23302 (603000), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Однією із складових соціальної інфраструктури є інтелектуальний потенціал [15, c.278-279].
Удосконалення системи освіти передбачає пошук шляхів її подальшого розвитку в області, розробку нових підходів до навчання та виховання, розширення можливостей отримання випускниками базової освіти, рівень якої має бути вищим за програмний мінімум.
За останні роки значно скоротилися інвестиції в соціальну сферу, зросли обсяги платних послуг, особливо побутових. Значно скоротився обсяг роздрібного товарообороту. Стало менше закладів культури, установ відпочинку, а також; місць у санаторіях та пансіонатах відпочинку, житлового й соціально-культурного будівництва.
Значно менше дітей нині відвідують заклади дошкільного виховання. Скоротилась мережа клубів і бібліотек, лікарняних установ, зменшилися ліжковий фонд і потужності амбулаторно-поліклінічних закладів.
До соціальної сфери належать також торгівля (державна, кооперативна, приватна) і підприємства масового харчування. На їх розміщення впливають особливості розселення в країні. Міста, селища міського типу й великі села є торговельними центрами для навколишніх сіл. У віддалених невеликих селах північної частини району рівень торгових послуг найнижчий [15, c.280-281].
Найбільший інтерес у зарубіжних інвесторів викликає харчова промисловість — 7,1 % та паливна — 49,9 % від загального обсягу вкладень у цю галузь. Найреальнішим внутрішнім інвестором є комерційні банки. Однак через низький рівень економічної діяльності підприємств фінансові активи банків знижуються і відповідно збільшується кількість збанкрутілих банківських установ.
Торгівля і масове харчування тісно пов'язані з виробництвом. За останні роки набула розвитку приватна торгівля. Заклади торгівлі й громадського харчування розміщені переважно у містах і великих селах. В останніх функціонують продовольчі, промтоварні, а також спеціалізовані магазини. У невеликих селах, зазвичай, по одному магазину, де продають промислові та продуктові товари широкого вжитку. У структурі роздрібного товарообігу переважають непродовольчі товари (понад 59 %), серед них одяг, взуття, галантерейні вироби.
Важливою галуззю соціальної сфери є побутове обслуговування (послуги з ремонту, пошиття одягу, взуття, трикотажних і шкіряних виробів, ремонту телерадіоапаратури, побутової техніки, а також послуги перукарень, лазень, хімчисток, інших установ).
Майже всі підприємства побутового обслуговування мають недержавну форму власності. Обсяги їх діяльності цілком залежать від рівня доходів населення.
Житлово-комунальне господарство — галузь соціальної сфери, яка займається обслуговуванням житлового фонду. Благоустрій житлового фонду дуже неоднорідний. Найвищий він у містах і містечках де більшість жител газифіковано, забезпечено водогоном і каналізацією, центральним опаленням [15, c.294-295].
До важливих галузей нематеріального виробництва слід віднести також фінансову сферу, через яку здійснюються обіг грошей, кредитування, вкладення, інвестування.
Подолання структурних деформацій та активізація розвитку соціальної інфраструктури можливі лише за умови максимальної мобілізації внутрішніх ресурсів країни, підвищення ефективності і конкуренто-спроможності виробництва, зростання трудової, творчої та підприємницької ініціативи громадян.
Досягнення стабільного соціально-економічного розвитку потребує реалізації комбінованої моделі економічного зростання як з внутрішньою, так і зовнішньою спрямованістю (за умови випереджаючого зростання внутpішнього споживання). В Укpаїні є всі об’єктивні умови для розв’язання цієї проблеми. В Укpаїні здійснюється реформування економіки, результатом якого має бути створення соціально орієнтованої ринкової моделі господарювання. Внутрішній ринок є складовою частиною економіки і повинен забезпечувати потреби суб’єктів господаpювання всередині країни.
3. Основні етапи формування і оцінка сучасного рівня соціальної інфраструктури України
До складу соціальної інфраструктури входять освіта, наука, культура і мистецтво, охорона здоров'я, побутове обслуговування, торгівля, зв'язок, житлове будівництво, транспорт для перевезення пасажирів тощо.
Рівень освіти населення в Україні є одним з найвищих серед країн Центральної та Східної Європи. За даними Національної доповіді про розвиток людини ПРООН валовий показник охоплення навчанням у 2005 р. в Україні становить 79,6% (для порівняння: в середньому по світу - 65%, по країнах, які розвиваються, - 61%, високорозвинених країнах ОЄСР - 94%, в країнах Східної Європи та СНД - 77%). Зрушення, що відбулися між останніми переписами населення, свідчать про суттєве поліпшення освітнього складу населення. Істотно (на 57,5%) зросла і чисельність випускників вузів, що дозволяє оптимістично оцінювати дальші зміни.
Більш освіченим є міське населення, яке значною мірою поповнюється за рахунок навчальної та післянавчальної міграції сільської молоді. Так, питома вага осіб з вищою (включаючи базову та неповну вищу) освітою серед міського населення у 2004 р. становила 37,9% (у 1989 р. - 34,5%), а серед сільського - 17,7% (у 1989 р. - 13,3%). Натомість частка осіб, які не мають навіть повної загальної середньої освіти, серед міського населення у 2005 p. становила 27,3%, а серед сільського - 47,3% (у 1989 р. - відповідно 35,8% та 60,4%) [15, c.295-296].
За останні 15 років відбулися відчутні зміни в "насиченості" населення студентами та учнями. Так, з 1990 р. кількість учнів загальноосвітніх навчальних закладів на кожні 10000 населення зменшилася з 1373 до 1269, професійно-технічних закладів зі 127 до 104, а студентів вищих навчальних закладів на ту саму кількість населення стало більше у 1,6 раза - відповідно 316 та 512 осіб. У 2005 р. 720 тис. підлітків отримали базову, а понад 526 тис. - повну загальну середню освіту, що відповідно на 13% та 46% більше, ніж 8 років тому.
Звертає на себе увагу поступове збільшення питомої ваги випускників 9-х класів, які продовжують навчання для здобуття повної загальної середньої освіти в загальноосвітніх навчальних закладах: з 62% у 1996/97 до 69% у 2003/04 навчальному році [15, c.296-297].
Серед факторів, які негативно впливають на навчальний процес, слід відзначити недостатню забезпеченість сучасними підручниками та наочним приладдям, а також низький рівень комп'ютеризації, оскільки школи здебільшого оснащені морально і фізично застарілими комп'ютерами або (особливо в сільській місцевості) взагалі їх не мають. Основною причиною такого стану є недостатнє фінансування державних навчальних закладів.
Наявність ефективної системи підготовки нових працівників, які б відповідали сучасним вимогам до кваліфікованої робочої сили, є обов'язковою умовою економічної стабільності суспільства.
Підготовку кваліфікованих робітників у 2005 р. здійснювали 953 професійно-технічних заклади, в них здобували професію 483 тис. осіб. За останні роки число зазначених закладів і чисельність учнів в них зменшилися в основному за рахунок ліквідації або реорганізації закладів, які втратили соціально-економічну перспективу в регіонах або мали слабку матеріальну базу. Скорочення кількості учнів зумовлено передусім зменшенням потреб підприємств у новій робочій силі та збільшенням числа учнів старших класів, що продовжують навчання в школі [22].
Статистичні дані підтверджують, що чоловіки та жінки в Україні мають рівний доступ до вищої освіти. Так, серед студентів вищих навчальних закладів, які здобувають вищу освіту, жінок традиційно трохи більше половини (у 2005/2006 н.р. -54%) [22].
У системі доступу громадян для здобуття вищої освіти все відчутніший вплив ринкової економіки. З кожним роком збільшується питома вага студентів, зарахованих до вищих навчальних закладів для навчання на платній основі. Так, якщо у 1995/1996 н.р. для навчання за рахунок фізичних та юридичних осіб було прийнято двох з десяти студентів (18%), то у 2005/2006 - вже шість з десяти (60%) [22].
Випуск фахівців різного рівня вищими навчальними закладами країни щороку збільшується: у 1990 р. вони налічували 366 тис, у 2004 р. - 422 тис, у 2005 р. - 579 тис. Із загальної кількості осіб, підготовлених вищими навчальними закладами у 2005/06 н.р., 31 тис. отримали кваліфікацію магістра, 213 тис. - спеціаліста, 147 тис. - бакалавра, 184 тис. - молодшого спеціаліста. Крім того, понад 5 тис. осіб отримали робітничу професію. Особливо виділяються темпи зростання випуску фахівців з економічних та юридичних спеціальностей [22].
4. Динаміка соціальної інфраструктури України у системі РПС
У 2005 р. кількість центрів (відділень) реабілітації інвалідів та дітей-інвалідів, підпорядкованих місцевим органам праці та соціальної захисту населення, становила 296 установ, з яких понад 20 центрів професійної реабілітації інвалідів здійснюють професійне навчання за 32 робітничими професіями.
Упродовж 2005 р. забезпечено стале функціонування 316 будинків-інтернатів та 746 територіальних центрів соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян. Розвивається мережа відділення територіальних центрів, у 2005 р. їх кількість зросла з 1931 до 1979.
Порівняно з 1 січня 2005 р. чисельність людей похилого віку та інвалідів, які проживають у будинках-інтернатах системи, збільшилася майже на тисячу осіб – на сьогодні налічується вже 53,3 тис. таких громадян.
У 2005 р. в санаторіях сфери управління Мінпраці оздоровлено понад 26,3 тис. осіб та в санаторіях, переможцях тендерних торгів – 9053 особи із числа інвалідів, ветеранів війни, що на 2 тисячі більше ніж у 2004 році.
Але, на жаль, питання оздоровлення інвалідів та ветеранів залишається проблемним: у 2005 р. оздоровлення потребувало 322 тис. осіб, тобто фактично оздоровлено лише 11% від загальної потреби.
Протягом 2005 р. утворено 5 будинків нічного перебування на 168 місць (у Дніпропетровській, Донецькій, Миколаївській, Одеській, Рівненській, Херсонській областях), де впродовж року надано послуг 1893 особам, та 8 спеціально відведених місць для надання послуг особам, які не мають житла (на 220 місць), отримали послуги – 1762 особи. У Києві функціонують Будинок соціального піклування (для нічного перебування), Центр соціальної адаптації для жінок, які не мають визначеного місця проживання, Центр соціальної адаптації престарілих, інвалідів та інших осіб, які не мають постійного місця проживання.
На початок 2006 р. в країні функціонує 20,6 тис. загальноосвітніх навчальних закладів, у тому числі 14,2 тис. - у сільській місцевості; в яких відповідно навчаються 5207,2 тис. учнів, у т.ч. 1812,8 тис. - у сільській місцевості або 34,8%.
Попри негативні тенденції із закриттям шкіл, у 2005 р. введено в експлуатацію 44 нові школи (на 12 більше, ніж у попередньому році) на 12074 учнівських місць. З них 38 – на селі [7].
У 2005 р. стовідсотково забезпечено підручниками учнів 1-5-х класів, всього надруковано майже 8 млн. підручників на суму 76,5 млн. гривень.
У загальній середній освіті упродовж 2004/2005 навчального року 8658 учнів випускних класів взяли участь у тестуванні з математики, історії, української мови та економіки на добровільних засадах.
У професійно-технічній освіті за рахунок інвестицій (понад 1 млн. грн.) створено та оновлено навчально-виробничу базу 20 майстерень училищ будівельного профілю. Розроблено 115 проектів державних стандартів професійно-технічної освіти. Здійснюється робота щодо їх апробації у професійно-технічних навчальних закладах (ПТНЗ) та на виробництві. Переглянуто та структуризовано державний перелік професій з підготовки кваліфікованих робітників у ПТНЗ.
Здійснювалась підготовка робітничих кадрів за 530 професіями.
Особливу увагу було приділено питанням цільового прийому сільської молоді. Кількість сільської молоді порівняно з 2004 р. зросла на 4300 осіб (17,7%).
Важливі зміни відбулися у вищій освіті, зумовлені приєднанням України у травні 2005 р. до Болонського процесу. Запроваджено кредитно-модульну систему організації навчального процесу на перших курсах вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації, підготовлено програми навчання (експериментальні навчальні плани), адаптовано до європейських вимог вищої освіти окремі документи (інформаційний пакет, академічна довідка, додаток до диплома) [7].
У сучасній Україні роль національної культури набуває ключового значення, а отже - зростає і значення державної політики у сфері культури.
Упродовж 2005 р. Верховною Радою прийнято закони щодо врегулювання правових питань культурної галузі, зокрема: “Про театри і театральну справу” (від 31.05.05 № 2605); “Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005-2007 р.” (від 03.03.05 № 2460); “Про тимчасову заборону приватизації об’єктів культурної спадщини” (від 01.02.05 № 2391); “Про внесення змін до Закону України “Про позашкільну освіту”(щодо наповнюваності груп в школах естетичного виховання)” (від 02.06.05 № 2626-15); та постанову “Про недопущення закриття об’єктів соціально-культурного призначення в сільській місцевості”(щодо збереження існуючої мережі закладів культури) (від 06.09.05 № 2848).
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
