32570 (605175), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

— принцип змагальності відповідає сутності цивіль­ного процесу, а покладення на суд обов'язку збирати до­кази призвело б до перевірки судом власних висновків;

— характер тих прав, про які йдеться в цивільному процесі, не допускає застосування слідчого принципу, оскільки це призвело б до втручання держави у приват­не і сімейне життя, що е неприпустимим;

— слідчий процес змушує суд стати помічником однієї зі сторін і, таким чином, втратити відповідні його положен­ню холоднокровність, безсторонність та об'єктивність;

— змагальний процес веде до розподілу праці, що завжди приносить кращі результати, ніж виконання всієї складної роботи однією особою; це дає сторонам можливість відшукати той доказовий матеріал, який свідчить на його користь, та скористатись допомогою фахівців-юристів;

— принцип змагальності змушує сторони виявляти особисту ініціативу та енергію, дає можливість зняти з суду непосильний тягар роботи, оскільки побудова цивільного процесу на слідчому принципі збільшує ро­боту суду в десятки і сотні разів¹¹.

Проголосивши в ст. 367 СЦС принцип змагальності, законодавець у той же час певною мірою зберіг дію слідчого принципу; суди мали право з власної ініціативи провадити огляд (ст. 507), призначати експертизу (ст. 5І5), вимагати пояснення від сторін у випадку неясності або невизначеності вимог та заперечень (ст. 335), нагадувати сторонах про відсутність доказів з істотних для справи обставин та призначати строки для з'ясування таких обставин (ст. 368).

Аналізуючи основні положення СЦС, теоретики-процесуалісти цілком справедливо відзначали, що роль суду в ньому не зводилась до пасивної ролі глядача процесуаль­ного змагання сторін. Суд був зорієнтований на активну участь у встановленні фактичних обставин, проте не як самостійний дослідник, а як помічник і радник сторін. Він не мав права сам збирати докази й довідки (ст. 367), проти повинен був дбати про належне з'ясуван­ня обставин справи. І з цією метою ставити сторонам пи­тання та вказувати на неповноту наданих доказів. Таке сприяння сторонам є не тільки правом суду, а й обов'яз­ком. Суд не може відмовити в задоволенні позову з тих підстав, що вимоги позивача залишились для нього неяс­ними і незрозумілими, або задовольняти позов тому, що відповідач не надав доказі на підтвердження якої-небудь обставини, яку вважав такою, що не має істотного зна­чення, тоді як на думку суду вона була дуже важливою.¹²

За висловом Д.В. Туткевича, судді як представники держави не можуть і не повинні бути в процесі у ролі автоматів, оскільки в такому випадку вони були б не ор­ганами держави, й знаряддям сильнішої або більш обіз­наної сторони у процесі, що поставило би під сумнів існування самої ідеї державного правосуддя та потре­бу в ньому¹³.

Суд не повинен мати й деспотичного, інквізиційно­го характеру, але в той же час він не може бути слабким і бездіяльним, оскільки слабкий суд став би покровите­лем різних зловживань у цивільному обороті¹⁴.

Проект нової редакції російського СЦС, розробле­ний у 90-х роках XIX ст., передбачав розширити повно­важення суду, надавши йому право викликати сторони для допиту, вимагати надання документів, про існування яких суду стало відомо з пояснень сторін, призначати перевірку спірних письмових доказів тощо. І хоча цей проект не став законом, він характеризував тенденцію введення до цивільного процесу слідчих елементів.

Загалом вчені того часу однаково розуміли змагальність. К.Малишев розглядав її як принцип, згідно з яким різні дії суду в процесі залежать від вимог сторін, від їх ініціативи, і спірні відносини обговорюються на тих тільки фактах, які повідомлені суду¹⁵. Т.Яблочков вважав, що правильно побудоване змагальне начало відображає матеріальну сторону процесу, тоді як формальна його сторона, як і питання правозастосування, повинна повністю знаходи­тись під контролем суду¹⁶. З точки зору Є. Васьковського, змагальний процес є самодіяльністю сторін при пасивному становищі суду, до функцій якого входить лише оцінка наданого сторонами фактичного матеріалу, а відповідальність за повноту та достовірність доказів несуть сторони¹⁷. Разом з тим, юристи того часу розуміли, що реальна охорона прав не забезпечується тільки належною організацією суду. Потрібна така організація всього судочинства, яка р кривала б для сторін всі можливості своєю участю в процесі розкрити правду спірних правовідносин.

Судова реформа 1864 р. стала поштовхом до розвитку науки цивільного процесу. Значення праць вчених-процесуалістів XIX та початку XX ст. полягає в тому, що вони заклали основи науки цивільного процесуального права, деякі їх ідеї стали первинним матеріалом для опра­цювання окремих теоретичних засад науки в майбутньому.

Зі зміною в Росії політичної формації відбулися кардинальні зміни в законодавстві, яке діяло раніше, утому числі були переглянуті позиції щодо змісту принципу змагальності в цивільному процесуальному законодавстві. В основу побудови правової системи, і цивільного процесуального права зокрема, був покладений класовий підхід.

При цьому теоретики права, обґрунтовуючи своє бачення змісту принципу змагальності в радянському цивільному процесі та критикуючи цивільний процес капіталістичних країн виходили з того, що в буржуазному суспільстві існує тільки формальна рівність, як і формально вільна праця та її вільний продаж капіталу, а тому не може бути справжньої змагальності в цивільному процесі.

На обгрунтування цього положення, як правило, робилися посилання на роботу В.І. Леніна “Економічний зміст народництва», в якій він писав, що той «прогрес» і та «культура», котрі принесла з собою пореформена Росія, безперечно, пов'язані з «інститутом приватної власності» — він був проведений вперше з усією повнотою створенням нового «змагального» цивільного процесу, що забезпечив таку ж «рівність» на суді, яка втілювалася в житті «вільною працею» та її продажем капіталові¹⁸.

Аналізуючи розвиток цивільного процесу в історич­ному плані та підкреслюючи прогресивність його побу­дови на засадах змагальності, деякі відомі радянські юристи в той же час безапеляційно відкидали все те позитивне в цивільному судочинстві, що століттями на­працьовувалось юристами, вважаючи, що основні прин­ципи процесу (в тому числі змагальний) повинні забез­печувати побудову процесу відповідно до класових завдань суду і правосуддя¹⁹.

Перші кодифіковані акти Росії в галузі цивільного судочинства після 1917 р., а згодом і акти всіх республік колишнього СРСР, дають підстави стверджувати, що слідчі засади, які були властиві цивільному процесу епо­хи феодалізму, почали поступово превалювати над зма­гальними: на суд практично покладався обов'язок збира­ти докази та оцінювати їх, Така переорієнтація позицій законодавця стала для окремих теоретиків права приво­дом стверджувати про наявність у процесі такого прин­ципу, як процесуальна активність суду²⁰.

У зв'язку з цим в юридичній літературі виникла дис­кусія щодо наявності чи відсутності у радянському цивільному процесі принципу змагальності.

Література того часу дає можливість ознайомитись
із методами проведення дискусій, коли певним поглядам
на проблему давалось і певне політичне забарвлення: «Зловмисники, які орудували в радянській юстиції та теорії радянського права, заперечували змагальний ха­рактер радянського процесу. Вони стверджували, що
змагальність є характерною для буржуазного суду і про­цесу, що це є віддзеркаленням у суді ринкових відносин.

Заперечення змагального характеру радянського процесу є нічим іншим, як спробою штовхати радянський суд на шлях слідчого процесу, тобто на відмову від соціалістичного демократизму, на шлях насадження в радянському суді бюрократизму і свавілля».²¹

Після перших років повного заперечення нормативного значення права, переваги політичної точки зору над юридичною у період НЕПу вже по поставати завдання для нових теоретичних розробок. Для цього періоду характерні відмова від буржуазного принципу формальної істини, теорія спрощення — мінімуму форми — максимуму класового змісту.

Теорія спрощення процесуальної форми, відмова від правил, передбачених Кодексом підхід до процесуальних правил як суто технічних мала за своє джерело думку про тимчасовість дії права, яка панувала в науці в 1920—1930 рр. Однак, вже після 1930 р. вчені все рідше повертаються до того, що від процесуальної форми слід відмовитись. Одним з проявів цієї теорії стала відмова від принципу змагальності, обмеження принципу дислозитивності, які, на жаль, запанували в законодавстві і науці на багато років. Стверджувалась ідея, що суд мас право і, навіть, зобов'язаний самостійно відшуковувати докази, не обмежуючись ніякими межами при розгляді цивільних справ.

В 1924 р. прийнято Цивільний процесуальний кодекс УРСР. В ньому суд наділений правом активно втручатись в доказову діяльність, хоча формально було закріплено головне правило змагальності — кожна сторона доводить ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень (ст. 118).

Але у ст. 5 було закріплено, що суд зобов'язаний всебічно намагатися з'ясувати дійсні права та обов'язки, взаємовідносини сторін, не обмежуючись поданими доказами, сприяти з'ясуванню істотних для вирішення справи обставин і підтвердити їх доказами, активно сприяти сторонам, охороняти їхні права та законні інтереси, щоб юридичну необізнаність, малограмот­ність тощо не можна було використати на їхню шкоду²². Таке дивне поєднання змагального та слідчого начал на практиці робило процес чисто слідчим.

Принцип змагальності в цивільному процесі формально був проголошений у ч, 1 ст. 30 Цивільного процесуального кодексу УРСР, відповідно до якої кожна її сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень,
Проте фактично він був повністю нейтралізований іншими принципами — активною роллю суду в з'ясуванні обставин справи й об'єктивної істини, закріпленими в інших статтях, в силу яких:

• суд зобов'язаний, не обмежуючись поданими матеріалами та поясненнями, вживати всіх передбачених законом заходів до всебічного, повного й об'єктивного з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін (ч. 1 ст. 15);

• якщо поданих доказів недостатньо, суд пропонує сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, подати додаткові докази або збирає їх за своєю ініціативою (ч. 2 ст. 30);

• оцінку доказів суд зобов'язаний проводити на ос-
  нові всебічного, повного й об'єктивного розгляду в судо­
  вому засіданні всіх обставин справи (ч, 1 ст. 62), тобто |
  не тільки повідомлених сторонами, а й тих, котрі суд зобов'язаний зібрати сам.

Внаслідок цього тягар збирання доказів було перекладено на суд, який мав здійснювати невластиві йому функції слідчого в цивільних справах і одночасно адвоката обох сторін, а сторони могли нічого не робити та нести при цьому ніякої відповідальності за свою бездіяльність, е також за іншу недобросовісну поведінку.

Зрозуміло, що з наданням вирішальної ролі в доказовій діяльності суду, принцип змага­льності фактично нівелювався, що знайшло відображення і в теоретичних розробках вчених-процесуалістів. На думку С. Абрамова, принцип змагальності означав поєднання ініціативи та самодіяльності сторін з ініціативою та активністю суду у виявленні всіх обставин справи і в підтвердженні її доказами, що сприяють встановленню матеріальної істини²³.

А.Клейнман визначав принцип змагальності як право сторін посилатися на фактичні обставини справи і розпоряджатися доказами в поєднанні з правом прокурора доводити обставини справи і з правом суду досліджувати факти, які мають значення для справи, та збирати докази²⁴.

Таку ж думку поділяв К. Юдельсон, котрий вважав змагальність правом сторін розпоряд­жатися доказами, свободу сторін посилатися на ті чи інші фактичні обставини перед судом, які лежать в основі вимог та заперечень, свободу суду, його право не обмежуватися юридичними фактами, що висунули сторони, а ставити на своє вирішення й інші, суттєві для справи, право суду вимагати від сторін додаткових доказів та самому збирати їх²⁵.

Таким чином, вся змагальність полягала в повідомленні сторонами суду фактів. То ж не дивно, що виникла думка про відсутність принципу змагальності взагалі. Зокрема, В.Семенов дійшов висновку, що специфічно галузевими принципами цивільного процесу є рівність сторін при змагальній формі судочинства, диспозитивність, активність суду при розгляді цивільних справ, доступність судового захисту цивільних прав. Принцип змагальності та рівності сторін у процесі він об'єднує в один²⁶.

Деякі вчені того періоду зважали змагальну форму процесу як самостійне процесуальне поняття, хоча форма і зміст нерозривно поєднані. Змагальна форма процесу є частиною самостійного принципу змагальності. Останній не тільки тісно пов'язаний із змагальною формою, а й включає її в себе, яка фактично є способом вираження змісту цього принципу.

Отже, ділити названий процесуальний інститут на два окремих поняття немає ніякої потреби.

Разом з тим, з'являється положення, згідно з яким змагальність прирівнюється до рівноправності сторін, а на суд покладається обов'язок по забезпеченню необхідної доказової бази для встановлення об'єктивної істини у справі²⁷. Дійсно, суб'єктами змагання є особи або їх представники, які беруть участь в справі. Вони мають рівні можливості для користування процесуальними засобами, необхідними для вираження та обгрунтування власних правових, позицій з метою захисту суб'єктивних та охоронюваних законом інтересів. Наділення сторін рівними процесуальними правами та обов'язками і дозволяє їм змагатися перед судом. Але остаточна відповідальність за достатність доказової бази покладена на суд. Головним аргумен­том такого становища було те, що активність й ініціатива суду по збиранню доказів направлені на з'ясування активних обставин справи, а в кінцевому результаті — на безпомилкове її вирішення у повній відповідності із законом. Покладення турбот по здійсненню прав виключно на зацікавлену особу могло б сприяти перемозі в судовому процесі не того, хто правий, а того, хто більш досвідчений, більш спритний²⁸. Тут ми бачимо поєднання принципів змагальності і об'єктивної істини.

Але саме з розуміння змагальності як найважливішої умови для встановлення судом об'єктивної істини у справі, важливості її дотримання почалось відродження первісного зна­чення цього принципу.

Характеристики

Список файлов курсовой работы