31478 (604816), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

В правовій літературі пропонується розширити коло поіменованих договорів договором про надання медичної допомоги. В класифікації цивільно-правових договорів він повинен потрапити до групи договорів про надання послуг. За юридичними ознаками він є двостороннім, консенсуальним, може бути оплатним чи безоплатним.

Пацієнт є стороною в договорі про надання медичної допомоги і рівноправним партнером з медичними працівниками. Таким чином, фізична особа, якій надається медична допомога, є не предметом маніпуляції, а суб'єктом соціального відношення. Цим обумовлене право фізичної особи, яка досягла чотирнадцяти років і звернулася за наданням медичної допомоги, на вибір лікаря і методів лікування в межах рекомендацій лікаря [7,с.15].

Традиційно, вважалося, що договір про надання медичних послуг виникає здебільшого у випадках, коли закон це дозволяв. У всіх інших випадках це вважалося сферою регулювання публічного права. Сьогоднішні реалії потребують зовсім інших акцентів. Визнання договірного цивільно-правового характеру відносин типу «лікувальна установа – пацієнт» більшою мірою забезпечує реалізацію права громадян на здоров’я, демократизацію відносин в сфері охорони здоров’я, перетворює громадян із безправних прохачів у повноправних суб’єктів відносин, підвищує відповідальність лікувальних установ за здоров’я пацієнтів.

Ненадання без поважних причин допомоги медичним працівником представляє собою склад правопорушення, за яке встановлена кримінальна відповідальність (ст. 139 КК). Укладення договору про надання невідкладної медичної допомоги для будь-якого медичного закладу є обов'язковим з урахуванням зазначених положень, а за ст. 633 цього Кодексу підприємницька діяльність з медичного обслуговування передбачає наявність публічного договору.

Оскільки даний договір є цивільно-правовим правочином, на нього повинні поширювати свою дію чинні норми Цивільного кодексу України. Проте такий договір прямо ЦК України не визначений, а отже, невизначеними лишаються правила його укладання, виконання, а також порядок притягнення сторін до відповідальності за порушення умов цього договору. За результатами проведеного Центром медичного права правового дослідження договорів, які нині використовуються у вітчизняній медичній практиці, можна зробити основний висновок: ні медична організація, ні пацієнт не мають належного юридичного захисту. Більшість бланків договорів (формулярів) мають очевидні обмеження їх змісту та недостатню опрацьованість як з правового, так і з бухгалтерського боку. У багатьох наданих для правового аудиту договорах містилися вочевидь обтяжливі для споживача послуг умови, пропонувався неконституційний спосіб вирішення спорів, не було характеристик, що індивідуалізують надавану медичну послугу. Вказані недоліки можуть призвести до несприятливих юридичних наслідків як для пацієнтів, так і для медичних організацій, які продовжують використовувати такі зразки договорів [4,с.39].

Іншою проблемою, що характеризує реалії надання медичних послуг в Україні, є притаманність даним правовідносинам явно не виражених прав та обов’язків. Тобто не можна встановити або знайти в законі чітко визначений – вичерпний перелік прав та обов’язків сторін таких зобов’язань. Лікар, зокрема, зобов’язаний належним чином надавати послуги. Тобто він повинен таким чином діяти, аби не нашкодити, насамперед, здоров’ю пацієнта, виходячи із всім відомої клятви Гіппократа. Однак це лише загальна декларація. А на практиці визначення того, нашкодив лікар чи ні, було це умисною дією, дією із необережності чи добросовісною лікарською помилкою, – лишається надзвичайно складним і проблематичним питанням.

Дані факти послужили поштовхом для думки , що висловлюється в літературі деякими авторами, про можливість застосування до даних відносин Закону України «Про захист прав споживачів». Неприйнятність даної позиції зумовлюється тим, що предметом медичних послуг є такі особисті немайнові блага як життя і здоров’я, а тому застосування Закону України «Про захист прав споживачів», предметом регулювання якого є відносини, що виникають з приводу придбання, замовлення, використання товарів (робіт, послуг) для власних побутових потреб [1, ст.3], вважається неможливим. Як бачимо, відносини, які виникають при наданні медичних послуг вимагають спеціального, особливого окремого регулювання.

Доцільно правовий статус пацієнта визначити спеціальним законом про права пацієнтів, на зразок того, що є в країнах європейського співтовариства та з урахуванням усіх європейських стандартів в цій сфері.

4. Особливості цивільно-правової відповідаль-ності за ненадання або неналежне надання медичної допомоги

Oдним із найважливіших питань, що виникають у відносинах між лікарем і пацієнтом, між лікарем і закладом охорони здоров'я та державними органами, є питання якості медичної допомоги послуг, що надаються пацієнтам.

Як відомо, лікар та пацієнт дещо по-різному оціюють якість наданої медичної допомоги. Пацієнт оцінює якість медичної допомоги з позицій стану свого здоров'я після лікування та ставлення до нього лікаря, а саме його чуйності, тактовності, здатності до співпереживання, достатності часу на бесіди тощо. Лікарі оцінюють якість надання медичної допомоги насамперед за технічною майстерністю, досягненням бажаного результату лікування. Проте існують певні юридичні критерії якості, які випливають із чинного законодавства.

Загальними умовами для застосування цивільно-правової відповідальності є: протиправність порушення суб’єктивних цивільних прав, наявність збитків (шкоди), причинний зв’язок між порушенням і збитками (шкодою) та вина порушника [3,с.92].

Переважна більшість «медичних» справ, що розглядаються судами, – це цивільні справи за позовами про відшкодування шкоди, завданої погіршенням здоров'я внаслідок надання медичної допомоги чи послуг неналежної якості. Звертаючись до суду, позивачі (здебільшого пацієнти), як правило, просять стягнути на свою користь майнову (збитки) і моральну (немайнову) шкоду [6,с.72]. Відповідачами у таких справах є заклади охорони здоров'я, які несуть відповідальність за шкоду, завдану їхніми працівниками при виконанні своїх трудових обов'язків [10,с.873]. У разі, якщо шкода завдана лікарем, який зареєстрований як суб'єкт підприємницької діяльності (приватний підприємець) і, маючи ліцензію на медичну практику, надає медичні послуги у такій якості, відповідальність за завдану пацієнтові шкоду несе він.

Підставою цивільно-правової відповідальності за завдану шкоду є так званий цивільно-правовий делікт, конструктивними елементами якого є: шкода, протиправність поведінки (дія або бездіяльність) заподіювача шкоди, його вина і причинно-наслідковий зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою її заподіювача.

Презумується, що дія або бездіяльність, які заподіюють шкоду здоров'ю, є протиправними, за винятком випадків, що передбачені законом (наприклад, у разі, коли лікар, здійснюючи медичне втручання з додержанням вимог ст. 42 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», заподіює шкоду, яка є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від медичного втручання). У таких випадках для звільнення від відповідальності заподіювач шкоди зобов'язаний довести правомірність своїх дій (бездіяльності).

Обов'язковою умовою відповідальності за заподіяння шкоди є причинний зв'язок між протиправною поведінкою та заподіяною шкодою. Якщо шкода не є наслідком протиправної поведінки заподіювача шкоди, а сталася з інших причин (наприклад, через недотримання пацієнтом медичних рекомендацій чи внаслідок індивідуальних особливостей організму пацієнта), у заподіювача шкоди не виникатиме обов'язку відшкодувати заподіяне [12,с.19].

За загальним правилом для настання цивільно-правової відповідальності за шкоду здоров'ю необхідно, щоб така шкода була спричинена з вини її заподіювача. Однак з цього правила є виняток. Так, відповідно до ст. 1187 Цивільного кодексу України відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, настає за відсутності вини заподіювача шкоди. Джерелом підвищеної небезпеки визнається діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин; утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, яка створює підвищену небезпеку для особи, що цю діяльність здійснює, та інших осіб. Певна медична діяльність (наприклад, здійснювана з використанням рентгенівських чи лазерних установок) може бути джерелом підвищеної небезпеки. Існує ще один виняток. Відповідно до ст. 1209 Цивільного кодексу України продавець, виготовлювач товару, виконавець робіт (послуг) несе відповідальність за шкоду, завдану особі внаслідок конструктивних, технологічних, рецептурних та інших недоліків товарів, робіт (послуг), а також недостовірної або недостатньої інформації про них. Вішкодування не залежить від їхньої вини, а також від того, чи перебував потерпілий з ними у договірних відносинах. Щодо кримінальної відповідальності лікаря, то її підставою є наявність у діяннях медпрацівника складу злочину. Суб'єктом злочину може бути тільки фізична особа (у даному випадку – лікар). Обов'язковим елементом складу злочину є вина у формі умислу або необережності. Кримінальний кодекс України містить декілька злочинів, за вчинення яких за наявності певних об'єктивних та суб'єктивних ознак настає кримінальна відповідальність лікарів та інших медичних працівників. Серед медичних злочинів найбільш поширеними є ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 КК України) та неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140 КК України). Кримінальний кодекс також передбачає відповідальність за неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби (ст. 131 КК), порушення прав пацієнта (ст. 141 КК), незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142 КК), порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин (ст. 143 КК), насильницьке донорство (ст. 144 КК), незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145 КК) та інші злочини проти життя і здоров'я особи.

Обов'язковою ознакою більшої частини вказаних злочинів є суспільно небезпечні наслідки – смерть хворого чи інші тяжкі наслідки. Проте кримінальна відповідальність може настати лише у випадку, якщо такі наслідки перебувають у причинно-наслідковому зв'язку з діянням (дія або бездіяльність) винної особи.

Варто зазначити, що чинний Кримінальний кодекс України передбачає низку обставин, що виключають злочинність діяння, однією з яких є виправданий ризик. Це дуже важливо, адже професійна діяльність медичних працівників пов'язана з ризиком.

Відповідно до ст. 42 Кримінального кодексу України не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети. Ризик уважається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обгрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронним інтересам.

Висновки

Право на медичну допомогу охоплює право на надання кваліфікованої медичної допомоги, на вільний вибір лікаря, якщо він може запропонувати свої послуги, право на заміну лікаря та вибір методів лікування, на вибір лікувального закладу, тобто кожний пацієнт має право, коли це виправдано його станом, бути прийнятим в будь-якому державному лікувальному закладі за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповідне лікування. Що стосується малолітніх та недієздатних фізичних осіб, то їм медична допомога надається навіть у випадку відсутності згоди малолітнього, його батьків (усиновителів) чи опікуна або ж опікуна недієздатного.

Пацієнт є стороною в договорі про надання медичної допомоги і рівноправним партнером з медичними працівниками. Таким чином, фізична особа, якій надається медична допомога, є не предметом маніпуляції, а суб'єктом соціального відношення. Цим обумовлене право фізичної особи, яка досягла чотирнадцяти років і звернулася за наданням медичної допомоги, на вибір лікаря і методів лікування в межах рекомендацій лікаря. Право на надання медичної допомоги припускає вільне визначення людини у питанні доцільності звернення за медичною допомогою. Адже законом не заперечується і право на відмову від лікування взагалі, і право на самолікування.

Підставою цивільно-правової відповідальності за завдану шкоду є так званий цивільно-правовий делікт, конструктивними елементами якого є: шкода, протиправність поведінки (дія або бездіяльність) заподіювача шкоди, його вина і причинно-наслідковий зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою її заподіювача.

Загальними умовами для застосування цивільно-правової відповідальності є: протиправність порушення суб’єктивних цивільних прав, наявність збитків (шкоди), причинний зв’язок між порушенням і збитками (шкодою) та вина порушника.

Підставою виникнення, зміни і припинення відносин з надання медичної допомоги є воля особи.

Список використаних джерел та літератури

1. Закон України «Про захист прав споживачів» із змінами та доповненнями//Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 23. – Ст. 182.

2. Постанова КМУ від 11.07.2002р. №955 «Про затвердження Програми подання громадянам гарантованої державної безоплатної медичної допомоги». - Офіційний Вісник України. – 2002. - №28. – С.1324.

3. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4 «Про судову практику в справах про застосування моральної (немайнової) шкоди» // Бюлетень законодавства і юридичної практики. – 2003. - № 3.– С. 369.

4. Волинець Тетяна Володимирівна. Цивільно-правові засоби здійснення права на медичну допомогу: Дис... канд. наук: 12.00.03 - 2008.

5. Давидова Н.А. Особисті немайнові права.- К.: Ін Юре, 2008. - 98 с.

6. Дванадцять принципів надання медичної допомоги у будь-якій національній системі охорони здоров’я від 1963 року // Права людини в системі взаємовідносин «лікар-пацієнт» в відкритому суспільстві. Серія бібліотека сімейного лікаря. -К.: Медицина України, 2000. - 166 с.

7. Дроздова А. В. Понятие медицинской услуги как гражданско-правовой категории// Юридический Вестник. - 2004. - № 3. – С.15-19

8. Конституція України. Коментар основних положень, К.: Атака, 2006. – 124 с.

9. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України, за редакцією доктора юридичних наук, професора В.М. Коссака, К.- 2004.-975с.

10. Прасов Олександр Олександрович. Право на медичну допомогу та його здійснення: дис... канд. юрид. наук: 12.00.03/ Гуманітарний ун-т «Запорізький ін-т держ. та муніципального управління». - Запоріжжя, 2007. - 196арк. - Бібліогр.: арк. 176-196.

11. Науково-практичний коментар до Цивільного кодексу України за ред. Є.О. Харитонова 2007р. (ст.1 - ст.690) Глава 21- Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи (ст.281 - ст.293)

12. Р.Ю. Гревцова. Юридична відповідальність медичних працівників за правопорушення у сфері охорони здоров'я // Управління закладом охорони здоров'я – 2007. – № 4. – С. 19

Характеристики

Список файлов курсовой работы