3237 (600002), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

Очікувані збитки (EL) виступають математичним очікуванням втрат, пов’язаних з реалізацією кредитного ризику:

EL = EAD • PD • LGD,

де EAD – сума під ризиком; PD – ймовірність дефолту, яка оцінюється на основі доступних статистичних даних в розрізі рейтингів клієнтів і/або галузей; LGD – рівень втрат у випадку дефолту, який оцінюється на основі доступних статистичних даних в розрізі рейтингів застави, продуктів, галузей та інших значущих факторів.

Очікувані збитки тісно пов’язані з дефолтом позичальника. Як вже було зазначено вище, дефолт – це неповернення або прострочення основної суми боргу або відсотків. Ймовірність настання дефолту знаходиться в тісному взаємозв’язку з економічним розвитком галузі, регіону і країни в цілому – як відомо, зниження темпів економічного розвитку тягне за собою зростання числа банкрутств. На основі цього прогноз ймовірності дефолту повинен визначатися шляхом аналізу як самого підприємства-контрагента, так і країни, в якій воно здійснює свою діяльність. Оцінка ймовірності дефолту може проводитись на основі рейтингів, скорингових моделей.

Під час аналізу кредитоспроможності позичальника, банк після проведення кредитного аналізу на основі оцінок основних фінансових коефіцієнтів та інших факторів, які свідчать про платоспроможність клієнта, може встановити загальний показник його ризику шляхом віднесення до відповідної групи ризику, тобто присвоїти йому кредитний рейтинг.

Рейтинг виражає оцінку відносно майбутньої здатності і намірів позичальника здійснювати виплати кредиторам щодо погашення основної суми боргу і відсотків за нею своєчасно і в повній сумі. Кредитні рейтинги зазвичай виставляються і публікуються спеціалізованими рейтинговими агентствами (наприклад, Moody's і Standard & Poor's). Рейтинги агентства Moody's враховують як ймовірність дефолту, так і очікуваний рівень відтворення заборгованості, а рейтинги Standard & Poor's в більшій мірі відображають ймовірність дефолту. Цим можуть пояснюватися відмінності в рейтингових оцінках, виставлених цими агентствами для одного і того ж позичальника або фінансового інструменту. Кредитні рейтинги відображають об’єктивну оцінку ймовірності дефолту і використовуються для визначення характеру інвестицій. Визначення кредитного рейтингу підприємства здійснюється рейтинговим агентством на основі визначеної системи критеріїв, найважливіші з яких є фінансові коефіцієнти.

В основі процесу управління кредитними ризиками в більшості банків лежить класифікація потенційних клієнтів і контрагентів за рівнем ризику на основі власної системи внутрішніх кредитних рейтингів з метою об’єктивного обліку фінансового стану позичальника, галузі економіки, до якої він належить, а також особливостей самого банка-кредитора під час прийняття ним рішення про видачу кредиту. На практиці для цієї мети використовується різноманітні класифікаційні шкали, які нараховують, як правило, від п’яти до десяти і навіть дванадцяти градацій ризику. Деякі фінансові інститути приймають одночасно дві незалежні системи рейтингів. Хоча кожен встановлює критерії оцінки індивідуально, як правило вони керуються такими показниками, як:

• оцінка зовнішнього середовища позичальника (дані про стан економіки, галузей і характеристика діяльності контрагента);

• оцінка якості управління (досвід, компетентність, прийнятність управління, ділові якості керівництва);

• кредитна історія (тривалість і надійність взаємовідносин позичальника з даним банком і іншими кредитними організаціями, своєчасність погашення зобов’язань).

Отримані рейтингові оцінки можуть використовуватися для складання звітності про якість кредитного портфеля, визначення необхідного рівня власного капіталу і резервів, аналізу рентабельності кредитного портфеля і кредитуючих підрозділів, визначення вартості кредитних продуктів і прийняття інших управлінських рішень. Крім того, застосування сучасних статистичних моделей оцінки кредитного ризику портфелю потребує наявності рейтингової системи і історичних даних про розмір втрат по кредитам і ймовірності зміни рейтингових оцінок.

Важливою умовою ефективної роботи внутрішньобанківської рейтингової системи виступає правильний розподіл відповідальності за оцінку кредитного ризику між персоналом різноманітних підрозділів. Для цього необхідно передбачити в організаційній структурі компанії незалежний від основних бізнес-процесів підрозділ, який займатиметься встановленням кредитних рейтингів і моніторингом стану кредитного портфеля.

Ще одним важливим методом оцінки ймовірності дефолту в роздрібному кредитуванні є скоринг. Скоринговий метод ґрунтується на підрахунку балів по кожній позиції кредитної заяви чи анкети. Бальні системи оцінки створюються банками на основі емпіричного підходу з використанням математичного чи факторного аналізу. Ці системи використовують історичні дані про «надійні» та «неблагополучні» кредити і дозволяють визначити критеріальний рівень оцінки позичальників. Варто розрізняти прямі і непрямі методики скорингової оцінки кредитоспроможності клієнтів.

Прямі методи зустрічаються досить рідко. Вони припускають, що сума наданих клієнтом балів фактично прирівнюється до тієї суми кредиту, на яку він обґрунтовано претендує. Непрямі методики поширені більше. Їх зміст полягає в додаванні певних балів різним оціночним показникам, а результатом оцінки служить виведення класу кредитоспроможності клієнта на основі загальної суми набраних балів.

Техніка кредитного скорингу була вперше запропонована американським економістом Д. Дюраном на початку 40-х років XX століття для рішення проблеми добору позичальників по споживчому кредиту.

Система кредитного скорингу багато в чому сприяє розвитку кредитування за допомогою кредитних карток та інших кредитних продуктів, орієнтованих на масового споживача. Так, найбільші емітенти пластикових карток постійно використовують скоринг для оцінки платоспроможності своїх клієнтів, які претендують на одержання кредитних карток. Основні переваги методу скорингової оцінки кредитоспроможності приватних осіб полягають у забезпеченні прийняття досить обґрунтованого рішення по кредиту, зниженні рівня неповернення позичок, а також швидкій обробці кредитних заявок і зниженні на цій основі операційних втрат банку.

Ймовірність дефолту, сума під ризиком і рівень втрат у випадку дефолту являють собою три найважливіші показники, які використовуються при визначенні необхідної доходності операцій, пов’язаних з кредитним ризиком. У випадку дефолту чисті збитки кредитора, як правило, виявляються меншими, ніж його повна сума під ризиком по даній операції. Це пояснюється тим, що при оголошенні дефолту кредитор отримує право на дострокове покриття заборгованості шляхом реалізації забезпечення, покриття боргу за рахунок гаранта (поручителя), пропозиція про реструктуризацію заборгованості або, в крайньому випадку, вимога про оголошення позичальника банкротом і покриття суми боргу з вартості майна, яке йому належить. Можливість (часткового) повернення заборгованості визначається тою вартістю по якій можна продати на ринку довгострокові зобов’язання (наприклад, облігації) після оголошення по ним дефолту або вартістю активів компанії-боржника в кінці періоду реорганізації. Рівень повернення конкретного виду зобов’язання залежить як від характеристик боржника, так і від порядку виплат по даному виду (випуску) довгострокових зобов’язань по відношенню до інших фінансових зобов’язань компанії перед кредитором і власниками.

Порядок класифікації кредитів для формування резерву здійснюється за методикою НБУ і викладений у Положенні «Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків.

Резерви для покриття можливих втрат за кредитними операціями – частина вартості негативно класифікованих активів банку, яку банк в зрозумілій мірі достовірності, на основі минулого досвіду, може рахувати втраченою і в результаті відносити на витрати своєї діяльності. Резерви не включаються в капітал банку. Ці резерви складаються з резервів під кредитні збитки, резервів під нараховані доходи, резервів під дебіторську заборгованість і резервів під кореспондентські рахунки. Банк створює резерви:

• в обліку по національним стандартам – згідно вимог, викладених в нормативно-правовій базі НБУ стосовно формування резервів за кредитними операціями банків. Резерви розраховуються Департаментом кредитного адміністрування і затверджуються Кредитним Комітетом першого рівня щомісячно;

• в обліку по міжнародним стандартам фінансової звітності – згідно внутрішньобанківському Положення про формування резервів за активними операціям, розробленому у відповідності з вимогами IAS39. Резерви розраховуються Управлінням менеджменту кредитних ризиків згідно з Управлінням звітності по міжнародним стандартам і затверджуються Правлінням банку разом з пакетом звітності по МСФО щоквартально.

3.2 Неочікувані втрати та капітал банку

Неочікувані збитки – це збитки, пов’язані з непередбачуваними подіями, наприклад, системна криза, міжнародні фінансові кризи, непередбачувані політичні катаклізми. Джерелом покриття неочікуваних збитків є капітал банку. Неочікувані збитки становлять необхідність оцінки необхідного економічного капіталу банку. Економічний капітал – це власні кошти банку, достатні для покриття потенційних збитків за заданого рівня толерантності до ризику для конкретного часового горизонту. Використання показника економічного капіталу вважається ознакою високої культури менеджменту банку, яку враховують рейтингові агентства. Зокрема, рейтингові агентства вивчають модель капіталу з урахуванням ризиків та ефективність її використання у банку. Економічний капітал – це показник для вимірювання ризику, що враховує неочікувані втрати або зменшення вартості чи прибутку від кредитного портфеля. Показник економічного капіталу охоплює всі неочікувані збитки, окрім катастрофічних, для яких неможливо тримати достатній капітал. Економічний капітал дає змогу за єдиним вимірюванням оцінювати всі ризики банку (окрім деяких не фінансових). Це дозволяє порівняти сукупний ризик за різними видами діяльності.

Регулятивний капітал – це мінімальна сума капіталу, яку банк повинен мати з урахуванням нормативних вимог НБУ. В той час, як економічний капітал орієнтований на врахування специфіки ризику окремого банку, регулятивний капітал (розрахований за Базельською угодою І) ураховує узагальнені тенденції по всьому банківському сектору. Регулятивний капітал, адекватність капіталу розраховується не менше одного разу на місяць Управлінням по управлінню активами та пасивами банку.

У середині 90-х років контроль за банківськими ризиками перетерпів серйозні зміни, у тому числі під впливом нововведень в області методик розрахунку і вимірювання ризиків. Одним із найбільш істотних ноу-хау стало використання нової методології вимірювання ризиків банківської діяльності, що одержала назву VaR (Value at Risk – вартість під ризиком). Упровадження VaR було ініційовано Базельським комітетом з банківського нагляду для оцінки ризиків потенційних збитків в результаті несприятливих змін кон’юнктури фінансових ринків. На сьогоднішній день для вимірювання і оцінки кредитного ризику найбільшими банками світу використовуються такі моделі методології VaR: CreditMetrics; CreditRisk+; CreditPortfolioView тощо.

Процедура вимірювання кредитного ризику за допомогою моделей VaR включає аналіз імовірності дефолту й очікуваної залишкової вартості по кожній складовій портфеля, на основі чого прогнозуються розміри збитків і необхідних до створення резервів банку.

Найбільш широку популярність серед перерахованих моделей одержала методика вимірювання банківського кредитного ризику CreditMetrics, розроблена в 1994 році і удосконалена в 1997 році провідним оператором кредитного ринку – банком J.P. Morgan і його структурним підрозділом, який пізніше став самостійною компанією, – Risk Metrics Group (RMG Corporation). Дана модель базується на статистичних методах аналізу, головним чином на методі статистичних іспитів Монте-Карло. Розподіл збитків визначається на основі значень ймовірностей так званої кредитної міграції, тобто ризику зміни кредитного рейтингу активу і кореляції між змінами кредитних рейтингів. Метод Монте-Карло дозволяє розрахувати розподіл збитків по портфелю на будь-яку дату в межах терміну обороту активів. По кожному боржнику визначається кредитний рейтинг, а потім обчислюється імовірність його зміни чи дефолта за допомогою спеціальної перехідної матриці. Оскільки дана методика заснована не на аналізі причин, а на історичній статистиці втрат, виникає питання: наскільки виправдане орієнтування на минулі дані, адже вони не можуть з високим ступенем вірогідності вказати на розвиток кредитних ризиків у майбутньому. Така непевність усе більше наростає у зв’язку з динамічністю фінансових ринків, що підсилюється, і їхнім тісним взаємозв’язком у сучасній світовій економіці.

Модель CreditPortfolioView була розроблена в 1998 році співробітниками консалтингової фірми McKinsey. Головна відмінна риса цієї методики полягає в тому, що вона моделює кредитні ризики не безпосередньо на основі історичних даних, а опосередковано, приймаючи в розрахунок такі макроекономічні фактори як кон’юнктурні цикли, безробіття, рівень розвитку окремих галузей і регіонів. Відповідно до даної теорії до факторів, що впливають на рівень дефолтів, варто відносити темпи росту ВВП, рівень безробіття і рівень процентних ставок. Конкретна форма розподілу збитків по портфелю активів обумовлена головним чином поточним станом економіки і провідних галузей промисловості окремо взятої країни.

Модель CreditRisk+ була розроблена фахівцями інвестиційної групи Credit Suisse у 1997 році. В основі її підходу до вимірювання кредитного ризику лежать показники імовірності дефолту, що зіставляються з іншими показниками певної рейтингової групи. Оцінка рівня втрат будується на основі одного з трьох ступенів комплексності:

• перший ступінь комплексності оцінки припускає вивчення статистики частки втрати прибутку за даними і на основі рейтингів міжнародних рейтингових агентств (Moody’s, Standard&Poor’s тощо);

• другий ступінь комплексності оцінки припускає можливість розподілу всіх боржників на групи, наприклад по галузях, і проведення оцінки частки втрати прибутку для кожної групи;

• третій ступінь комплексності оцінки базується на багатофакторному аналізі такого показника як частка втрат прибутку.

Замість нормального імовірного розподілу в даній моделі використовується розподіл Пуасона, що описує можливість випадкової події при малій ймовірності його настання у певний часовий період і дуже великій кількості повторюваних спроб. Тому модель CreditRisk+ призначена не для вивчення причин дефолту, а для аналізу такого показника, як випадкова подія. Математичні методи, які використовуються в ній, за своїм змістом близьі до методів, що застосовуються в актуарних розрахунках страхових ризиків.

Характеристики

Список файлов курсовой работы