33875 (605588), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Зокрема, у республіках Білорусь і Казахстан здійснення судочинства щодо кримінальних справ довіряють одному судді, або колегіям, які складаються лише з професійних суддів. На відміну від них, система судів присяжних в Росії існувала вже в ХІХ ст. Як відзначає В. Тертишник, заснування суду присяжних в його класичному розумінні в період судової, реформи 1864 року, було найважливішим демократичним надбанням дореволюційної Росії, в правовому полі законодавства якої перебували Україна, Польща, Фінляндія [9, с. 16]

У Російській Федерації введений і діє суд присяжних в англо-американському варіанті [11, с.8]. Щоправда, як відзначає Р.Шатовкина, в Росії створена оригінальна національна модель суду присяжних на базі дореволюційної російської моделі із врахуванням досвіду тих країн, де успішно діє сучасний суд присяжних [5, с.2] ; його особливостями є те, що:

• обвинувачений сам вибирає форму судочинства. Вибір суду присяжних носить суто добровільний характер і тому, якщо по одній справі проходять кілька обвинувачених, то потрібна згода кожного з них для розгляду справи з участю присяжних засідателів (ст. 425 КПК РФ);

• відсутній суворий поділ свідків на свідків захисту і обвинувачення;

• в російському суді присяжних вирок проголошується відразу після винесення вердикту;

Також, для повноти висвітлення проблеми введення cуду присяжних в Україні слід розглянути порядок формування журі присяжних в окремих країнах.

Сам процес створення суду присяжних являє собою доволі складну процедуру, що полягає, насамперед у складанні списків присяжних та їх відбору.

Відмітимо, що у всіх країнах, де функціонує даний правовий інститут, порядок залучення до кримінального судочинства присяжних є дуже подібним і ґрунтується на списках населення, з яких здійснюється відбір присяжних засідателів. Проте, у кожній державі присутні вагомі відмінності у процесі створення колегії суду присяжних засідателів.

Так, у США кожен федеральний районний суд має свій порядок залучення присяжних. Основою для набору кандидатів є списки виборців даного району, або платників податків, інформація з довідників про жителів міста, телефонні довідники, дані перепису населення тощо [ 9, с.148].

На відміну від США, у республіці Франція порядок складання списків є набагато складнішим: спочатку створюються попередні списки кандидатур, на основі яких, спеціальною комісією за місцем знаходження кожного суду, проводиться складання щорічного списку кандидатів. Ця ж комісія кожного року складає спеціальний список додаткових присяжних із числа присяжних міста, яке є місцем даного суду присяжних. Згодом, голова трибуналу, шляхом жеребкування відбирає на відкритому засіданні із щорічного списку 27 присяжних, які створюють сесійний список. Крім того, голова суду в такому ж порядку обирає додаткових присяжних зі спеціального списку [ 9, с. 162].

Але відбір присяжних засідателів не обмежується складанням списків у виконавчих структурах. Ця робота продовжується у відповідному суді, який має розглядати справу.

Активну участь у формуванні суду присяжних беруть учасники судового процесу (сторони і суддя), яким надається право здійснювати відвід [2, с.146]. Зокрема в Англії та Валії представники обвинувачення обвинувачення і захисту можуть відвести деяких кандидатів у присяжні, вказавши при цьому причини свого рішення. У Шотландії, крім того, сторони мають право здійснити немотивований відвід до 3-х кандидатів кожен. В більшості країн право відводу надається обвинуваченому. Зокрема, у Північній Ірландії обвинувачений може відвести без зазначення причин до 12-ти кандидатів у присяжні [10, с. 145].

Проблема створення відповідної законодавчої бази і запровадження суду присяжних, як свідчить досвід багатьох країн світу є надзвичайно складною. Так, Російська Федерація, яка має певний історичний досвід (оскільки суд присяжних діяв після реформи 1864р. до 1917р.), дію його запровадила частково у 1993р. в порядку експерименту в дев’яти регіонах [5, c.50]. Відповідно до ст. 434-440 КПК Російської Федерації, до суду викликаються 20 присяжних, з яких після відводу повинно залишитися не менше ніж 14 осіб. Шляхом жеребкування для участі в розгляді справи з них створюють колегію присяжних засідателів. Перші 12 вважаються комплектними і з їхнього складу обирають старшину, інші – запасні.

Тут постає питання: «яка ж модель цього суду передбачена в нашій державі?».В Україні, згідно з проектом Кримінального кодексу планується створити суд присяжних, в якому братимуть участь 7 присяжних засідателів і один професійний суддя. У проекті реалізована англо-американська модель суду присяжних, яка закріплена і в Росії. Вона, на відміну від європейської моделі, чітко розмежовує повноваження професійного судді і журі присяжних. Так, присяжні засідателі не беруть участі у постановленні разом із професійним суддею вироку у кримінальній справі, а виносять вердикт щодо доведеності обставин, винуватості особи, наявності пом‘якшуючих та обтяжуючих обставин, тобто з питань, які не вимагають професійних знань права. Професійний суддя на основі вердикту виносить вирок, де дає кваліфікацію діянням і призначає покарання. Обрання ж європейського варіанту суду присяжних, як вважає Р.Куйбіда, не дало б можливості провести чітку різницю між присяжними та народними засідателями [12, с.2].

Окрема глава 47 проекту КПК, деталізує такі питання: порядок формування та діяльності колегії присяжних, питання відводів та самовідводів, категорії справ, у розгляді яких вони можуть брати участь, компетенція, права та обов’язки засідателів тощо.

Перші основи практичної реалізації конституційних положень щодо впровадження суду присяжних заклав Закон «Про судоустрій України», прийнятий 7 лютого 2002 року.

Законодавцем, було визначено відповідний спосіб формування списків присяжних, вимоги до кандидатів у присяжні засідателі, підстави й порядок їх звільнення від виконання обов’язків, гарантії незалежності й недоторканості (ч. 2 ст. 72), умови матеріального забезпечення присяжних (ч. 3 ст. 72).

Слід звернути увагу на зміну однієї з основних засад формування суду присяжних засідателів – добровільності, на більш імперативну – обов’язковість. Справа в тому, що чинним Законом (ч.3 ст.5) передбачено, що «участь присяжних засідателів є їхнім громадянським обов’язком». Однак, як правильно зауважив В. Потапенко, «відповідальності за порушення громадянського обов’язку в діючому законодавстві немає» [12, с.3].

До речі, серед науковців це питання залишається дискусійним, одні пропонують участь населення у здійсненні правосуддя розглядати, як обов’язок громадянина, інші як почесне право громадянина, але ні в якому разі не обов’язок, є думки, що це не тільки право, але й громадянський обов’язок, невиконання якого має тягнути відповідальність, є точка зору, що це суспільна повинність, від якої не може ухилитися жоден член суспільства, якій відповідає встановленим критеріям. [13, с.238].

На нашу думку, вже зараз існують передумови для введення обов’язковості участі народних представників у здійсненні кримінального судочинства. Зі свого боку законодавцем створено відповідні гарантії незалежності і недоторканості присяжних засідателів (ч.2 ст.72 Закону), сприятливі умови матеріального забезпечення їх діяльності (ч.3 ст.72). Oтже, держава має повне право вимагати від представників народу обов’язкової участі в здійсненні судочинства. Нормативним вираженням наведених міркувань може бути таке формулювання: «неявка без поважних причин у судове засідання вважається неповагою до суду», а згідно зі ст. 185-3 КУпАП за неповагу до суду наступає адміністративна відповідальність у вигляді штрафу від 3 до 8 неоподаткованих мінімумів доходів громадян чи адміністративного арешту на строк до 15 діб, що зі свого боку засвідчує наявність у законодавстві передумов для введення обов’язковості участі народу у здійсненні кримінального судочинства [13, с.239].

Розгляд і аналіз судоустрою окремих країн свідчить, що в більшості із них виконання функцій народного судді має обов’язковий характер, а наприклад в Італії, повністю прирівнюється до виконання громадянином іншої виборної державної посади [ 10, с.254].

Проте, ми вважаємо, що кадрова політика щодо формування журі присяжних в Україні не повинна носити примусовий характер, а мала би керуватися принципами добровільності та дотримання обов’язкових вимог до кандидатів у присяжні засідателі. Такі вимоги до претендентів знайшли своє вираження у Законі «Про судоустрій України» від 07.02.2002. Отже, присяжним засідателем може бути громадянин України, який досяг 30-річного віку і постійно проживають на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду.

Не включаються до списків присяжних засідателів громадяни, які мають хронічні психічні чи інші захворювання, визнані обмежено дієздатними або недієздатними; щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не чи не погашену судимість; депутати усіх рівнів, члени Кабінету Міністрів України, судді, прокурори, державні службовці апарату судів, працівники правоохоронних органів, адвокати, нотаріуси.

Виходячи із досвіду інших країн, відбір присяжних засідателів повинен ґрунтуватися на виборчих списках. Особа, яка не включена до них, не може включатися до списків засідателів. Але виборчий список не містить даних про особу. Якщо раніше народних засідателів відбирали за місцем роботи, чи навчання, де людину добре знали, то відбір засідателів зі списків виборців потребує створення структури, яка провадила б перевірку даних про кожну конкретну особу. Як свідчить досвід Російської Федерації, ця робота складна, фактично вимагає збирання «досьє» на кожну людину, включену до виборчого списку, і тому вимагає створення в обласних, крайових та інших аналогічних регіональних владних структурах спеціальних постійно діючих комісій, які займалися б цими питаннями. Чи узгоджуються ці перевірки та досьє з правами людини, закріпленими конституцією, – питання окремого дослідження [10, с.9].

Згідно до ст. 67 Закону України “Про судоустрій», громадяни, старші 65 років; жінки, які перебувають у відпустці у зв’язку з вагітністю, які мають дітей дошкільного та молодшого шкільного віку, інших хворих або похилого віку членів сім’ї; особи, які не володіють державною мовою, не беруть участь у здійсненні правосуддя через свої релігійні переконання, керівники органів виконавчої влади та інші особи, які посилаються на поважні причини, звільняються від виконання обов’язків присяжних засідателів.

Необхідно відзначити, що в юридичній літературі висловлюються думки про доцільність введення освітнього цензу для присяжних. Пропонується формувати корпус судових засідателів з числа грамотних [14, с. 98]; осіб, які мають щонайменше початкову освіту, середньо спеціальну або вищу та тільки з числа громадян, які отримали вищу освіту, або навіть з науковим ступенем кандидата юридичних наук [13, с.240]

Заслуговують на увагу пропозиції щодо недопущення раніше судимих (аналізований Закон містить обмеження тільки щодо осіб, мають не зняту чи не погашену судимість) до участі у судочинстві, оскільки навіть за умови погашення чи зняття судимості у осіб, які побували у місцях позбавлення волі, на тривалий час (якщо не назавжди)залишається негативне ставлення до всіх правоохоронних органів, через що від них важко чекати прийняття об’єктивного рішення у справі. Подібний крок вважаємо обґрунтованим з урахуванням того, що, наприклад, на службу до міліції, на посаду прокурора або слідчого прокуратури, не можуть бути прийняті особи, які раніше засуджувалися за вчинення злочину; на роботу до органів державної податкової служби не можуть бути прийняті особи, яких було засуджено за вчинення корисливих злочинів. Тому логічним було б встановлення для осіб, які раніше засуджувалися за вчинення злочину, заборони виконувати відповідальні та суспільно значущі функції судді [13, с.240].

Проте, на нашу думку, однозначно погоджуватися з даною пропозицією не варто через те, що не може однаково оцінюватися становище людини, яка судима, наприклад, за ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК України) та становище людини, що мала судимість за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину. Тим самим ми ототожнимо дії якісно різних злочинців та усунемо диференційований підхід до відбору присяжних засідателів

Проте, не дивлячись на численні дискусії, пропозиції і закріплення суду присяжних в Конституції України та Законі «Про судоустрій» ми бачимо, що на даний час цей правовий інститут в українському кримінальному судочинстві ще не введено. Крім цього, в діючому КПК відсутні навіть згадки про суд присяжних. Процесуальні права і обов'язки присяжних засідателів та деталі нової процедури судочинства потребують уважної праці законодавців і аналізу можливості втілення суду присяжних в практичну діяльність органів правосуддя.

1. Проблеми та перспективи суду присяжних в Україні

Головною проблемою введення суду присяжних в Україні є той вищезгаданий факт, що Основний Закон тільки проголошує право обвинуваченого на суд присяжних, не обумовлюючи при цьому хоча б загальних рис побудови суду. Процесуальні права і обов'язки присяжних засідателів та деталі нової процедури віддані для галузевого розгляду законодавцям [15, с. 8].

Для сьогоднішньої ж України інститут присяжних є новим. Тож, як бачимо, перспектива його введення передбачає довготривалу і складну роботу.

Разом з тим, оскільки до цього часу немає встановленого порядку розгляду справ судом присяжних, то вирішення цієї проблеми залежить від правової позиції законодавця щодо процесуальної форми функціонування цього інституту в новому КПК, де, на думку правників, має бути викладено такі основні положення як:

1. визначення підсудності справ суду присяжних: судом присяжних повинні розглядатися кримінальні справи про особливо тяжкі злочини, за винятком справ про злочини, розгляд яких пов'язаний з дослідженням доказів, що становлять державну таємницю (державна зрада — ст. 111 КК Ураїни) [3, с. 17].

2. формування колегії присяжних: як зазначає Л.Поспєєва, списки присяжних засідателів (загальний і запасний) повинні складатися за методом випадкового вибору щорічно з розрахунку 50 - 60 присяжних засідателів [8, с. 9]; Суд присяжних розглядає справу в складі професійного судді (головуючого) і Колегії із 7-ми присяжних, що утворюється шляхом відбору жеребкуванням.

1. статус присяжних засідателів: присяжні засідателі, у тому числі і запасні мають право досліджувати і перевіряти докази; заявляти клопотання перед головуючим про провадження експертиз, тлумачення норм закону, роз'яснення змісту оголошених в суді документів; здійснювати необхідне документування судового слідства; обговорювати питання вердикту. Присяжні засідателі не вправі: порушувати принцип презумпції невинуватості підсудного, проявляти упередженість, спілкуватися з особами, які не входять до складу суду, з приводу кримінальної справи; отримувати доказові матеріали поза судовим засіданням; порушувати таємницю наради і голосування щодо вердикту.

2. Що ж стосується положення про винесення вердикту, то, до компетенції присяжних належить вирішення таких питань: 1) чи мала місце подія злочину; 2) чи винен підсудний у його вчиненні; 3) чи заслуговує підсудний, якого вони визнали винним на полегкість. Вердикт вважається прийнятим, якщо за відповіді на кожне з поставлених у ньому основних питань проголосувала більшість присяжних.

3. після проголошення вердикту судовий розгляд продовжується за участю сторін в загальному порядку: суд, або суддя призначає міру покарання, або приймає рішення про направлення справи на новий розгляд в іншому складі суду присяжних, якщо присяжні винесли незаконний, необгрунтований чи несправедливий вердикт [3, с.19].

Подальше дослідження цієї проблеми вбачається в розробці окремих норм щодо судового слідства та подальшого розгляду справ судом присяжних, регламентування прийняття рішення в дорадчій кімнаті, розробки процесуальної форми винесення судом вироку на підставі вердикту присяжних [3, с.19].

Характеристики

Список файлов курсовой работы