31377 (604784), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Вхідна в правове положення правоздатність особистості являє собою - здатність мати права й обов'язки, які рівною мірою надані всім громадянам держави і виникають з моменту народження людини, а припиняються в момент смерті людини.

Поряд з наданням прав і воль громадян держава зобов'язана надавати гарантії забезпечення прав і воль, що так само входить і в правове положення особистості. Так право на захист служить серйозною юридичною гарантією прав і законних інтересів громадян, воно означає можливість громадянина використовувати передбачені законом правові кошти для захисту честі, достоїнства й ін.. Право на захист свого права можна розглядати, як загальне конституційне не залежно від того порушене захисне право, що, чи ні. ¹¹

І так, правове положення є дуже важливим фактором закріплення життєдіяльності людини у суспільстві і у державі.

1.3. Система прав воль, свобод і обов'язків особистості

Права й свободи особи становлять цілу систему, тобто сукупність різних прав залежно від їхніх поділів і класифікацій. Так, права людини підрозділяються на дві категорії: права людини у власному розумінні слова, властиві йому від народження, розглянуті як природні, не відчужені і незалежні від держави і права громадянина, які встановлюються державою.

«Природними» права називають тому, що ними наділяє людину в момент її народження природа і ніхто крім неї.

«Невідчужуваними» права називають тому, що їх відносять до числа тих, корінних якостей, які властиві людині, як життєдіяльній істоті і які не можна відокремити від неї без явної погрози втратити в неї «члена суспільства».

Найбільш важливим природним правом кожної людини є право на життя. Кожна людина має право на волю і особисту недоторканність. Ніхто не повинен утримуватися в рабстві. Жодна особа не повинна без її вільної згоди піддаватися медичним або науковим випробуванням. Кожна людина має право на волю совісті і віросповідання.(стр. 3-6 Загальної декларації прав людини).

Нормативно певні державою свободи особи – це практично ті ж права громадянина, що мають лише деякі особливості. Надаючи волю, держава робить акцент саме на вільному, максимально самостійному самовизначенню людини в деяких сферах громадського життя. ¹²

Права і волі класифікуються відповідно до попереднього виділення найбільш важливих сфер громадського життя, по їхньому соціальному значенню. По цій підставі виділяють:

1. фізичні - це можливості людини, необхідних для її фізичного існування й задоволення біологічних і територіальних потреб (право на життя фізичну не причетність);

2. особисті права - це можливості заощадження, розвитку й захисту індивідуального морально-психологічного стану людини, його світогляду й духовності (право на ім'я, честь і достоїнство й ін.);

3. культурні права - це можливості доступу до духовних досягнень людства (право на утворення, наукова й художня творчість);

4. економічні права - це можливості людини реалізувати способи до існування, брати участь у виробленні матеріальних і інших благ (право на власність, право на вибір трудової діяльності й ін.);

5. політичні права - це можливості людини брати участь у державному й громадському житті, впливати на діяльність різних державних органів, і так само суспільних об'єднань політичного напрямку зокрема це право на громадянство, право на державний захист.

Так само важливими є те, що усі права і волі рівною мірою кожній людині. І на думку Жана Леона де Аламбера «Справжня рівність громадян полягає в тому, що б всі однаково були підлеглі закону», а за словами Сенеки: «Рівність прав не в тім, що всі ними користуються, а в тім що вони всім надані». ¹³

Юридичні обов'язки особистості - це встановлення і гарантовані державою вимоги до правознавства людини, офіційна міра належного поводження. ¹⁴

Виконання обов'язків розглядається, як юридична й моральна підстава людини жадати від інших громадян, організації забезпечення його власних прав. Юридичні обов'язки підрозділяються на конституційні і на обов'язки, що виникають на основі норм поточного законодавства.

У Загальній декларації прав людини вказується: «Кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому тільки й можливо вільний і повний розвиток його особистості».

Основний соціальний обов'язок людини - це необхідність певного її поводження, об'єктивно обумовленого конкретно-історичискими потребами існування інших людей, націй, народу, її соціальних груп і всього людства.

Класифікація основних соціальних обов'язків людини, збігається з класифікацією її основних прав: фізичні, особистісні, культурні, економічні, політичні.

2. Історичний процес розвитку правового положення особистості

Сучасна постановка питання о правах людини опирається на багатий попередній досвід людства, і насамперед в області правових форм організації громадського життя людей, правового способу регуляції їхнього поводження.

Права людини - явище природно історичне. Це значить, що вони виникають і розвиваються на основі природної й соціальної сутності людини з урахуванням історичної динаміки суспільства, що постійно змінюються умов суспільства людського буття.

Простежуючи історію формування й еволюцію подань про права людини - від примітивних, органічних і не розвинених до сучасних, можна сказати, що ступінь і характер розвиненості прав і свобод особи визначається рівнем соціального розвитку права суспільства.

Початок антично-просвітительського підходу до людини пов'язане з творчістю давньогрецьких софістів. Знаменита формула Протагора «Міра всіх речей - людей, речей, що існують так, як вони існують, і не існують так, як вони існують» має величезні загальгуманістичні потенціали. Ряд софістів таких як Антифонт, Ликфон, Алкидам виступали з ідеєю природної рівності всіх людей - рівності по природі, по природному праву. Нерівність людей, включаючи і їхнього розподілу на вільних й рабів, трактувалося при цьому як слідство штучних людських установлень.

На новій основі ідею загальної рівності і волі людей незалежно від їхнього майнового положення, соціального походження, статусу, етнічної й державної приналежності проповідували представники раннього християнства. По Біблії людина – найцінніше із усього створеного Богом: «Я поставлю людину над усе чистого золота, і сина землі металу офирского» (іса. 7:29). А подання про рівність прав людини в християнстві було таким: «Якою мірою міряєте, такою відмірене буде вам».

Ключову роль у концепції прав людини грає, на думку В.В. Лазарєва поняття суб'єкта права розроблене в римській юрисдикції. Це поняття було виражено в конструкції юридичної особи.¹⁵ Римськими авторами був заснований і такий істотний аспект правової рівності, як загальність і єдність вимоги закону: «Під чинність закону мають підпадати всі». У феодальному суспільстві права людини стали визначатися його становою приналежністю.

Практичне вираження ідеї загальної рівності людей у стародавності було закріплено в таких актах як «вільності» що являло собою закріплення станових прав і воль. Разом з тим це був історично перспективний напрямок, що зробив вплив на формування конституцій і юридичних конструкцій прав і воль людини.

З погляду історії прав людини слід зазначити певний змістовний зв'язок у цепочці таких актів, як - англійський: Велика хартія вільностей (1215р.), Петиція про право (1628р.), Біль про права (1689р.); американські: Декларація прав Виргімі (1776р.), Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки (1776р.), Конституція США (1787), Біль про права (1789-1791гг.); французькі: французька Декларація прав людини й громадянина (1789р.), Загальна декларація прав людини (1948р.), Пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966р.), Пакт про цивільні і політичні права (1966р.).

Нова раціоналістична теорія природного права була розроблена в працях Г. Грація, Б. Спинозы, Д. Локка, Ш. Монтеск'є, Т. Джефферсона і інших мислителів. Теоретичні подання про невідчужуваних, природних правах людини, ув'язані із вченням про поділ влади, зіграли свою роль у процесі констітуалізма і вплинули на державно-правову практику.

Таким чином, різні держави прийшли до визнання основних прав і воль людини по різному: через довгу, часом дуже грубу боротьбу між різними соціальними чинностями, класами, групами, політичними партіями, через зміну, усунення диктаторських, тоталітарних, імперських режимів і структур.

1. Держава й правовий статус особистості

3.1. Співвідношення держави й особистості

Взаємини держави й особистості є показником ступеня демократизації будь-якого суспільного лада. Держава є посередником між особистістю і її волею, отже воля (не у всім, але багато в чому) залежить від характеру держави.

У державно-організаційному суспільстві в системі факторів, що визначають положення людини, саме державі належить важлива роль. Значення держави обумовлене її відносною незалежністю стосовно людини і суспільства, тими важелями вплив на суспільні відносини, якими вона монопольно розташовує.

Стійкий зв'язок людини з конкретною державою знаходить своє вираження в інституті громадянства. Суть громадянства виражається в наявності стійкого політико-правового зв'язку між окремою особистістю і державою. Стан у громадянстві є юридичною й морально-політичною підставою виконувати обов'язки громадянина, користуватися правами і волею, установленими державою для своїх громадян. З погляду відношення держави йіособистості М.Н. Марченко розглядає державу, як необхідні кошти узгодження інтересів різних соціальних груп, особистості, суспільства, як організація підлегла суспільними інтересами і контрольована суспільством. Людина, її основні права і волі розглядаються, кінцева мета втручання в громадське життя і одночасно є межею такого втручання. Ідеї гармонізації відносин особистості і держави знаходять вираження теорії і практиці правової держави.¹⁶

Характеру взаємини держави є найважливішим показником співвідношень суспільства в цілому, цілей і перспектив її розвитку. Неможливо зрозуміти сучасне суспільство і сучасну людину без вивчень різноманітних відносин людей з державою.

Поряд з тим, що держава проголошує права і волі, воно так само вважає й обмежує права і волі громадян.

Позбавлення права, як міра юридичної відповідальності не може бути застосовна інакше як на підставі їх у порядку, установленим законодавством.

У теж час держава не тільки формулює права й обов'язки особистості, але й несе свої обов'язки, крім того, держава повинна захищати проголошені нею права й обов'язки від порушень.

Людина повинна брати активну участь у виборах важливих державних відносинах і їхній реалізації це випливає з гуманістичних, природних правовідносин держави і укладає в собі ті норми, які укладає справжня демократія. Основною перевагою демократії є те, що вона в стані враховувати об'єктивний склад воль громадян, також вона в стані визнавати

правовий статус людини, що диктується правовою природою суспільних відносин.

Всі сучасні держави в залежності стану притримування основних прав і воль людини можна розділити на: диктаторські; ті які декларують права і волю; ті які дійсно дотримуються повагою прав і воль людини.

3.2. Юридичний механізм забезпечення прав і воль людини

Основними гарантіями прав і воль людини є національна законодавство і сама держава, на території, якої проживає дана особистість. Про це свідчать процедури міжнародного право захисту: особистість може реалізувати своє право на міжнародний захист тільки в тому випадку, якщо вона вичерпала всі внутрідержавні способи, але користуватися таким правом можуть громадяни не кожної держави, а тільки тої, котра визнала юрисдикцію відповідних міжнародних органів. Звідси і випливає необхідність наявність юридичного право забезпечення людини, що повинна існувати в будь-якій державі.

Юридичний механізм забезпечення прав і воль людини - це система ефективних юридичних способів реалізації, охорони і захисту прав і воль людини. Він складається з перерахованих нижче елементів:

1. Національне законодавство, є основою всього юридичного механізму забезпечення прав і воль людини. Позначаючи втримування позитивних законів, будучи їхнім соціальним джерелом, права і воля людини, що перетвориться з можливості в реальність, повинні бути піднесені до рангу юридичних. Тому особливого значення набуває визнання і закріплення в законодавстві основних прав і воль людини відповідно до міжнародно-правових актів.

2. Юридичні процедури реалізації прав і воль людини. Кожне право людини відбувається в конкретному порядку, послідовності. Порядок реалізації яких з них визначається тільки самою людиною. Але значна більшість прав і воль, визнаних і зафіксованих у законодавстві, вимагає встановлення відповідних процедур з боку держави, тому без їхньої допомоги взагалі не можуть бути реалізовані. У таких випадках відсутності надлежной юридичної процедуру перетворює приписання законів про права людини на формальні, декларативні положення. Юридична процедура реалізації прав і воль людини - це встановлена в законі і націлена на придбання людиною конкретних особистих і соціальних цінностей послідовність і погодженість дій уповноваженого і зобов'язаного суб'єктів, а так само обсяг, утримування, форми, способи, методи і строки їхнього здійснення. Існує два види юридичних процедур реалізації прав: процедури пов'язані із правозастосуванням і процедури не пов'язані з ним. Вони відрізняються друг від друга конкретним їхнім утримуванням. Якщо при в становленні першого виду юридичних процедур законодавець повинен у кожному конкретному випадку точно і детально їх позначити, то при в становленні іншого він повинен досягти утворення такої процедури, що дала б особистості найбільш доцільний для неї в даній життєвій ситуації варіант використання свого права.

3. юридичні способи охорони прав і воль людини. Права й волі людини вимагають не тільки гарантії їхньої належної реалізації, а й таких способів, які могли б «відгородити» людину від можливих зазіхань на них. Тому в правовій системі кожної держави існують різні юридичні способи охорони прав і воль людини. При наявності різних правоохоронних способів їх можна розділити на відповідні групи. По-перше, це норми права, які встановлюють:

1. заборони;

2. завдання й компетенцію відповідних органів по охороні прав і воль людини;

3. конкретні міри запобіжних злочинів проти прав і воль людини, їхньої профілактики:

4. міри юридичної відповідальності;

5. конкретний процесуальний порядок застосування запобіжних мер.

По-друге, діяльність компетентних мір. Так діяльність Конституційного суду України - є міра превентивного впливу й спрямована на запобігання неконституційності законів.

По-третє, це правозастосуванні акти, які приймаються для запобігання правопорушень.

Серед правоохоронних способів важливу роль грають міри юридичної відповідальності. Їхнє застосування визнане втримувати правопорушника прав і воль людини в майбутньому, а так само застерегти інших суб'єктів, схильних до правопорушень, від здійснення протиправних дій.

1. Юридичні способи захисту прав і воль людини. У випадки порушення прав і воль людини або виникнення перешкод на шляху їхнього здійснення кожна людина має право на захист з боку держави. Існують різні способи захисту. По формах це: судові, парламентські, адміністративні, контрольно-наглядові, адвокатські способи.

Залежно від мір захисту розрізняють способи:

Характеристики

Список файлов курсовой работы