33988 (605623), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Деякі юристи пропонують у перспективі об’єднати суди в Колегію по господарських спорах і в Колегію по конституційно-правових питаннях. Тим самим забезпечувалася б єдність судової практики, судова влада стала б більше цілісною й усувався б ґрунт для суперечок про підвідомчість, а правосуддя було б ближче й доступніше населенню. Арбітражні суди зайняли б положення господарських колегій обласних і відповідних їм судів, передавши частину підвідомчих справ по підсудності в місцеві суди [18, 312].
е) судова система й федералізм;
Незважаючи на те, що Конституція РФ передбачила можливість створення судової системи в суб’єктах Федерації, всі первісні законопроекти про судоустрій відбивали тільки федеральну судову систему. Це означає, що система судів загальної юрисдикції побудована на підставі централізованої організаційної моделі в умовах федеративної держави. Федеральні суди й суди суб’єктів Федерації перебувають у єдиній ієрархічній судовій системі, при цьому перші виступають як вищестоящі суди стосовно других, які є судами першої або другої інстанції.
Матеріальні (кримінальне, цивільне й більша частина адміністративного) і процесуальні галузі права, що забезпечують єдність системи, стосуються компетенції Федерації. При цьому її суб’єкти мають обмежену законодавчу компетенцію, а суди суб’єктів можуть застосовувати суб’єктне право в рамках, встановлених федеральним Законом.
Відповідно до Закону «Про судову систему РФ» судді верховних судів республік, крайових і обласних судів, судів міст федерального значення, автономної області й автономних округів, а також районних судів призначаються на посаду Президентом РФ по поданню голови Верховного Суду, що, у свою чергу, ґрунтується на висновку кваліфікаційних суддів цих судів, погодженому із законодавчими органами суб’єктів Федерації. Крім того, Закон згадує про мирових суддів, процедура призначення яких встановлюється законодавством суб’єкта.
Нейтральний Закон «Про судову систему РФ» не задовольнив ні реформаторів із системи, ні багатьох керівників суб’єктів Федерації. Перші справедливо відзначали, що він проігнорував багато положень «Концепції судової реформи», зокрема про необхідність введення судових округів, що не збігаються з адміністративно-територіальним поділом. Це положення важливо, оскільки в такий спосіб удалося б вивести суди з-під впливу місцевої влади.
Для керівників регіонів Закон означав, що судова система як і раніше залишається федеральною, за винятком не існуючих тоді мирових суддів. Їхній головний аргумент полягав до того ж в тому, що Конституція передбачає поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову не тільки для Федерації, але й для її суб’єктів. Зберігаючи лише федеральну судову систему, Закон суперечить Конституції. У результаті, всупереч Закону, судді деяких регіональних судів призначені на посаду главами регіонів, а не Президентом РФ , і їхня легітимність сумнівна [19, 125].
є) мирові судді.
Закон «Про мирових суддів у Російській Федерації» від 17 грудня 1998 року пом’якшив проблему федералізму в судовій системі. За Законом мировий суддя обирається на п’ять років населенням або призначається органом законодавчої влади суб’єкта Федерації. Мирові судді можуть діяти в межах судових ділянок, які створюються відповідно до Законів суб’єктів Федерації з розрахунку одна ділянка на 15-30 тисяч жителів. Зарплата мирового судді становить 60 % окладу голови Верховного Суду, а в містах федерального значення – 64 % і нараховується з федерального бюджету. А матеріально-технічне забезпечення (надання приміщень, меблів і канцтоварів) покладено на органи юстиції або органи виконавчої влади відповідного суб’єкта Федерації.
Мировим суддям Закон дав статус суддів загальної юрисдикції, вони входять у єдину судову систему Росії. Їхні постанови, розпорядження, вимоги, доручення й виклики обов’язкові для всіх юридичних і фізичних осіб і органів влади [20, 150].
У компетенцію мирових суддів входять справи, які не вимагають довгих розглядів, але неминуче зависають у перевантажених судах. Це справи про розірвання шлюбу й розділ нажитого за час спільного життя майна, інші справи в сфері сімейно-правових відносин (за винятком справ про заперечування батьківства й материнства, позбавлення батьківських прав і всиновлення). А також справи, пов’язані із трудовими відносинами (за винятком справ про поновлення на роботі), суперечки відносно власності по майнових позовах, якщо сума позову не перевищує 500 мінімальних розмірів заробітної плати, і справи про визначення порядку користування земельними ділянками, будовами й іншою нерухомістю. Крім того, мировий суддя вправі розглядати кримінальні справи про злочини, за здійснення яких передбачене покарання не більше двох років позбавлення волі.
В Адміністрації Президента РФ розроблений проект федерального конституційного Закону «Про суди загальної юрисдикції в Російській Федерації». Відповідно до нього суди підрозділяються на федеральні (Верховний Суд, спеціалізовані - військові й інші, обласні й прирівняні до них, районні), суди суб’єктів Федерації (мирові судді), а також касаціонно-апеляційні й наглядові.
Введення апеляційних судів (тобто судів другої інстанції) обумовлено вимогами Міжнародного пакту про цивільні й політичні права, а також конвенціями Ради Європи, членом якої стала Росія. Не секрет, що нинішній касаційний перегляд багато в чому формальний, більшість судових рішень відміняється в наглядовій інстанції, пробитися в яку вдається далеко не всім. Але навіть подати касаційну скаргу в крайовий (обласний) суд, що нерідко перебуває за сотні кілометрів від районного центра, і направити туди адвоката більшості населення просто не по кишені. Таким чином, порушується основний принцип доступності правосуддя.
У законопроекті пропонується створити в обласних й прирівняних до них судах трохи (конкретне число залежить від розмірів суб’єкта Федерації) апеляційно-касаційних палат, розташованих у різних населених пунктах, щоб наблизити правосуддя до населення. У сторін з’явиться право на вибір другої судової інстанції. Якщо, наприклад, засуджений або його адвокат думають, що доказ, покладений в основу обвинувального вироку, отримано з порушенням Закону або неправильно кваліфіковано вчинене, вони можуть принести касаційну скаргу. Якщо ж засуджений або його адвокат вважають, що суд першої інстанції неправильно оцінив обставини справи, вони вправі почати апеляційне провадження [21, 315].
Автори законопроекту пропонують докорінно змінити й наглядове провадження, тобто перегляд судових рішень, що вступили в законну силу. Зараз правом винесення протесту в порядку нагляду володіють голова Верховного Суду і його заступники, голови обласних і прирівняних до них судів і їхніх заступники, а також Генеральний прокурор, прокурори суб’єктів Федерації і їхні заступники. Такі скарги приносяться в основному після того, як адвокати на особистому прийомі зуміють переконати перерахованих посадових осіб у незаконності або необґрунтованості судового рішення, що вступило в законну силу.
У законопроекті запропонована наступна модель: підставою для початку кримінального процесу є наглядова скарга, подана засудженими, потерпілими або їхніми представниками, а цивільного процесу - скарга, подана сторонами в справі або їхніми представниками; прокурор, що брав участь у справі, може звернутися зі скаргою на загальних підставах. У всіх випадках обов’язковою підставою для початку процесу є особлива думка судді (він не згодний з винесеним рішенням), що розглядав справу в суді першої (за умови відмови від оскарження в суді апеляційної або касаційної інстанції) або другої інстанції у випадку, якщо справа розглядалася колегіально.
Наглядові скарги подаються безпосередньо у Верховний Суд. Справи з особливою думкою судді направляються в цей суд протягом 5 днів з моменту винесення рішення судом другої інстанції або набуття ним законної сили (у випадку винесення рішення судом першої інстанції). Перша наглядова скарга розглядається одноосібно суддею Верховного Суду в строк не більше 30 днів з моменту надходження скарги, і в разі її задоволення справа передається в наглядову інстанцію або відмовляється в задоволенні скарги. У другому випадку можна принести другу наглядову скаргу, що розглядається колегією із трьох суддів Верховного Суду. Їхнє рішення остаточне. Надалі справу може бути переглянуто лише за нововиявленими обставинами [22, 127].
3. Реформування судової системи в Білорусі.
5 грудня 1997 року відбувся перший з’їзд суддів Республіки Білорусь, що послужив новим імпульсом до проведення перетворень не тільки в сфері здійснення судової влади, але й всієї системи юстиції республіки. У виступі Президента Республіки Білорусь О.Г. Лукашенко, інших учасників з’їзду вказувалося на необхідність серйозного реформування системи органів юстиції, а також розширення функцій і повноважень Міністерства юстиції.
Вперше проблема реформування органів юстиції в Республіці Білорусь була піднята на державний рівень у рамках Концепції судово-правової реформи в 1992 році. Сформована на рубежі 30-40-х років нашого сторіччя система органів юстиції в нових суспільно-політичних і економічних умовах виявилася нездатною досить ефективно виконувати функції, властиві органам юстиції в правовій державі.
Судово-правова реформа, крім проведення перетворень у сфері здійснення судової влади, припускає реформування всієї системи юстиції, у тому числі її органів керування, до яких насамперед відносяться Міністерство юстиції й управління юстиції облвиконкомів, Мінського міськвиконкому [23, 139].
У цей час у структуру Міністерства юстиції входять управління юстиції облвиконкомів і Мінського міськвиконкому, державні нотаріальні контори, Науково-дослідний інститут проблем кримінології, криміналістики й судової експертизи, Комітет по авторським і суміжним правам. Міністерство юстиції: бере участь у правовому забезпеченні нормотворчої діяльності Президента Республіки Білорусь, Національних зборів Республіки Білорусь і Ради Міністрів Республіки Білорусь; здійснює організаційно-правове забезпечення судово-правової реформи; забезпечує необхідні умови для функціонування обласних, Мінського міського, районних (міських) судів при дотриманні принципу незалежності суддів і підпорядкування їх тільки Закону; організує виконання судових і інших рішень, виконання яких відповідно до Закону покладено на судових виконавців; здійснює державну реєстрацію нормативних актів республіканських органів державного керування й Національного банку Республіки Білорусь; представляє інтереси Республіки Білорусь у межах своєї компетенції в діяльності на міжнародному рівні; реєструє політичні партії, професійні союзи й інші суспільні об’єднання, здійснює контроль за дотриманням ними їхніх статутів; організує й розвиває систему юридичних послуг, необхідну для реалізації прав і законних інтересів громадян; проводить роботу з розвитку й удосконалювання правової інформації; організує науково-дослідну роботу в області кримінології, криміналістики й судової експертизи; сприяє розвитку правової науки, забезпеченню впровадження науково-методичних рекомендацій у практику судів і інших органів юстиції; забезпечує кадрами суди й інші органи юстиції, підвищує кваліфікацію кадрів; здійснює матеріально-технічне й фінансове забезпечення обласних, Мінського міського, районних (міських) судів і підвідомчих органів юстиції; проводить єдину державну політику в республіці з питань авторського права й суміжних прав.
Аналогічні функції виконують управління юстиції облвиконкомів і Мінського міськвиконкому в межах відповідної території з урахуванням компетенції цих виконкомів.
Тим часом, як показує світовий досвід, органи юстиції в закордонних країнах володіють значно більш широкими функціями й повноваженнями. І життя показує, що це виправдано. Саме тому реформування органів юстиції в руслі Концепції судово-правової реформи представляється найбільш виправданим [24, 215].
Однак дотепер багато концептуальних положень, що стосуються розширення функцій Міністерства юстиції, його органів і установ не знайшли свого реального втілення.
Концепцією судово-правової реформи виділяється як пріоритет така функція Міністерства юстиції, як кадрове забезпечення судової системи, що припускає підготовку пропозицій про оптимальну штатну чисельність суддівського корпуса, технічних працівників і допоміжного персоналу; підбор разом з вищестоящими судами кандидатів на посади суддів для рекомендації їх органам судового самоврядування; прогнозування необхідної чисельності осіб, що навчаються, в системі вищої й середньої фахової освіти для поповнення кадрів судів і органів юстиції; участь у розробці програм навчання й у прийомі іспитів у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах по юридичних спеціальностях; перепідготовка й підвищення кваліфікації суддів; ведення статистичного й персонального обліку відомостей про судові кадри.
Розвиваючи тезу про необхідність зміцнення функції Мін’юсту по організаційному забезпеченню діяльності судів, автори Концепції визначають як складові даної функції діяльність, спрямовану на централізоване матеріально-технічне забезпечення судів, що включає рішення питань організації будівництва, капітального ремонту й устаткування приміщень судів, оснащення їхніми сучасними системами охоронної сигналізація, забезпечення меблями, оргтехнікою, транспортом і іншими матеріальними й технічними засобами. Міністерство юстиції також повинне займатися інформаційним забезпеченням судів.
Представляється доцільним функцію Міністерства юстиції по організаційному забезпеченню судів, що за своїм змістом має адміністративно-господарський характер і властивий органам виконавчої влади, поширити й на систему господарських судів республіки, оскільки на сьогоднішній день забезпечення діяльності господарських судів здійснюється ними самостійно, що суперечить самій суті судової влади - здійсненню правосуддя. Віднесення до компетенції Мін’юсту функції організаційного забезпечення діяльності господарських судів можна розглядати як невід’ємну умову реалізації принципу поділу влади. Крім того, встановлення уніфікованого підходу до організаційного забезпечення загальних, господарських і, у випадку їхнього створення, інших спеціалізованих судів, буде сприяти забезпеченню єдності судової системи.
Беручи до уваги актуальність проблеми забезпечення встановленого порядку діяльності судів, охорони суддів, примусового виконання судових рішень, створення в республіці служби судових приставів бачиться не тільки доцільним, але й необхідним. При цьому утворення такої служби неможливо без відповідного апарата керування, організаційні структури якого повинні входити в систему органів Міністерства юстиції на основі принципу територіальності їхнього функціонування. Це обумовлено також завданнями, які стоять перед органами юстиції по організаційному забезпеченню діяльності судів. Для цього потрібне створення в структурі апарата Міністерства юстиції управлінь юстиції облвиконкомів, Мінського міськвиконкому відповідних підрозділів, що відають питаннями керування судовими приставами. Даний підхід до організації діяльності судових приставів ґрунтується на позитивному досвіді роботи аналогічних служб у Російській Федерації. Правовий статус служби судових приставів повинен бути закріплений у відповідному законодавчому акті, що регламентує структуру такої служби, права й обов’язки судових приставів, порядок проходження служби й інших питань організації їхньої діяльності.
Відповідно до Концепції судово-правової реформи на Міністерство юстиції після створення відповідних організаційних і матеріально-технічних передумов варто покласти керівництво виправно-трудовими установами (крім їхньої охорони), підготовку кадрів для цих установ, розробку й реалізацію заходів по адаптації засуджених до життя в суспільстві. Оскільки рішення завдання виправлення засуджених не властиво органам внутрішніх справ, недоцільно в одному державному органі зосереджувати функції розкриття, розслідування злочинів і виконання вироків.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
