Рада створила певну систему управління, правову основу, судову систему, провела ряд реформ. Україна вперше проголошувалася незалежною, демократичною, парламентською державою з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову. В законодавчому процесі чимало норм було напрацьовано з головних галузей права — фінансового, трудового, цивільного, кримінального, земельного. В цивільно-процесуальних правовідносинах використовувався Звід законів Російської імперії. В нормативних актах Центральної Ради термін «право володіння» не використовується і замінюється на «право порядкування», «право користування». Це пояснюється політичною позицією Центральної Ради, її соціалістичною орієнтацією, яка припускає невизнання приватної власності. В галузі кримінального законодавства слід відзначити скасування III Універсалом смертної кари, а також Закон про амністію від 19 листопада 1917 року, за яким звільнялися всі засуджені за політичні злочини.
Встановлення гетьманату в квітні 1918 року було об’єктивно необхідним етапом процесу становлення національної системи державного управління. Розбудова української державності на демократичних принципах зазнала поразки, внаслідок чого державно-управлінські відносини перебували в стані кризи і вимагали організації державного управління на авторитарних засадах. Характеризуючи розвиток правової системи Української держави в період гетьманату, слід зазначити, що, встановлюючи правові основи законодавчого процесу, гетьманська адміністрація іноді вдавалася до прямої рецепції норм права колишніх режимів, які не суперечили інтересам Української держави. «Закон про громадянство Української держави» від 2 липня 1918 року визначав поняття громадянства, права й обов’язки громадян Української держави, умови набуття громадянства тощо. В цивільному законодавстві простежувалася тенденція захисту права приватної власності. Законодавство в галузі кримінального права мало карну спрямованість.
У той час, коли Директорія прийшла до влади, на території України зберігали силу закони колишньої Російської імперії й Тимчасового уряду, законодавство Центральної Ради та Гетьманату. Цей перелік слід доповнити також законодавством радянської влади. Отже, головна проблема, з якою зразу довелося зіткнутися Директорії, - це проблема колізій із попередніми та паралельними системами законодавства. Директорія, власне, обрала той самий шлях, що й гетьман Скоропадський, - шлях часткового скасування одних і поновлення чинності інших законів залежно від своїх політичних інтересів. Необхідно зазначити, що власного законодавства в галузі кримінального права в Директорії не було. Норми цивільного права вміщуються в законі про ліси від 10 січня 1919 року та в законі «Про землю в УНР» від 8 січня 1920 року. В останньому законі скасовувалося право приватної власності на землю. Загалом законодавство "другої" УНР слід охарактеризувати як законодавство перехідного періоду, коли закони приймаються тільки у разі необхідності "швидкого реагування" на конкретні обставини. Звідси й відсутність власних кодифікованих актів у галузі цивільного та кримінального законодавства.
Помітний слід у процесі розвитку української державності залишила Західноукраїнська Народна Республіка. Видатною подією стало врочисте проголошення 22 січня 1919 р. Акта злуки УНР і ЗУНР. Незаперечними здобутками ЗУНР можна вважати створення дійової системи органів влади й управління, по-справжньому боєздатної армії. В умовах громадянської війни та іноземної інтервенції право майже усіх тодішніх режимів характеризувалося суперечливим поєднанням демократичних цінностей з авторитаризмом, гуманістичних ідеалів з узаконенням репресій проти політичних супротивників.
Таким чином, найбільш негативну роль у формуванні молодої української державності в 1917-1920 роках відіграло протистояння політичних і громадських сил, що в результаті й привело до її падіння. Прорахунки й амбіції українських національних політичних сил, а також допомога російських більшовиків українським товаришам по партії привели до встановлення радянської влади на більшій частині України.
Однак слід відзначити й певні здобутки. Так українська державність схилялася до республікансько-президентської форми правління. За формою державного устрою це була унітарна держава, яка наближалася до федерації, за формою державного режиму - демократична держава, яка прийшла до цього через сильну владу (гетьманський режим). Загалом це був період відродження та консолідації української нації, формування та становлення національно-державних інститутів, зростання національної свідомості. І хоч українська демократична державність не утвердилася, вона зуміла заявити про себе на повний голос.
Список використаних джерел та літератури
Джерела:
1. Історія держави і права України: Хрестоматія/За ред. Шевченка О.О. – К., 1996.
2. Конституційні акти України 1917-1920 рр.: Невідомі конституції України. – К., 2002.
3.Українська центральна рада. Документи та матеріали: У 2 т. – К., 1996-1997.
4. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 т. / За ред. Гончаренка В.Д. – К., 1997. – Т. 2.
Підручники і посібники:
5. Іванов В.М. Історія держави і права України: У 2 т. – К., 2003. – Т. 2.
6. Історія держави і права України: У 2 т. / За ред. Тація В.Я., Рогожина А.Й. Академічний курс. – К., 2000. Т. 2.
7 Історія Українського права: Навч. посіб. / За ред. Шевченка О.О.
8. Кульчинський В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: Навч посіб. – К., 2001.
Спеціальна та історична література
9. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник. – К., 1995.
10. Грушевський М. Якої ми хочемо автономії і федерації. – К., 2005.
11. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. – К., 1993
12. Історія України. Нове бачення: У 2 т. / За ред. Смолія В.А. – К., 1996. – Т. 2.
13. Копиленко О.Л. «Сто днів» Центральної ради. – К., 1992.
14. Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України 1917-1920. – К., 1997.
15. Скоропадський П. Спомини. – К., 1992.
16. Симон Петлюра та українська національна революція. – К., 1995.
17 Фесенко П. Влада Павла Скоропадського. – К., 1995.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
