Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Суб­‘єк­та­ми та­ких від­но­син є, з од­но­го бо­ку, осо­ба, що вчи­ни­ла зло­чин, а з дру­го­го — дер­жа­ва в осо­бі пе­ре­ду­сім ор­га­ні діз­нан­ня, слідс­тва та про­ку­ро­ра. Да­ні пра­во­від­но­си­ни пос­тій­но роз­ви­ва­ють­ся, уточ­ню­ють­ся за змі­ню­ють­ся внас­лідок дій суб­‘єк­тів по ре­а­лі­за­ції їх вза­єм­них прав і обов‘яз­ків (нап­рик­лад, зло­чи­нець мо­же з’я­ви­ти­ся із зіз­нан­ням, ак­тив­но спри­я­ти роз­крит­тю зло­чи­ну, від­шко­ду­ва­ти за­по­ді­ян­ня збит­ки та ін., що, в свою чер­гу, по­род­жує у від­по­від­них ор­га­нів і по­са­до­вих осіб обов­‘я­зок ура­ху­ва­ти ці об­ста­ви­ни при виз­на­чен­ні мі­ри від­по­ві­даль­нос­ті.

На нас­туп­но­му ста­ні роз­вит­ку пра­во­від­но­син ор­га­ном, що пред­став­ляє дер­жа­ву, вис­ту­пає суд, ос­кіль­ки згід­но з ч. 1 ст. 62 Кон­сти­ту­ції Ук­ра­ї­ни “осо­ба вва­жа­єть­ся не­ви­ну­ва­тою у вчи­нен­ні зло­чи­ну і не мо­же бу­ти під­да­на кри­мі­наль­но­му по­ка­ран­ню, до­ки її ви­ну не бу­де до­ве­де­но в за­кон­но­му по­ряд­ку і вста­нов­ле­но об­ви­ну­валь­ним ви­ро­ком су­ду”. Са­ме об­ви­ну­валь­ний ви­рок су­ду ос­та­точ­но зас­від­чує іс­ну­ван­ня кри­мі­наль­них пра­во­від­но­син, які ви­ник­ли в мо­мент вчи­нен­ня зло­чи­ну. Ви­рок є фор­мою ви­ра­жен­ня дер­жав­но­го за­суд­жен­ня зло­чин­ця та ді­ян­ня, яке він вчи­нив, і кон­кре­ти­зує вид та мі­ру тих поз­бав­лень і об­ме­жень, яким по­ви­нен бу­ти під­да­ний за­суд­же­ний. Та­ким чи­ном, з мо­мен­ту наб­ран­ня чин­нос­ті об­ви­ну­валь­ним ви­ро­ком пра­во­від­но­си­ни до­ся­га­ють сво­го пов­но­го об­ся­гу і виз­на­че­нос­ті. Об­‘єк­том та­ких пра­во­від­но­син є ті осо­бис­ті, май­но­ві та ін­ші бла­га осо­би, змен­шен­ня яких пе­ред­ба­ча­єть­ся в сан­кції стат­ті Особ­ли­вої час­ти­ни КК, за якою осо­ба виз­на­єть­ся вин­ною у вчи­нен­ні зло­чи­ну. В по­даль­шо­му, при від­бу­ван­ні за­суд­же­ним по­ка­ран­ня, суб­‘єк­та­ми, що пред­став­ля­ють дер­жа­ву в кри­мі­наль­но-пра­во­вих від­но­си­нах, вис­ту­па­ють ор­га­ни, які ві­да­ють ви­ко­нан­ням приз­на­че­но­го су­дом по­ка­ран­ня.

Кри­мі­наль­но-пра­во­ві від­но­си­ни мо­жуть бу­ти при­пи­не­ні і на більш ра­нньо­му ета­пі. Під­ста­ви та­ко­го при­пи­нен­ня мо­жуть бу­ти різ­ни­ми. Це, нап­рик­лад, смерть осо­би, за­кін­чен­ня стро­ків дав­нос­ті (ст.ст. 48, 49 КК), звіль­нен­ня осо­би від кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті (ч. 1 ст. 50, ст. 51 КК та ін.), ви­дан­ня ак­ту ам­ніс­тії або по­ми­лу­ван­ня (ст. 54 КК). З мо­мен­ту при­пи­нен­ня пра­во­від­но­син при­пи­ня­єть­ся і кри­мі­наль­на від­по­ві­даль­ність осо­би, яка вчи­ни­ла зло­чин.

От­же, кри­мі­наль­на від­по­ві­даль­ність ви­ни­кає з мо­мен­ту наб­ран­ня об­ви­ну­валь­ним ви­ро­ком чин­нос­ті, а при­пи­ня­єть­ся з мо­мен­ту при­пи­нен­ня кри­мі­наль­но-пра­во­вих від­но­син [15, 112]. Та­кий пог­ляд на мо­мент ви­ник­нен­ня кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті не є за­галь­но­виз­на­ним в на­у­ці кри­мі­наль­но­го пра­ва: ба­га­то хто з ав­то­рів вва­жа­ють, що кри­мі­наль­на від­по­ві­даль­ність ви­ни­кає на більш ран­ніх ста­ді­ях — з мо­мен­ту вчи­нен­ня зло­чи­ну, по­ру­шен­ня кри­мі­наль­ної спра­ви, зат­ри­ман­ня або Авесту пі­доз­рю­валь­но­го (зви­ну­ва­че­но­го) та ін.

Згідно зі ст. 10 Конституції Україні кримінальній відповідальності підлягають лише особи, яким до вчинення злочину минуло 16 років. Особи, які вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за вбивство, умисне заподіяння телісних ушкоджень, що спричинили розлад здоров’я, згалтування, крадіжку, грабіж, розбій, злісне або особливо злісне хуліганство та ін.

До особи, яка вчинила у віці до 18 років злочин, що не становить великої суспільної небезпеки, якщо буде визнано, що її виправлення можливе без застосування кримінального покарання, а також до особи, яка до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, вчинила небезпечне діяння, передбачене КК, суд може застосувати примусові заходи виховного характеру, які не є кримінальним покаранням.

1.1 Основний зміст кримінальної відповідальності

Наведена вище характеристика кримінальної відповідальності не ”заважає” дискусіям у теорії кримінального права з приводу основного змісту цього поняття. Найбільш поширеними в цьому плані точками зору є такі [16, 74]:

1. Визначення кримінальної відповідальності як обов’язку відповісти за вчинення забороненого кримінальним законодавством суспільно небезпечного діяння і стерпіти обмеження морального, матеріального та фізичного характеру.

2. Розуміння кримінальної відповідальності як реального покладання на особу, що вчинила злочин, передбачених кримінальним законом і конкретизованих вироком суду заходів державного осуду та примусу.

3. Ототожнення кримінальної відповідальності та покарання, зведення кримінальної відповідальності до застосування санкцій.

4. Розгляд кримінальної відповідальності як специфічних кримінально-правових відносин або як сукупності кримінально-правових, кримінально-процесуальних і кримінально-виконавчих відносин.

Із наведених точок зору більш слушною видається та, що розглядає кримінальну відповідальність як реальне покладання на особу, яка вчинила злочин, передбачених кримінальним законом і конкретизованих вироком суду заходів державного осуду і примусу. Єдине уточнення, яке потрібно зробити — в окремих випадках кримінальна відповідальність може зводитися лише до державного осуду особи, яка вчинила злочин [16, 75].

Інші точки зору, як уявляється, в тій чи іншій мірі не відповідають основним юридичним ознакам кримінальної відповідальності. Так, обов’язок особи відповісти за вчинення злочину і стерпіти передбачені кримінальним законом обмеження не є реакцією держави на вчинений злочин. У цьому плані, очевидно, сам по собі обов’язок не може бути кримінальною відповідальністю.

Не можна ототожнювати кримінальну відповідальність і покарання. Покарання є основою, але не єдиною формою кримінальної відповідальності, про що свідчить, зокрема, положення ч. 1 ст. 3 та ст. 50 КК.

Щодо розуміння кримінальної відповідальності як специфічних кримінально-правових відносин, то воно занадто розширює її зміст. Кримінально-правові відносини, як уявляється, є більш широким правовим явищем, ніж кримінальна відповідальність, а їх співвідношення потребує окремого розгляду.

1.2 Форми реалізації кримінальної відповідальності

При розкритті поняття кримінальної відповідальності основна увага звертається на її юридичну природу та основний зміст. Водночас зазначалося, що конкретний зміст кримінальної відповідальності, а відповідно, і її обсяг може бути різним залежно від того, чи поєднується державний осуд особи, яка вчинила злочин, з конкретним заходом кримінально-правового впливу, а якщо поєднується, то з яким саме заходом [16, 77]. Конкретний зміст кримінальної відповідальності, зумовлений зазначеними обставинами, є підставою виділення окремих її форм.

Пер­шою з них є ви­му­ше­не пе­ре­тер­пін­ня вин­ним дер­жав­но­го за­суд­жен­ня (покарання), що ви­ра­же­но в об­ви­ну­валь­но­му ви­ро­ку су­ду, який, од­нак, не пов‘я­за­ний з приз­на­чен­ням йо­му кри­мі­наль­но­го по­ка­ран­ня. Так, в ч. 2 ст. 50, а та­кож в ч. 3 ст. 327 КПК заз­на­ча­єть­ся, що “суд пос­та­нов­ляє об­ви­ну­валь­ний ви­рок без приз­на­чен­ня по­ка­ран­ня, як­що на час роз­гля­ду спра­ви у су­ді ді­ян­ня втра­ти­ло ха­рак­тер сус­піль­но не­без­печ­но­го, або осо­ба, що йо­го вчи­ни­ла, пе­рес­та­ла бу­ти сус­піль­но не­без­печ­ною”.

Покарання є основною формою кримінальної відповідальності. Конкретний зміст її включає: а) державний осуд особи, що вчинила злочин, — визнання особи винною у вчиненні конкретного злочину судом в обвинувальному вироку; б) призначення їй судом конкретної міри покарання; в) рішення суду про реальне відбування покарання особою; г) реальне (повне чи часткове) відбування особою призначеною судом міри покарання; д) перебування особи в особливому правовому становищу — стані судимості.

Дру­гою фор­мою ре­а­лі­за­ції кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті є пе­ре­тер­пін­ня вин­ним дер­жав­но­го за­суд­жен­ня, яке по­єд­на­но з приз­на­чен­ням йо­му кон­крет­ної мі­ри по­ка­ран­ня, від ре­аль­но­го від­бу­ван­ня кот­ро­го, од­нак, за­суд­же­ний звіль­ня­єть­ся (звільнення від покарання). Так, згід­но з ч. 1 ст. 45 КК, “як­що при приз­на­чен­ні по­ка­ран­ня у ви­ді поз­бав­лен­ня во­лі або вип­рав­них ро­біт суд, вра­хо­ву­ю­чи об­ста­ви­ни спра­ви і осо­бу вин­но­го, прий­де до пе­ре­ко­нан­ня про не­до­ціль­ність від­бу­ван­ня вин­ним приз­на­че­но­го по­ка­ран­ня, він мо­же ух­ва­ли­ти про умов­не не­зас­то­су­ван­ня по­ка­ран­ня до вин­но­го з обов­‘яз­ко­вим заз­на­чен­ням у ви­ро­ку мо­ти­вів умов­но­го за­суд­жен­ня”.

Конкретний зміст кримінальної відповідальності в цій формі втілюється у двох варіантах.

Перший варіант передбачає: а) державний осуд особи, що вчинила злочин, — визнання особи винною у вчиненні конкретного злочину судом в обвинувальному вироку; б) непризначення їй судом конкретної міри покарання взагалі. Цей варіант звільнення від покарання передбачений, зокрема, в ч. 2 ст. 50 КК.

Другий варіант передбачає: а) державний осуд особи, що вчинила злочин, — визнання особи винною у вчиненні конкретного злочину судом в обвинувальному вироку; б) призначення їй судом конкретної міри покарання; в) рішення суду про повне і безумовне звільнення особи від вібдування призначеного покарання. Цей варіант передбачений, зокрема, в ст. 48, ч. 1 ст. 54 КК.

Таким чином, звільнення від покарання є найбільш ”м’якою” формою кримінальної відповідальності, оскільки вона включає, по суті, лише один елемент — державний осуд особи, що вчинила злочин.

Тре­тьою, най­більш ти­по­вою фор­мою ре­а­лі­за­ції кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті є умовне незастосування покарання. Конкретний зміст кримінальної відповідальності в цій формі передбачає: а) державний осуд особи, що вчинила злочин, — визнання особи винною у вчиненні конкретного злочину судом в обвинувальному вироку; б) призначення їй судом конкретної міри покарання; в) рішення суду про незастосування причиненого основного покарання за певною умовою (воно може бути доповнене рішенням про незастосування і призначеного судом додаткового покарання); в) виконання особою протягом встановленого строку обов’язків, що випливають із визнаної судом умові незастосування покарання; г) перебування особи протягом певного строку в особливому правовому становищу — стані судимості. В чинному КК України зазначена форма кримінальної відповідальності передбачена статтями 45,46, 46-1.

Роз­гляд форм ре­а­лі­за­ції кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті дає змо­гу від­ме­жу­ва­ти її від по­ка­ран­ня. Пе­ре­ду­сім по­нят­тя кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті від­би­ває факт ре­аль­но­го пе­ре­тер­пін­ня вин­ним не­га­тив­них нас­лід­ків вчи­не­но­го зло­чи­ну, в пер­шу чер­гу дер­жав­но­го за­суд­жен­ня. В той же час по­нят­тя по­ка­ран­ня від­би­ває ли­ше вид і мі­ру тих поз­бав­лень та об­ме­жень прав і сво­бод за­суд­же­но­го, кот­рі виз­на­ча­ють­ся йо­му су­дом. Да­лі, кри­мі­наль­на від­по­ві­даль­ність зна­хо­дить свою ре­а­лі­за­цію в де­кіль­кох фор­мах, де ре­аль­не від­бу­ван­ня вин­ним приз­на­че­но­го йо­му по­ка­ран­ня є ли­ше од­ні­єю з них. На­реш­ті, під­ста­вою кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті є вчи­не­ний зло­чин, а під­ста­вою по­ка­ран­ня — пе­ре­ко­нан­ня су­ду в до­ціль­нос­ті приз­на­чен­ня за­суд­же­но­му по­ка­ран­ня, а та­кож а не­об­хід­нос­ті йо­го ре­аль­но­го від­бу­ван­ня (п.п. 4 і 7 ч. 1 ст. 324, ч. 3 ст. 327 КПК).

1.3 Підстави кримінальної відповідальності

При виз­на­чен­ні під­став кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті слід від­по­віс­ти на три пи­тан­ня: як об­грун­ту­ва­ти кри­мі­наль­ну від­по­ві­даль­ність осо­би, що вчи­ни­ла зло­чин? За що осо­ба під­ля­гає кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті? З яких пра­во­вих під­став во­на під­ля­гає та­кій від­по­ві­даль­нос­ті?

При від­по­ві­ді на пер­ше пи­тан­ня має йти­ся про фі­ло­софсь­ко-етич­не об­грун­ту­ван­ня кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті, тоб­то про те, чо­му сус­піль­ство, дер­жа­ва ма­ють пра­во за­суд­жу­ва­ти лю­ди­ну, яка пе­рес­ту­пи­ла кри­мі­наль­но-пра­во­ву за­бо­ро­ну, і на чо­му грун­ту­єть­ся та­кий до­кір. Від­по­відь на дру­ге і тре­тє пи­тан­ня пе­ред­ба­чає з’я­су­ван­ня то­го, що є юри­дич­ною під­ста­вою кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті осо­би, яка вчи­ни­ла зло­чин.

Сус­піль­ство і дер­жа­ва ви­хо­дять з то­го, що зло­чи­нець як осо­ба на­ді­ле­ний сві­до­міс­тю і во­лею, по­ви­нен бу­ти здат­ний спів­від­но­си­ти свою по­ве­дін­ку з кри­мі­наль­но-пра­во­ви­ми за­бо­ро­на­ми, і ли­ше то­му мо­же під­ля­га­ти кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті за їх не­ви­ко­нан­ня. Од­нак, щоб об­грун­ту­ва­ти етич­ний до­кір та­кій осо­би, не­об­хід­но пе­ре­ко­нати­ся, що во­на ма­ла ре­аль­ну мож­ли­вість не по­ру­шу­ва­ти кри­мі­наль­но-пра­во­ву за­бо­ро­ну. У зв’яз­ку з цим слід з’я­су­ва­ти, в якій мі­рі вза­га­лі лю­ди­на віль­на у ви­бо­рі сво­єї по­ве­дін­ки, зок­ре­ма в то­му, щоб ут­ри­ма­ти­ся від вчи­нен­ня зло­чи­ну або вчи­ни­ти йо­го.

Іно­ді вва­жа­ють (ме­ха­ніс­тич­ний де­тер­мі­нізм, фа­та­лізм), що лю­ди­на по­діб­на до ма­ши­ни, кот­ра ли­ше адек­ват­но ре­а­гує на зов­ніш­ні і внут­ріш­ні под­раз­ни­ки. То­му кож­ний вчи­нок лю­ди­ни, в то­му чис­лі і зло­чин, не­ми­ну­чий, бо він вже виз­на­че­ний на­пе­ред усі­ма по­пе­ред­ні­ми по­ді­я­ми, які ма­ли міс­це в жит­ті ці­єї лю­ди­ни. В та­ко­му ра­зі лю­ди­на — раб об­ста­вин, во­на поз­бав­ле­на мож­ли­вос­ті віль­но­го во­ле­ви­яв­лен­ня, от­же, віль­но­го ви­бо­ру сво­єї по­ве­дін­ки, яка вже фа­таль­но виз­на­че­на на­пе­ред. Ви­яв­лен­ня зло­чин­ної во­лі у вчи­не­но­му зло­чи­ні є ли­ше по­до­бою сво­бо­ди, так зва­ною уяв­ною сво­бо­дою, а як­що це так, то мо­раль­на оцін­ка вчи­не­но­го не­мож­ли­ва. То­му об­грун­ту­ван­ня кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті фа­та­ліс­ти вба­ча­ють не стіль­ки в за­суд­жен­ні зло­чин­ної во­лі, скіль­ки в об­‘єк­тив­ній шкід­ли­вос­ті зло­чи­ну для сус­піль­ства.

Про­ти­леж­ний пог­ляд (ін­де­тер­мі­нізм) зво­дить­ся до то­го, що єди­ною при­чи­ною вчи­нен­ня осо­бою зло­чи­ну є її аб­со­лют­на, нічім не об­ме­же­на сво­бод­на во­ля. Зло­чин­на по­ве­дін­ка лю­ди­ни виз­на­ча­єть­ся злою во­лею, яка іс­нує не­за­леж­но від будь-яких об­ста­вин, в то­му чис­лі від її ро­зу­му, со­віс­ті. Тіль­ки сво­бод­на во­ля оби­рає, як по­во­ди­ти­ся лю­ди­ні за да­них об­ста­вин. То­му об­грун­ту­ван­ня за­суд­жен­ня осо­би за вчи­не­ний зло­чин міс­тить­ся в до­ко­рі цій злій сво­бод­ній во­лі зло­чин­ця.

Про­те пе­ре­ва­гу має пог­ляд (ді­а­лек­тич­ний де­тер­мі­нізм), від­по­від­но до яко­го лю­ди­на, пе­ред якою пос­тає ви­бір вчи­ни­ти зло­чин або від­мо­ви­ти­ся від ньо­го, є за­леж­ною як від зовнішніх об­ста­вин, так і від влас­но­го ро­зу­му, со­віс­ті, пе­ре­ко­нань, упо­до­бань пот­реб, ін­те­ре­сів та ін. При цьо­му нав­ряд чи бу­де вір­ним твер­джен­ня, що тіль­ки зов­ніш­ні об­ста­ви­ни або тіль­ки внут­ріш­ній стан осо­би від­по­від­ним чи­ном виз­на­ча­ють її по­ве­дін­ку. Зло­чин, який вчи­ни­ла лю­ди­на, ви­яв­ля­єть­ся при­чин­но пов­‘я­за­ним як з її сві­до­міс­тю, так і з об­‘єк­тив­ною дій­сніс­тю, яка її ото­чує. Зов­ніш­ні об­ста­ви­ни, дій­сно, впли­ва­ють на по­ве­дін­ку осо­би, але ли­ше пе­ре­ла­му­ю­чись че­рез її внут­ріш­ні пси­хіч­ні нас­та­но­ви, сві­до­мість, са­ме ро­зум, со­вість, пе­ре­ко­нан­ня то­що під­ка­зу­ють лю­ди­ні, як по­во­ди­ти­ся за да­них кон­крет­них об­ста­вин. Од­нак під­ста­ва для етич­но­го і пра­во­во­го за­суд­жен­ня зло­чи­ну і осо­би, що йо­го вчи­ни­ла, бу­де ли­ше в то­му ра­зі, як­що ця осо­ба ма­ла об­‘єк­тив­ну мож­ли­вість ви­би­ра­ти із ва­рі­ан­тів по­ве­дін­ки (хо­ча б двох), що ма­ють міс­це, нез­ло­чин­ний спо­сіб до­сяг­нен­ня сво­єї ме­ти.

Та­ким чи­ном, на­яв­ність від­нос­ної сво­бо­ди ви­бо­ру по­ве­дін­ки (мі­ра сво­бо­ди) і є етич­ним об­грун­то­ван­ням кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті да­ної осо­би за виб­ра­ний нею зло­чин­ний ва­рі­ант по­ве­дін­ки. В та­ко­му ра­зі кри­мі­наль­на від­по­ві­даль­ність здат­на вис­ту­па­ти за­со­бом впли­ву на сві­до­мість і во­лю лю­дей і тим чин­ни­ком, який в май­бу­тньо­му де­тер­мі­нує їх по­ве­дін­ку. От­же, як­що осо­ба сві­до­мо ви­би­рає зло­чин­ний ва­рі­ант по­ве­дін­ки, хо­ча має мож­ли­вість ді­я­ти інак­ше, то це і об­грун­то­вує мож­ли­вість і не­об­хід­ність з бо­ку дер­жа­ви зас­то­су­ва­ти до неї мі­ри кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті, що ма­ють за ме­ту ка­ру, а та­кож по­пе­ред­жен­ня вчи­нен­ня зло­чи­нів з бо­ку як да­ної осо­би, так і ін­ших осіб [9, 126].

Згід­но з ч. 1 ст. 3 КК “кри­мі­наль­ній від­по­ві­даль­нос­ті і по­ка­ран­ні під­ля­гає ли­ше осо­ба, вин­на у вчи­нен­ні зло­чи­ну, тоб­то та­ка, що умис­но або з не­о­бе­реж­нос­ті вчи­ни­ла пе­ред­ба­че­не кри­мі­наль­ним за­ко­ном сус­піль­но не­без­печ­не ді­ян­ня”. У цьо­му по­ло­жен­ні за­ко­ну міс­тить­ся від­по­відь на пи­тан­ня, за що і з яких під­став осо­ба під­ля­гає кри­мі­наль­ній від­по­ві­даль­нос­ті. Оче­вид­но, що во­на під­ля­гає кри­мі­наль­ній від­по­ві­даль­нос­ті за та­ке ді­ян­ня, яке має оз­на­ки зло­чи­ну, пе­ред­ба­че­но­го кри­мі­наль­ним за­ко­ном. То­му і го­во­рять, що під­ста­вою кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті є вста­нов­лен­ня в ді­ях осо­би скла­ду зло­чи­ну. Або, інак­ше ка­жу­чи, склад зло­чи­ну — це єди­на під­ста­ва кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­нос­ті.

Характеристики

Список файлов курсовой работы