31434 (604800), страница 3
Текст из файла (страница 3)
- з волі власника передачею цього права іншим особам;
- у результаті споживання або знищення майна, при переробці речі;
- по об'єктивних і незалежних від волі власника причинам ( приміром, при загибелі майна в результаті стихійного лиха, при націоналізації майна, при втраті речі). [14; c. 201]
Права на чужі речі мають своєю підставою закон, договори й регламентуються в Англії також судовою практикою.
Застава – найпоширеніше речове право на чужі речі, виступає одним зі способів забезпечення виконання зобов'язань. Можлива застава рухомих речей і застава нерухомості. Застава рухомих речей з передачею їх у володіння кредиторові аналогічний інституту застави по романо‑германській системі приватного права. Кредитор має право втримувати закладену річ до повного погашення основного боргу, відсотків за ним й витрат. У випадку несплати кредитор може звернутися до суду і зажадати продажі закладеної речі для задоволення своїх вимог. Застава виникає на підставі договору й, як правило, передачі його предмета кредиторові. Передача майна, що закладається, може мати й умовний характер ( приміром, передача товаророзпорядчих документів). [7; c. 512]
Сервітутом зізнається обтяження, що служить законним обмеженням повноважень власника однієї земельної ділянки на користь власника іншої ділянки, не супроводжуване передачею володіння. Зміст цього правового інституту регламентується в Англії судовою практикою. [14; c. 202]
У праві Англії існують і обтяження відносно рухомого майна, об'єднані інститутом залежного тримання. Він був сформований під впливом римського права й розвинений судовою практикою. Усі види залежного тримання мають як загальної ознаки передачу індивідуально‑певної рухомої речі її власником з метою її зберігання або використання певним чином. Вони виникають на підставі різних договорів, але в якості засобу правового захисту застосовуються позови із цивільних правопорушень (деліктів). Виділяють:
- безоплатне зберігання рухомого майна в інтересах його власника;
- передачу рухомого майна за договором позички в безплатне користування позикоодержувача й у його інтересах;
- передачу рухомого майна власникові для безоплатного здійснення останнім дій відносно переданого майна або з його допомогою;
- передачу рухомого майна в заставу для забезпечення зобов'язання;
- передачу рухомого майна в наймання ( за плату) іншій особі;
- передачу рухомого майна іншій особі на умовах наймання послуг, надаваних за винагороду, для виконання цією особою обов'язків по договорах зберігання, підряду, перевезення. [6; c. 262]
Одним зі своєрідних правових інститутів Англії є довірча власність (траст). Поява даного інституту стала можливою завдяки рішенням суду на підставі права справедливості, що дозволяють обходити обмеження й заборони по відчуженню земельної власності на користь третіх осіб. Відносини довірчої власності регламентуються Законом про траст 1925 р. з наступними змінами й доповненнями, а також законами, що регулюють добродійну діяльність. [15; c. 96]
"Довірча власність" - термін суто англо-американського права, однак його аналоги та подібні до довірчої власності правовідносини останнім часом виникають і в країнах романо-германської правової системи. Довірча власність є одним з найбільш своєрідних і разом з тим надзвичайно поширених у практиці інститутів сучасного англо-американського права. Він має назву також фідуциарної, тобто заснованої на довірі власності (fiduciary ownership) або трасту (trust). [15; c. 96]
Довірча власність як система майнових відносин склалася в англійському праві та знайшла своє відображення у праві справедливості. [15; c. 97]
Довірча власність – це відносини, за яких одна особа (засновник – settlor), встановлює довірчу власність: передає іншій особі – довірчому власнику (trustee) майно для управління в інтересах зазначених вигодонабувачів (бенефіціаріїв – beneficiary, cestui que trust). У відносинах довірчої власності беруть участь три сторони. Однак учасниками трасту може бути менше, аніж три особи. Засновником виступає власник майна, яке передається в довірчу власність. Передаватися може будь-яке нерухоме або рухоме майно, а також майнові права, які не заборонені законом. Власником (засновником) може бути фізична чи юридична особа. [15; c. 97]
Довірчим власником, який зобов’язується управляти майном в інтересах вигодонабувачів, може виступати як фізична, так і юридична особа. [15; c. 97]
Бенефіціаріями виступають вказані засновником особи: одна особа, кілька чи невизначене коло осіб. Якщо вигодонабувачами є одна чи кілька конкретних осіб, то траст є звичайним, приватним (private trust); а якщо невизначене коло осіб — то траст називають публічним (public trust). Публічні трасти діють в інтересах усього суспільства або його частини, їх ще називають благодійними (charitable). Нагляд за управлінням у приватному трасті здійснює суд, а в публічному — суд і спеціальні органи, що уповноважені в питаннях благодійності. [15; c. 98]
Довірча власність виникає різними способами: на підставі особистого волевиявлення засновника за його життя (inter vivos) або на випадок смерті (mortis causa), внаслідок закону (логічно виведений траст – resulting trust; конструктивний траст – constructive trust), на основі договору. [15; c. 98]
Конструктивна довірча власність чи конструктивний траст (constructive trust) виникає в силу закону й ґрунтується на особливо довірливих, фідуциарних відносинах осіб, за яких одна особа на засадах особливої довіри веде справи іншої особи. У такому разі розщеплення права власності між цими двома особами не відбувається; довірчий власник, як правило, отримує вигоду і для себе. Конструктивний траст виникає у відносинах принципала й агента, компанії та її директорів, членів торгового товариства між собою, клієнта й адвоката, опікуна й підопічного та ін. Такі відносини не зовсім відповідають ознакам класичної довірчої власності, тому одержали назву квазідовірчого трасту. [15; c. 99]
Специфіка інституту довірчої власності полягає в тому, що право власності в цьому випадку немов би розщеплюється: одна частина повноважень власника (управління й розпорядження наданим майном) належить одній особі (довірчому власнику), а інша частина правомочностей (одержання вигод від експлуатації майна, у тому числі одержання доходів) – іншій особі чи особам (одному, кільком чи багатьом вигодонабувачам). Це "розщеплення" виявляється в усій структурі відносин, пов’язаних із трастом. [4; c. 127]
Довірчий власник виступає в господарському обороті як власник, укладає з третіми особами будь-які угоди й здійснює інші акти щодо використання майна та його управління. Він не правомочний лише продавати майно, якщо тільки право на продаж не надане йому установчим актом (декларацією про створення довірчої власності) чи законом. [15; c. 99]
На довірчого власника покладаються такі обов’язки: управляти майном відповідно до умов, котрі зазначені в установчому акті та в інтересах бенефіціарія; виявляти дбайливість і розсудливість, діяти в інтересах інших як у своїх власних; не виявляти зайвого ризику, марнотратства, не здійснювати пожертв; зберігати майно. Він зобов’язаний звітувати перед вигодонабувачем за першою його вимогою по всіх справах, пов’язаних з управлінням майном, та передавати останньому всі вигоди і доходи, одержані від управління. Він не має права нічого залишати собі, якщо інше не передбачене в установчому акті. [15; c. 99]
Довірчий власник вільний лише від виконання розпоряджень, які неможливо виконати або таких, які мають протизаконний характер. Свої обов’язки довірчий власник за англійським правом може виконувати безоплатно (загальне правило) або на платній основі (якщо передбачено в установчому акті). Якщо довірчий власник порушує свої обов’язки й завдає бенефіціарію збитків, він зобов’язаний їх відшкодувати. У такому разі бенефіціарій має щодо особистого майна довірчого власника переважне перед усіма іншими кредиторами право задоволення інтересів. За зловживання своїми повноваженнями довірчого власника може бути притягнуто до кримінальної відповідальності. [15; c. 101]
Довірча власність припиняється за таких обставин: з досягненням мети, задля якої вона створювалася; із закінченням заздалегідь передбаченого терміну; унаслідок обставин, настання яких повинно, за умовами установчого акту, припинити її існування (досягнення бенефіціарієм певного віку, укладення ним шлюбу та ін.); зі смертю бенефіціарія; унаслідок одностороннього волевиявлення засновника, якщо таку можливість було прямо передбачено в установчому акті. [15; c. 101]
2.2 Право власності в США
Система речових прав у США в основному повторює англійський зразок. Усі майнові (речові) права прирівнюються до права власності й уважаються лише його різновидами. Серед них різняться: право власності, що розуміється так само як у праві країн континентальної Європи, майнові права за типом прав на чужі речі в романо‑германській системі приватного права (застава, сервітути й ін.), довірча власність ( так званий траст). [14; c. 210]
Об'єктами таких прав у США є "речовинне" (матеріальне) і "безтілесне майно" (об'єкти виключних прав у романо‑германській системі). Терміни "рухоме" і "нерухоме" майно застосовуються судами в США для відносин, регульованих міжнародним приватним правом (тобто за участю іноземного елемента). Усередині країни такого розподілу майна не проводиться. У більшості штатів визнається майно реальне, для захисту якого може бути заявлений позов про відновлення володіння ( так званий реальний позов) і персональне – забезпечуване позовом про одержання грошової компенсації ( так званий персональний позов). [14; c. 210]
Правовими наслідками поділу речей на рухомі й нерухомі є відмінності у виникненні й припиненні права власності на них. Передача речових прав на нерухомість повинна відбуватися в писемній формі документа за печаткою й відповідати іншим вимогам, установлюваним законами штатів. У більшості штатів письмова форма документа за печаткою повинна також підтверджуватися нотаріусом або уповноваженою посадовою особою. В окремих штатах до цих вимог додається необхідна реєстрація вищевказаних документів у спеціальних реєстрах. Угоди зі рухомими речами не вимагають дотримання особливих формальностей. [14; c. 212]
Право власності виділяється Конституцією США в якості одного з основних і тому підлягає особливому захисту. Позбавлення особи його власності не може бути зроблене інакше, як у порядку належного судового розгляду (14 виправлення до Конституції США). [17; 122]
Права власника за правом США майже схожі з правом Англії. До числа прав власника належать:
- право володіння, тобто право виняткового фізичного контролю (панування) над річчю;
- право особистого використання речі;
- право керування, що дозволяє визначати суб'єкта й спосіб використання речі;
- право на одержання доходів від речі;
- право на відчуження, знищення, споживання речі;
- правову гарантію від вилучення (експропріації) речі;
- право на передачу речі третім особам;
- право на безстрокове володіння річчю. Виділяються також і інші правочини. [12; c. 67]
Обмеження права приватної власності допускається на користь публічного або суспільного інтересу. Якщо при цьому буде допускатися відчуження власності, то лише на умовах слушного відшкодування. [13; c. 209]
Припинення права власності може відбуватися: з волі власника передачею цього права іншим особам, у результаті споживання або знищення майна, при переробці речі або по об'єктивних і незалежних від волі власника причинам ( приміром, при загибелі майна в результаті стихійного лиха, при націоналізації майна, при втраті речі). [13; c. 209]
Права на чужі речі мають своєю підставою закон, договори, а також регламентуються й судовою практикою.
Застава нерухомості в праві США розуміється як юридичний засіб, що дозволяє боржникові передати кредиторові речове право як забезпечення платежу, і в основному регламентований так само як в Англії. Відносини у зв'язку з іпотекою регламентуються в США законодавством штатів, як правило, у вигляді глав, що включаються у звід законів штату. Норми про іпотеку втримуються й у федеральних законах "Про федеральний банк внутрішніх позик" 1932 р., "Про Іпотечну корпорацію Федерального банку внутрішніх позик" 1970 р., "Про розвиток житлового будівництва й комунального господарства" 1977 р., "Про оприлюднення іпотеки будинків" 1975 р. і ін. Іпотекою вважається надання майна для забезпечення грошових зобов'язань або зобов'язань, що мають грошову оцінку, без фактичної передачі цього майна кредиторові. Така застава подібна з поняттям іпотеки за правом країн континентальної Європи. Однак в окремих штатах на підставі загального права іпотекою також називається перехід права власності на майно, що є її предметом ( у тому числі й рухоме). Кредитор по такій угоді має право користування закладеною річчю до моменту виконання боржником основного зобов'язання, після чого зобов'язано повернути титул власника заставникові. В окремих штатах кредитор також зобов'язано передати заставникові всі отримані доходи від використання переданого в заставу майна, в інших – оплачувати за рахунок таких доходів податки й збори, установлені у відношенні переданого в заставу майна. Якщо основне зобов'язання не було виконано у встановлений строк, за кредитором остаточно визнається право власності на передане в заставу майно. Залежно від законодавства окремих штатів, це можливо або в силу самого факту невиконання, або в результаті пред'явлення позову про позбавлення боржника права викупу. [14; c. 214]
Загальним для правової регламентації іпотеки у всіх штатах є:
- визнання іпотеки не тільки речовим правом, але й способом забезпечення зобов'язань;
- акцесорний характер іпотеки стосовно основного зобов'язання;
- можливість виконання основного зобов'язання не тільки боржником, але й іншими особами (якщо інше не застережене в угоді сторін). [14; c. 214]
Сервітутом зізнається обтяження, що служить законним обмеженням повноважень власника однієї земельної ділянки на користь власника іншої ділянки, не супроводжуване передачею володіння. Зміст цього правового інституту регламентується в США судовою практикою. [14; c. 214]
У Сполучених Штатах Америки інститут довірчої власності у своїх основних рисах не відрізняється від англійського.
Особливо широко використовується інститут довірчої власності як засіб організації великих об’єднань. У літературі підкреслюється, що започаткувала такий спосіб пристосування цього класичного англійського інституту до потреб сучасності наприкінці минулого століття організація компанії "Standard oil Trust" у США Акціонери 40 нафтових компаній у 1892 році підписали угоду про передачу всіх наявних у них акцій уповноваженим особам – довірчим власникам. Натомість вони отримали особливі сертифікати, що засвідчували взаємини з довірчими власниками, які зобов’язалися вести справи засновників трасту в найвищих їх інтересах. Така форма об’єднання капіталів виявилася настільки вдалою, що незабаром стала однією з широко використовуваних форм об’єднань у США, а потім і в інших країнах. [15; c. 102]
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
