Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Але безсумнівною заслугою Аристотеля було прагнення до збирання і систематизації знань, накопичених у древньому світі. Виходячи із своїх уявлень про область знання, він вперше спробував дати класифікацію наук. З точки зору Аристотеля, варто розрізняти науки: теоретичні (де пізнання ведеться заради нього самого), практичні(які дають ключові ідеї поведінки людини) і творчі (де пізнання потрібне для досягнення чогось прекрасного) [6,65].

Теоретичні науки Аристотель розділив натричасти: так звану «першу філософію», математику і фізику. «Перша філософія» присвячена якимсь вищим началам всього існуючого, недоступним для органів відчуттів і осяжних лише наглядно. У веденні математики знаходяться узяті в абстракції числові і просторові властивості тел. Фізика вивчає різні стани тіл у природі.

Аристотель зразу ж протиставив «першу філософію» іншим наукам, відокремивши її від наук, що вивчають природний світ. Згодом, у I ст. до н.е., давньогрецький дослідник творчості Аристотеля Андронник Родоський, виділив ту частину його вчення, що була відома як «перша філософія», і позначив її терміном «метафізика». З тих пір і аж до епохи Нового часу під метафізикою розуміли філософське вчення про зверхчусливі, недоступні досвідові «перщопочатків» буття, тобто навчання, що мало зовсім інший предмет, ніж фізика - наука про природу. З настанням епохи Нового часу, що характеризується прогресом природознавства, учені-натуралісти почали відмежовуватися від метафізики з її умоглядними, відірваними від реального світу міркуваннями, що зовсім не відповідають даним науки. Ця позиція натуралістів знайшла своє вираження у відомому виреченні І. Ньютона; «Фізика, бережись метафізики!».

В історії науки Аристотель відомий також як автор космологічного вчення, що мало величезний вплив на світорозуміння. Космологія Аристотеля – геоцентриський погляд: Земля, що має форму кулі, нерухомо перебуваєте в центрі Всесвіту. Кулеподібність Землі Аристотель виводить зі спостережень, зроблених ним під час місячних затемнень. Ці спостереження показали круглу форму земної тіні, яка насувається на диск Місяця. Тільки кулясте тіло, якими є Земля, — пояснював Аристотель, — може відкидати убік, протилежну Сонцю, тінь, що уявляється темним кругом на місячному диску. До цього ж висновку - про кулеподібність Землі - веде, на думку Аристотеля, і властиве для Землі тяжіння до центру Всесвіту. Як результат цього тяжіння повинна була вийти куляста форма.

Аристотель розділяв світ на дві області, які якісно відрізняються один від одного: область Землі область Неба. Область Землі має у своїй основі чотири елементи: землю, воду, повітря і вогонь (це ті ж чотири «стихії», про які говорили представники натурфілософії до аристотельського періоду). Область Неба має у своїй основі п'ятий елемент - ефір, з якого складаються небесні тіла. найдосконаліші з вони - нерухомі зірки. Вони складаються з чистого ефіру і настільки віддалені від Землі, що недоступні ніякому впливові чотирьох земних елементів. Інше справа - місяць і планети. Вони також складаються з ефіру, але на відміну від нерухомих зірок піддаються деякому впливові, в крайньому випадку, одного з елементів, що утворюють Землю. На думку Аристотеля, за оболонкою повітря навколо Землі знаходиться найбільш легкий із земних елементів - вогонь, що міститься в просторі між Землею і Місяцем і стикається з межею ефіру.

На відміну від космологічних поглядів Демокрита, космологія Аристотеля включала уявлення про просторову конечність світостворення. В цій конечній протяжності космосу розміщені тверді кристально-прозорі сфери, на яких нерухомо закріплені зірки та планети. Їх видимий рух пояснюється обертанням зазначених сфер. З крайньої («зовнішньої») сферою стикається «Перводвигун Всесвіту», який є джерелом руху. Він не матеріальний, тому що це є Бог (Аристотель розглядає Бога як розум світового масштабу, що дає енергію «перводвигуну»).

Геоцентриська космологія Аристотеля зайняла панівне становище в космології не тільки в період пізньої античності, але і всього періоду Середньовіччя — аж до XVI століття.

1.4 Третій (елініський) етап у давньогрецькій натурфілософії. Розвиток математики і механіки

Даний етап – приблизно з 330 по 30 р. до н.е. — починається з підпорядкування Олександром Македонським самостійних міст-країн Древньої Греції і завершується підняттям Древнього Риму.

Правителі Македонії (Олександр, а потім його спадкоємці — Птолемеї) серйозно й уважно відносилися до давньогрецької науки. Це відношення диктувалося необхідність удосконалювання техніки і технології ремісничого виробництва. Остання, у свою чергу, визначалася потребами торгівлі, а також необхідністю розвитку технічних засобів ведення воєн. Нова столиця еллінів Олександрія, побудована Олександром Македонським на території Єгипту і названа його ім'ям, у період правління птолемеїв (305— 30 р. до н.е.) стала великим за тодішнім часом науковим і культурним центром.

Слід зазначити, що правителі Македонії були, мабуть, першими у своїх спробах здійснити державну організацію і фінансування науки. В Олександрії на початку III ст. до н.е. був створений Мусейон (у перекладі з грецьк. - храм муз), що мав велике значення для розвитку науки і відіграв важливу роль одночасно наукової установи, музею і наукової школи.

Одним з найбільших учених-математиків розглянутого періоду був Евклід, що жив у ІІІ ст. до н.е. в Олександрії. В своїй праці «Начало» він звів в систему всі математичні досягнення того часу. Було 15 книг «Начал», які містили не тільки результати праць самого Евкліда, але і включали досягнення інших давньогрецьких учених. У «Началах» були закладені основи античної математики. Створений Евклідом метод аксіом дозволив йому створити геометрії, що носить донині його ім'я.

Характерною рисою історії еліниського періоду давньогрецької натурфілософії, так само як і її попереднього періоду, є ідеї атомістики. Останні одержали свій розвиток у вченні Епікура (341—270 р. до н.е.). Епікур розділяв точку зору Демокріта, відповідно до якої світ складається з атомів і порожнечі, а все існуюче у Всесвіті виникає в результаті з'єднання атомів у різних комбінаціях. Разом з тим Епікур вніс в опис атомів, зроблені Демокрітом, деякі поправки: атоми не можуть перевищувати відомої величини, число їхніх форм обмежено, атоми мають силу тяжіння і т. д. але саме головне в атомістичному вченні Епікур – це спроба знайти якісь внутрішні джерела життя атомів. Він висловив думку, що зміна напрямку їх руху може бути обумовлено причинами, що утримуються всередині атомів. Це був крок вперед у порівнянні з Демокрітом, у вченні якого атом не проникний, не має всередині себе ніякого руху, ніякого життя [14,152].

Еліниський період у давньогрецькій науці характеризувався також і не малими досягненнями в області механіки. Першокласним вченим-математиком і механіком цього періоду був Архімед (287—212 р. до н.е.). Він вирішив ряд задач з обчислення площ поверхонь і об`ємів, визначив значення числа пі (являє собою відношення довжини окружності до свого діаметра).

Найширшу популярність одержав закон Архімеда, що стосується плавучості тел. Наукові праці Архімеда знаходили своє місце в загальнонауковій практиці. Багато технічних досягнень того часу пов'язані з його ім'ям.

Архімед був одним з останніх представників природознавства Древньої Греції. На жаль, його наукова спадщина довга не одержувала тієї оцінки, якої воно заслуговувало. Лише через більш як півтори тисяч років, в епоху Відродження, праці Архімеда були оцінені по достоїнству й одержали подальший розвиток. Перший переклад праць Архімеда був зроблений у 1543 році — у тому ж році, коли вийшла у світ основна праця Миколи Коперника, що зробило переворот у світорозумінні.

2. Природознавство стародавнього Риму

2.1 Виникнення природничих наук в стародавньому Римі

Серед мислителів Давнього Риму, передусім, слід назвати філософа Тита Лукреція Кара (95—55 рр. до н.е.) — послідовника Демокріта й Епікура. У поемі «Про природу речей» Лукрецій Кар викладає основи атомного вчення і наголошує, що з руху атомів у просторі виникають усі явища і стани природи, що «речам неможливо з нічого виникнути і, народившись, у ніщо перетворитися». Він зазначав, що живі істоти самочинно виникли із землі під впливом вологи і сонячного тепла, при цьому не гармонійні, не пристосовані особини гинули, а ті, що могли нормально існувати, — розмножилися. Лукрецій Кар висловив припущення про мінливість живих істот під впливом природних факторів.

На основі власних спостережень і даних 144 римських і 327 іноземних авторів (приблизно 2000 томів) Гай Пліній Старший (23—79 рр. н.е.) підготував 37-томну «Природну історію», у якій навів дані з ботаніки, зоології, фізіології, медицини, географії, мінералогії. Пліній зібрав величезну кількість витягів з прочитаних ним античних творів, більша частина яких не збереглися до нашого часу. Хоча критичне відчуття Плінія далеко поступалося його працездатності, твір був звичайним зібранням цікавих, часто неправдоподібних оповідей, та все ж він є важливим джерелом для судження про рівень знань і уявлень давніх римлян про природу. Праця Плінія одержала широке визнання і протягом тисячі років слугувала основним джерелом відомостей про природу [13,3].

Практичні потреби сільського господарства та медицини стимулювали інтерес до спеціального вивчення рослин, тварин і людини.

Однією з перших книжок, присвячених визначенню корисних для медицини рослин, був твір Діоскорида (1 ст. н.е.), який мав великий вплив на ботаніків наступних століть. У його коротких і досить точних описах рослин зазначаються місця їх поширення і походження [1,14].

Відомі дослідження в галузі медицини, анатомії і фізіологи належать видатному давньоримському лікарю і природодосліднику Клавдію Галену (130-200 рр. н.е.). Будучи лікарем у школі гладіаторів, а пізніше — придворним лікарем у Римі, він анатомував трупи, робив розтини тварин, ставив досліди з метою пізнання будови і функцій основних систем органів. Гален вивчав анатомію овець, биків, свиней, собак, ведмедів. Він зауважив подібність у будові тіла людини і мавп. Маленька мавпочка м’якоті .(Масаса Іуігапа) — єдиний вид європейських мавп — у часи Галена була дуже поширена в південно-західній Європі. Вона слугувала для вченого основним об'єктом вивчення м'язової системи, кісток, суглобів. Гален уперше виявив доцентрові й відцентрові нервові волокна; вказав на зв'язок між будовою і функцією органа, між організацією тварин та способом їхнього життя, пояснюючи це як вияв вищого розуму. Учений заклав не лише основи фізіології, а й заснував науку про дію ліків — фармакологію. До складу виготовлених ним ліків одночасно могло входити 60 речовин. І досі ліки рослинного походження називають «галеновими препаратами». Згідно з релігійними уявленнями Гален розвинув думку про те, що кожен орган людського тіла був досконало створений з метою виконання наперед передбачуваної функції. Ця обставина сприяла закріпленню авторитету Галена в середньовічній християнській Європі. Жодна з описаних Галеном деталей будови тіла не підлягала, перевірці. Його роботи вважалися непогрішними, і всі його помилки повторювалися в наступні часи аж до епохи Відродження. Галеном завершується коло натурфілософських ідей і наукових досягнень античного світу, що разом з іншими духовними цінностями становлять скарбницю людських знань.

З давніх часів бере свій початок історія зоопарків. На відміну від сучасних, які є центрами науково-дослідницької роботи, античні попередники зоопарків мали на меті, насамперед, розваги. У Давньому Римі був побудований віварій для утримання тисяч екзотичних тварин — слонів, носорогів, левів, антилоп, крокодилів, страусів, які використовувалися на аренах цирків. Грандіозний віварій мав систему просторих вигулів, парків, ставів. Через нього проходила велика кількість звірів, рептилій і птахів, які постійно гинули на кривавих виставах, а їм на зміну з різних країн привозили все нових і нових тварин. При храмах та в маєтках вельмож створювалися пишні сади, що були справжніми ботанічними колекціями. Саме в цих розкішних звіринцях і садах природодослідники могли ознайомитися з видовим різноманіттям фауни і флори величезної Римської імперії.

2.2 Давньоримський період античної натурфілософії

У Древньому Римі було чимало талановитих натурфілософів, внесших значний внесок у прогрес природознавства. Але все-таки нових ідей у цей період було висунуто значно менше, ніж в історії Древньої Греції.

Одним з найбільш відомих натурфілософів-атомістів Древнього Риму був Тим Лукрецій Кар (Лукреций), що жив у I ст. до н.е. Його філософська поема «Про природу речей» є важливим джерелом, що містить багато цікавих відомостей про атомістичні погляди Демокріта і Епікура (оскільки з творів останніх до нас дійшли лише деякі уривки). Лукрецій говорив про вічність матерії. Речі тимчасові, вони виникають і зникають, розпадаючись на атоми - свої первинні складові частини. Атоми ж вічні, і їхня кількість у Всесвіті завжди залишається такою ж самою. Звідси випливає висновок про вічність матерії, що Лукрецій ототожнював з атомами.

Характеристики

Список файлов курсовой работы