35331 (606060), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

«Головною відмінністю, що вирізняє громадянське суспільство від держави, є природність і органічність, там реалізується потенціал людської, зокрема, особистісної і колективної свободи. У певному розумінні, класичне уявлення про громадянське суспільство як сферу свободи, до таких декілька умовних паралелей, як-от: якщо царина державного життя – це царина необхідності, жорсткої детермінованості, обов’язку, то царина громадянського суспільства – це сфера свободи, само детермінації, що визначається мотивацією суб’єкта цього суспільства. Ідучи по деяких традиційних схемах, зроблених як у річищі класичного марксизму, так і немарксистських соціологічних течій і концепцій, можна дійти висновку, що, живучи державним життям, людина перебуває в сфері відчуженості від своїх життєвих інтересів, спонукувань, потреб тощо. Замість цього, попадаючи в середовище громадянського соціуму, вона начебто повертається «до себе», у свою рідну стихію, де на неї очікують однодумці, загальні інтереси і проблеми і тому спілкування і життя стає більш органічним і цілісним» ⁰

Однак врахуємо умовність таких демаркаційних ліній, звернувши увагу на те, що такий підхід швидше за все властивий класичним схемам, зробленим на прикладах ще не досить сформованої демократії, обмеження людських прав і свобод, значного соціального протистояння, коли доля так званого середнього класу в суспільстві не була визначальною, а тому в суспільстві завжди почувалася соціальна напруга, що стримувала своїми важелями владу. Швидше за все такий погляд відбиває антиетатистські установки, якими були наповнені ліберальні і радикальні філософсько-політичні і соціологічні теорії – від анархізму і марксизму і радикалізму франкфуртської школи. Час, що минув відтоді, вніс істотні зміни в співвідношення понять держава і громадянське суспільство в їх західному цивілізаційному вимірі.

З огляду на ці й інші обставини, можна уявити декілька узагальнено головні ознаки громадянського суспільства. Такими, на наш погляд є:

• автономна структура соціуму, що перебуває з мережі асоціацій і корпорацій;

• система своєрідної ієрархії цінностей, що будується на пріоритетах громадянських цінностей у порівнянні з державними;

• пріоритети приватного життя;

• цінність свободи вибору і можливість його здійснювати;

• повага до індивідуальності кожної особистості;

• неформальне регулювання статусних відношень, що носять безпосередній людських характер приятельських або партнерських відношень тощо.

Окресливши, у такий спосіб сферу компетенції громадянського суспільства, відзначаємо, що індивідуальні і корпоративні інтереси в суспільстві можуть перехрещуватися, суперечити друг другу, а тому як необхідність їх полагодження і гармонізації виникає потреба в арбітражній функції, що здатна виконати тільки держава. Якщо для суб’єктів громадянського суспільства їхні інтереси і проблеми набувають особистісного, навіть, можна сказати екзистенційного характеру, то для держави, її функціональних обов’язків вони носять стандартний характер, що підлягає типізації і регламентації відповідно до порядку або закону.

Отже, не зважаючи на істотні відмінності, що зустрічаємо, аналізуючи структуру і функціональні ознаки держави і громадянського суспільства, змушені відзначити, що відмінності не значать повної протилежності або антагонізму цих двох щодо автономної ланки суспільного буття. Обидва вони є проявом процесу соціальної самоорганізації людини в процесі життєдіяльності. Громадянське суспільство як окрема, відносно автономна структура, що функціоную також по принципах самоорганізації, має дещо інший субстрат, як-от – не суспільство в цілому і його окремі соціальні шари і класи, а індивіди і малі або середні групи, що створюють і діють на основах свого приватного інтересу.

2. Поняття про основні ознаки правової держави

Термін «Держава права» - Rechtsstaah - з’явився вперше в книзі німецького вченого К.Т. Велькера «Кінцеві підстави права, держави і покарання», яка вийшла у 1813 році. Теорія правової держави є інтегративною, синтетичною, складається з цілого ряду самостійних концепцій, кожна з яких має свою історію розвитку ( а деякі розроблялися і продовжують розроблятися практично незалежно від теорії правової держави). Об’єм цього питання в такій його постановці безмежний. Тут можна говорити про виникнення, становлення і розвиток ідеї підпорядкування держави праву, теорії демократії, народного суверенітету, теорії поділу влади, теорії природних прав громадян і інших існуючих в історії політичних і правових доктрин, автори яких намагалися відшукати кращий, справедливий стосовно людини державний устрій.

В історії розвитку теорії правової держави як самостійної цілісної наукової доктрини можна виділити ряд етапів.

1. Розробка окремих фрагментарних положень теорії правової держави в політико-правовій думці Древньої Греції, Древнього Рима, у середні віки – до XVI століття Протагор, Сократ, Платон, Аристотель, Полібій, Цицерон, Фома Аквінській, Мартін Лютер, Данте Аліг’єрі та ін.)

2. Обгрунтування концептуальних положень теорії правової держави в Новий час, у період буржуазних революцій, у період зміни традиційних держав державами конституційними – XVI-XVIII століття. (Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск’є, І. Кант, Г.В.Ф. Гегель та ін.)

3. Становлення теорії правової держави як як цілісної філософської і політико-юридичної концепції. Розуміння «правової держави» як особливого стану державного устрою затвердилося в німецькій літературі по державному праву в першій половині XIX століття в працях К.Т.Велькера, Р. фон Моля, Ф.Ю. Шталя, Р. Гнайса, Л. Штайна та ін.

4. Розвиток теорії правової держави в другій половині XIX століття, у XX столітті. В даний час правова державність - невід’ємна приналежність західного політичного ладу, особливу значимість доктрині правової держави додає її закріплення на конституційному рівні. У Росії до революції 1917 року теорія правової держави розроблялася в працях А.С. Алексєєва, В.М. Гессена, С.А. Котляревського, П.І, Новогородцева, Н.І. Палієнко, М.А. Рейснера і деяких інших учених. У 20-30-х роках вона була заперечена як буржуазна й активно критикувалася в радянській науковій і навчальній юридичній літературі аж до кінця 80-х років.

Із фундаментальної вимоги правової держави – пріоритету інтересів

особистості в діяльності держави, принципу гуманізму – випливає рад інших ознак.

Сьогодні теорія виділяє наступні ознаки правової держави:

1. Наявність розвинутого громадянського суспільства.

Без наявності розвинутого громадянського суспільства взагалі неможливо говорити про протиставлення держави й особистості, про більш-менш рівні взаємні права й обов’язки, оскільки тут держава цілком поглинає особистість. Такі держави в XX столітті одержали назву тоталітарних, а раніше – поліцейських, про які йшлося вище.

1. Визнання суверенітету народу, формування суспільством законодавчих органів держави. Споконвічно верховною владою володіє тільки народ, що делегує цю верховну раду на виборах парламенту – вищому представницькому органу держави. Лише парламенту надане право видання законів – нормативних актів, що мають вищу юридичну чинність, у яких містяться норми права, що регулюють найбільш важливі суспільні відносини. Це – принцип демократизму.

2. Розподіл влади, необхідний для запобігання узурпації влади одною особою або групою осіб. Особливо варто підкреслити незалежність судової влади, оскільки судова влада покликана розв’язувати виникаючи в суспільстві суперечки, захищати порушені права громадян. У більш широкому плані в літературі іноді говориться про незалежність всіх правоохоронних органів, про підпорядкування їх тільки закону.

Три зазначених положення являють собою загальні засади організації державної влади, її співвідношення з суспільством.

Правова держава означає додержання певних принципів, найголовніші з яких такі:

1. Підпорядкування держави праву. Дане положення не рідко проголошується як основна або навіть єдина ознака правової держави. Це – теорія правової держави у вузькому сенсі, так вона розглядається в окремих роботах, присвячених в основному історичному аспекту дійсної проблеми. У підпорядкуванні держави праву полягає практичний зміст концепції правової держави: у діяльності державних органів не повинне панувати свавілля, ця діяльність повинна бути чимось обмежена

«Останнім часом цей принцип став доповнюватися наступним положенням: праву повинні підкорятися не тільки органи держави, але і громадяни та їхні організації. Повинна бути єдність прав і обов’язків громадян, взаємна відповідальність держави й особистості. Необхідні організація функціонування на правових засадах не тільки державної влади, але і всього громадського життя» ⁰

1. Визначення пріоритету природних прав людини в діяльності держави. Оскільки природні права людини в сучасному світі знайшли своє вираження в міжнародному праві й у конституціях демократичних держав, із даного принципу випливають ще два.

2. Відповідність внутрішнього законодавства загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права.

3. Верховенство і пряма дія конституції.

Обов’язковими характеристиками правової державності також є

• Відповідність законів праву, верховенство законів як актів вищого представницького органа держави над іншими нормативними актами;

• Наявність спеціального органу конституційного нагляду (Конституційного Суду, Конституційної Ради і т.ін.) або ж надання функцій контролю за відповідністю конституцій інших нормативних актів вищій судовій інстанції (Верховному Суду). Це положення логічно випливає з попередніх чотирьох;

• Обмеження сфери діяльності держави охороною прав і свобод особи, суспільного порядку, створенням сприятливих правових умов для господарської діяльності; відповідальність кожного за власне благополуччя. Здійснення даного принципу спрямоване на створення і забезпечення зберігання громадянського суспільства; державні органи повинні чітко представляти межі своєї діяльності. Однак останнім часом цей принцип став усе частіше замінятися принципами соціальної держави, у першу чергу необхідність соціальної захищеності особистості, соціальної справедливості, що вимагає вже протилежного – втручання держави в соціально-економічну сферу життя суспільства.

3.Співвідношення правової держави та громадянського суспільства

Говорячи про правову державу і громадянське суспільство, слід зазначити, що перше охоплює більш масштабні аспекти соціального порядку, тому що об’єктом інтересів держави є все-таки загальне, загальні інтереси соціальних суб’єктів, тоді як орієнтоване на частинні фрагменти цілого, завдяки чому суспільство постає як плюральна система самодостатніх соціальних компонентів. При аналізі цих підсистем соціальної цілісності стоїть враховувати цю специфіку предметного поля дослідження, що буде сприяти більш зваженим оцінкам і висновкам щодо взаємодії і взаємовідносин між сучасною демократичною державоюі сучасним громадянським суспільством.

Що ж стосується конкретно українського суспільно-політичного контексту, то мова може йти про становлення основ громадянського суспільства і демократичну модернізацію держави, що охоплює як соціальні так і етнонаціональні параметри суспільного розвитку. Торкаючись українського суспільно-політичного контексту щодо становлення і розвитку ідеї громадянського суспільства і її впливу на державницький процес, варто виходити з того, що Україна перебуває на стадії так званого «перехідного суспільства». «Філософсько-політологічна парадигма «перехідного суспільства», що нині прийнята як своєрідна парадигма тлумачення й усвідомлення процесів, що відбуваються в країнах посттоталітарної доби, передбачає ряд умов, у світлі котрих необхідно розглядати явища і процеси, зв’язані як у державотворенні, так і в громадянському суспільстві. Самий стан»перехідного суспільства» зв’язаний з таким етапом у становленні соціальної системи, коли об’єднуються в рамках однієї системи функціональні і якісні характеристики і властивості різних, нерідко взаємопротилежних систем. Мова йде про різні за характером економічні уклади, типи і форми власності, стиль і спосіб життя, психології й ідеологічних цінностей. Цей стан еклектичної, мозаїкової єдності в одній системі різноспрямованих векторів свідомості, буття і діяльності в цілому грає для системи негативну роль, оскільки стримує її розвиток, порушує соціальну рівновагу, веде до конфронтації і загострення різних суспільно-політичних конфліктів» ⁰

За таких умов внутрішньої диференціації, коли елементи не стільки взаємодіють, скільки суперечать друг другу, особливо ваги набувають ті суспільні, і суспільно-політичні основи, на грунті яких вдасться утримати соціум у рамках відносної рівноваги. Які ж це основи?

Такими основами виступають конституційні права й умови функціонування системи, у рамках яких відбувається її розвиток. А механізмом, що сприяє рухові від тоталітарно-монопольної системи влади до демократично-плюральної є становлення основ громадянського суспільства, тобто формування інститутів і структур, що є природними конкурентами державних важелів керування. За такх умов ідея громадянського суспільства виконує важливу самоорганізуючу функцію оскільки активізує людську діяльність, де формалізує суспільні відносини, збільшує потенціал людської свободи. Нагадаємо, що головною ознакою громадянського суспільства є «визнання юридичної рівності людей на підставі визнання їхніх прав і свобод, що у свою чергу робить демократизуючий вплив на державу як бюрократичний апарат управління, схильний експансії своєї ролі. Громадянське суспільство, що виникає спочатку на рівні ідеї, виступає з однієї сторони як інструмент «роздержавлення» тоталітарної влади, а з другого, стримуючи чинником стосовно влади.

Нагадаємо, що потужний сплеск громадянської свідомості, який потяг за собою вибух громадянської активності напередодні незалежності й у перші роки її самоствердження, надалі набув декілька іншої форми. Морально-психологічний і політичний потенціал громадянської активності, що перейшла в політичну творчість людей як громадян, згодом переходить у форму економічної і правової самоорганізації, зв’язаних не тільки з руйнуванням старого, скільки створенням нового. І саме цей етап нині переживає Україна, що їй дається надзвичайно важко, оскільки стадія економічної самоорганізації як елемент громадського суспільства передбачає придбання людиною і суспільством у цілому нових якостей соціального життя.

У першу чергу мова йде про властивість бути власником, уміння керувати і володіти власністю пр. Умовах жорстокої і ще жорстокої і мало цивілізованої приватизації, потужному впливі «тіньових» структур, що виникають і дають нерідко на позазаконних основах. Цей хвороб лий етап, що сприймається масовою свідомістю в контексті кризи соціальної системи, оцінюється як результат розвалу старого тоталітарного минулого, зв’язаного з тотальним одержавленням усіх без винятку сфер життя, несе в собі чимало ризиків і небезпек як для самої української державності, так і ще несформованого громадянського суспільства.

Характеристики

Список файлов курсовой работы