27329 (603530), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Першоджерелом влади, і передусім державної, в демократич­них країнах є народ. Тому в основі державного суверенітету ле­жить народний суверенітет. Саме народ, здебільшого через вільні вибори, легітимує державну владу. Оскільки джерелом державної влади є народ, то йому і повинна належати влада. Народний суверенітет здійснюється через виборний представницький орган і безпосередньо народом через вибори, всенародні обговорення, референдум. Отже, в умовах демократії державний суверенітет фактично збігається з народним. «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», — говориться у ч. 1 ст. 5 Кон­ституції України.

Водночас ч. 2 тієї ж статті констатує, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить ви­ключно народові, чим підкреслюється пріоритет у цій справі на­родного суверенітету. Поняття «національний суверенітет» спочатку було розраховане на етнічно однорідну державу. Згодом, коли термін «нація» стали застосовувати і до сукупності всіх громадян певної держави, це привело до збігу понять «державний суверенітет», «народний суверенітет», «націо­нальний суверенітет».

Щодо поняття «право на самовизначення окремих націй», то воно проголошується і в преамбулі чинної Конституції України, де зазначається, що сучасна українська держава виникла на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення.⁰

Суверенітет є „збірною” ознакою держави. Він концентрує в собі найбільш істотні риси державної організації суспільства. Незалежність і верховенство державної влади виражається в його універсальності – тільки рішення державної влади поширюються на все населення і громадські організації даної країни; у прерогативі – можливості скасування і визнання незначним будь-якого незаконного прояву іншої суспільної влади та у наявності спеціальних засобів впливу, яких не має ніяка інша громадська організація.

Верховенство державної влади зовсім не виключає її взаємодії з недержавними політичними організаціями при рішення різноманітних питань державного і громадського життя.

Державна влада розташована на вищій ступіні ієрархії керуючих у даному суспільстві підсистем, незалежна від них. Вона несумісна з існуванням іншої такої ж влади в країні.

Сутність новітньої політики, організованої довкола принципу верховної влади, полягає в тому, що вона не виступає нас­лідком певної ідеї а рrіоrі справедливого, довкола якої було ( сукупності організоване все суспільство. Для сучасників, спра­ведливе - це те, що відповідає раціональності суспільств іншими словами, суспільство структурується не якоюсь нормою справедливого, котра походить невідомо звідки, а навпаки якраз суспільне тіло, організоване згідно зі своєю раціональністю, установлює норму, згідно з якою справедливе - справедливість (у тому вигляді, в якому його виражає закон і в якому воно перебуває під охороною держави) - і визначається. Так що речником справедливого виступає суверен, себто завдяки його волі природа справедливого стає публічним явищем, Отож, справедливе є те, що закон визнає як справедливе

Справедливе - це те (й воно не може бути інакшим), що суверен визначає в якості справедливого у той момент, коли він виголошує закон і вже самим фактом виголошення цього закону. Саме в цьому полягає властивість суверенітету і, якщо зайде така потреба, в цій властивості новітньої держави можна вбачати критерій, завдяки якому держава і є новітнім явищем. А значить, марно було б намагатися визначити, що є справед­ливе і що таке справедливість, якщо цей пошук полягатиме в абстрактному висловленні значення цих слів, стверджуючи, наприклад, що справедливість полягає в тому, щоб дати кож­ному те, що йому належить по праву. Це окреслення справед­ливості саме в собі не може бути хибним, однак воно стає таким по відношенню до держави суверенітету, оскільки питання полягає насправді в тому, щоб дізнатися, в чому ж криється оце саме, що по праву належить кожному. Держава, себто суверен, якраз і є тим, хто визначає природу цього, і робить він це у формі закону. А тому не можна сказати, що справедливе полягає в тому, щоб дати кожному те, що належить йому по праву, оскільки проблема саме в цьому й полягає: що ж повинне нале­жати кожному по праву? Тільки суверенітет знає відповідь на це запитання. Так що справедливе - це закон, а значить, не можна зводити дефініцію справедливого до його абстрактного змісту, оскільки саме закон визначає цей зміст. Якщо суверенна воля стверджує, що той повинен бути рабом, а той паном, то це й буде справедливістю.⁰

Як відзначив С.С. Алексєєв, державний суверенітет має дві сторони:

- внутрішню сторону – виняткове, монопольне право на законодавство, на управління і юрисдикцію усередині країни в межах усієї державної території;

- зовнішню сторону – самостійність і незалежність у зовнішніх справах країни, неприпустимість втручання у внутрішньодержавні справи ззовні крім обмеженого числа випадків, передбачених міжнародним правом, коли відповідні дії відбуваються в правовому порядку. Держава відповідно до міжнародного права і свого національного законодавства може уступати свої суверенні права міждержавним організаціям.⁰

У міжнародних відносинах держава бере на себе зобов'язання, рахується з загальновизнаними нормами міжнародного права, з укладеними нею договорами. Однак це не ущемляє добровільний характер, обов’язки встановлюються по взаємній або по загальній згоді.

У сучасному світі суверенітет жодної держави не означає, що вона не зв'язана ні з чим усередині країни й абсолютно незалежна від інших держав, від світового співтовариства в цілому. Будь-яка демократична держава усередині країни повинна постійно прислухатися до думки громадян, соціальних груп і їхніх недержавних утворень.

У суверенітеті держави знаходить своє політичне і юридичне вираження повновладдя народу, в інтересах якого держава здійснює управління суспільством.

Виділяють державний суверенітет як особливість державної влади та народний і національний суверенітет. Народний суверенітет – сам зміст демократії, основа народовладдя, право народу самому, своєї волею визначати свою долю. Національний суверенітет - це права націй і народностей на те, щоб самостійно вирішувати питання свого життя, право на своє національне самовизначення. Державний суверенітет може сполучатися з народним суверенітетом і національним суверенітетом. Демократична держава, у якій нації і народності реалізували своє право на національне самовизначення, являє собою суверенну державу у всіх зазначених раніше значеннях, тобто включаючи народний і національний суверенітет.

У багатонаціональних державах, утворених шляхом добровільного об'єднання нації, суверенітет здійснюваний цією складною державою, природно, не може бути суверенітетом лише однієї нації. В залежності від того, яким способом нації, що об'єдналися, здійснили своє праві на самовизначення – шляхом об'єднання в союзні держави і шляхом федерації на базі автономії або конфедерації, - державний суверенітет, здійснюваний даною багатонаціональною державою, повинен гарантувати суверенітет кожної з націй, що об'єдналися. У першому випадки це досягається шляхом забезпечення суверенних прав суб'єктів союзу, що уступили частину своїх прав багатонаціональній державі. В другому випадку суверенітет націй забезпечується шляхом охорони автономії національних держав.⁰

У федеративних державах суверенітет визнається за союзними державою, а по законодавству деяких країн – також за суб'єктами федерації. У Росії за федеративним договором суверенним вважаються і республіки, що входять у її склад.

Я вважаю, що у суверенітеті держави знаходить своє політичне і юридичне вираження повновладдя народу, в інтересах якого держава здійснює управління суспільством.

Державний суверенітет як особливість державної влади потрібно відрізняти від народного суверенітету і національного суверенітету. Як зазначає С.С. Алексєєв народний суверенітет – «сам зміст демократії, основа народовладдя, право народу самому, своєї волею визначати свою долю» ⁰. Аналогічне ж значення має поняття національного суверенітету; це права націй і народностей на те, щоб самостійно вирішувати питання свого життя, право на своє національне самовизначення.

Державний суверенітет може сполучатися з народним суверенітетом і національним суверенітетом. Демократична держава, у якій нації і народності реалізували своє право на національне самовизначення, являє собою суверенну державу у всіх зазначених раніше значеннях, тобто включаючи народний і національний суверенітет.

На думку В.М. Хропанюка національний суверенітет означає «право на саме визначення аж до відділення й утворення самостійної держави» ⁰. У багатонаціональних державах, утворених шляхом добровільного об'єднання нації, суверенітет здійснюваний цією складною державою, природно, не може бути суверенітетом лише однієї нації. В залежності від того, яким способом нації, що об'єдналися, здійснили своє праві на самовизначення – шляхом об'єднання в союзні держави і шляхом федерації на базі автономії або конфедерації, - державний суверенітет, здійснюваний даною багатонаціональною державою, повинен гарантувати суверенітет кожної з націй, що об'єдналися. У першому випадки це досягається шляхом забезпечення суверенних прав суб'єктів союзу, що уступили частину своїх прав багатонаціональній державі. В другому випадку суверенітет націй забезпечується шляхом охорони автономії національних держав. Але в обох випадках багатонаціональна держава в особі своїх вищих органів є носієм суверенітету не якої або окремої націй, а суверенітету, що належить саме даній багатонаціональній державі, що виражає як загальні інтереси всі націй, що об'єдналися, так і специфічні інтереси кожної з них. Головне полягає в тому, щоб багатонаціональна держава в будь-яких її різновидах забезпечувала реальний суверенітет кожної з націй, що входять у її склад.

Розділ ІІІ. Юридичні засади державного суверенітету.

Слід сказати, що нині в Україні державний суверенітет базується на нормах національного та міжнародного законодавства.

Серед основоположних законодавчих актів національного законодавства слід відмітити такі як Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та Конституція України від 28 червня 1996 року.

У Декларації про державний суверенітет України вказано, що Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення. Україна здійснює захист і охорону національної державності українського народу. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угрупувань чи окремих осіб переслідуються за законом.⁰

Державний суверенітет знайшов своє закріпленні і у Конституції України. Так, у статті 1 Конституції України зазначено, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. А стаття 2 Конституції України проголошує, що суверенітет України поширюється на всю її територію. Частина 1 статті 5 Конституції України вказує, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.⁰

Серед міжнародних правових актів особливо слід відмітити Статут ООН, який закріплює право націй на самовизначення та Декларацію про недопустимість втручання у внутрішні справи держав, про забезпечення їх незалежності і суверенітету, що прийнята 21.12.1965 Резолюцією 2131 (XX) на 20 сесії Генеральної Асамблеї ООН, де вказано, що всі народи мають невід’ємне право на повну свободу, на здійснення їх суверенітету і цілісність їх національної території і що у відповідності з цим правом вони вільно визначають свій політичний статус і вільно здійснюють свій економічний, соціальний і культурний розвиток.

Але державний суверенітет усередині країни все ж має обмеження. Такими обмеженнями є основні (природні) права людини, які повинна поважати усяка державна влада.

Існують підстави для того, щоб під природним правом розуміти свободу дії, котра є в розпорядженні кожної людської істоти й використовується нею задля задоволення своїх потреб. Природне право передбачає суб'єктивну свободу, котра визначається як здатність діяти задля задоволення потреб. Ці три слова - право, здатність, свобода, - по суті є синонімами. Вони формують і визначають новітнього індивіда, розумного індивіда, котрий існує як суб'єкт. І справедливе оцінюється по відношенню до цього суб'єкта (самим суб'єктом). Критична інстанція індивіда, який діє і мислить як розсудлива мисляча істота, природне право виступає каменем спотикання для новітньої держави, адже свобода, яку вона виражає, - це не та (не завжди та) свобода, яка існує в державі й завдяки їй. Новітня держава по відношенню до природного права кожного не завжди виступає як держава справедливості, вона дуже далека від цього, навіть якщо врахувати, що ніколи не було так, аби історична держава свідомо й обдумано будувалася на раціональному руйнуванні природного права.

Під природним правом треба розуміти принцип, який виражається в універсальній формі рівності, на котрій ґрунтується історична спільнота вільних індивідів, адже в основі цієї свободи лежить здатність кожного жити добре інакше кажучи, згідно із задоволенням своєї природи.

Природне право - це площина, де відбувається зіткнення власне буття (індивіда) і спільного буття. Хоч воно й не виражає природу, котра має неймовірний і невловним характер, все ж його називають «природним», адже воно часом протиставляється позитивному праву чи принаймні завжди від нього відрізняється. Й так же як позитивне право, природи» право передбачає думку і дію, вільного індивіда, що розуміється як суб'єкт. Таким чином воно приводить до самої основи спільного буття, роблячи право потугою суб'єкта. Республіка не має інших джерел, окрім цього права чи, що є тим самим, потуги множинності.

Ми знаємо, що біля витоків історичної держави стоїть насильство, якщо під насильством розуміти революцію, котра оперує природним правом проти позитивного права чи, вислов­люючи це в інших термінах, - підміну чинної норми справедли­вого, котра втілена в позитивному історичному праві, новою нормою, яка спричиняється до формування нового права. Рево­люції запроваджують справедливе в мораль (і в закон) там, де природне право кожного й усіх, право множинності чітко відмежовує несправедливе і насильство.

Якщо воно витікає із суспільного існування, котре перестає визнаватися спільнотою природних прав на даному етапі її розвитку, то в цьому випадку зароджується почуття несправедливості. Суб'єкт природного права (який водночас є і суб'єктом позитивного права) дізнає відчуття, що за ним перестали визнавати його право (природ­не), перестали не лише гарантувати його право на забезпечення потреб, але й цим самим заперечують його існування як суб'єкта (а то й істоти).

Таке відчуття розвивається в рамках суспіль­ства, оскільки саме в суспільстві, в процесі раціонального розрахунку й може розвиватися це відчуття. Отож, не існує суто суспільного (хіба що винятково ізольованого і кон'юнктурного) розв'язання суспільних проблем, адже природне право - котре виступає площиною, через яку проблема переходить в індиві­дуальну свідомість, - не належить до суспільної категорії. Існуючи в індивідові, право, котре вражене поточною раціо­нальністю, реалізується в рамках спільноти, котра, нагадаємо, є спільнотою визнаних природних прав. Вона й виступає цим взаємним визнанням, інакше кажучи, самим існуванням природних прав множинності. Оскільки ця спільнота не носить ні біологічного, ні природного характеру, значить, вона є суто юридичним явищем, умовою позитивного права, й саме держава суверенітету реалізує в ній свої цілі, адже її завдання - зберегти спільноту, оскільки вона сама є цією спільнотою. Отож, як нема спільноти без природних прав, так немає без них і держави. Так що проблеми, які виникають у суспільстві, - й постають як мої проблеми, адже вони загрожують реалізації мого природного права, забезпеченню моїх потреб і моєму існуванню, - можуть бути розв'язані (якщо це взагалі можливо) лише в такій державі й такою державою, котра вдається до сили й насильства. ⁰

Як охоронець спільноти (її цілей), держава вступає у конфлікт не з суспільством, що є всього лиш розрахунковою і технічною раціональністю в дії, а з організованими індивідами, для яких суспільна раціональність більш чи менш брутально вступає у конфлікт із їхнім природним правом. Держава постає тоді у всій своїй істині, себто виконує роль збройної руки суспільства, намагаючись силою утвердити цілі цього суспільства саме в той момент, коли вони вже перестали бути цілями більшої чи меншої частини множинності чи навіть і всієї множинності. Цей жорстокий конфлікт, протиставляючи потугу держави потузі множинності, породжує революцію. Отож, революція завжди є вторгненням справедливості природного права у площину несправедливості позитивного права. За допомогою революції історична спільнота втілює свою власну історію і переглядає свої цілі.

Як ми вже говорили, природне право є площиною, де відбувається зіткнення власного (індивідуального) буття індивіда в тому, що він має індивідуального, й спільного буття. І тут лежить те, що виражає конституцію, котра, як свідчить її назва, визначає республіку. Принцип суверенітету освячує республіку новітньої доби як державу і формує спільне буття. Отож, необхідно дізнатися, в чому ж полягає конституція, однак це питання відрізняється від первісного формулювання проблеми, яка була поставлена в рамках класичних доктрин суверенітету, зокрема, в Гоббса і Руссо. Адже тут ідеться не про витоки, себто зародження держави, котрого не було б, а про саму форму держави, - таку, в якій вона історично існує в світі. Іншими словами, держава завжди є уже існуючою і реформується революційним шляхом; а значить, як форма держава є тим, що трансформується, себто тим, що в тій чи іншій формі виражає цілі історичної спільноти. Конституція виголошує цілі, вона робить їх публічними і вказує, як вони повинні бути досягнуті державою і в державі. Як відомо, саме в цьому і є суть суверенітету; знаємо й те, що цілі носять світський характер (як і засоби для їх досягнення). А цілі держави, котра головним чином забезпечує тривалість спільноти в історії, не збігається з цілями самих індивідів, для котрих життя полягає не в досягненні позаіндивідуальних звершень, а в тому, щоб жити добре. Для нормального індивіда (себто індивіда пересічної норми) це означає провадити задовільне існування в рамках мирної і замиреної спільноти, себто в мирі як з нею, так і з іншими.

Характеристики

Список файлов курсовой работы