2348 (599652), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Відносно висока питома вага державних коштовних паперів в балансі ЦБ не означає первинну участь ЦБ в державному боргу, оскільки облігації купуються і продаються в основному в ході проведення грошово-кредитної політики. Наприклад, у Великобританії з 1981 р. упор зроблений на використання в операціях Банку Англії комерційних векселів, і вони стали основою забезпечення банкнотної емісії.

Значення ЦБ як емісійної монополії і розрахункового центру істотно знизилося у зв'язку з модифікацією грошового звернення і впровадженням електронних розрахункових систем. Банківський нагляд незрідка покладений на спеціальні органи, а не на ЦБ. Ключове завдання ЦБ тепер лежить в області грошово-кредитної політики.

Законодавчо емісійна монополія за ЦБ як представником держави закріплена в Західній Європі і США лише відносно банкнот і в деяких випадках монет.

Тут готівкове звернення займає украй скромне місце навіть в розрахунках населення – зазвичай менше 5–10%. Планерування готівкового звернення відсутнє зважаючи на його безглуздя: гроші автоматично «продаються» банками через відділення ЦБ у міру пред'явлення попиту і не можуть використовуватися для покриття дефіциту державного бюджету. Тому монополія на банкнотну емісію не має на увазі її суворого контролю або ув'язки з макроекономічними показниками.

Емісія банкнот в принципі відрізняється від випуску боргових зобов'язань держави лише тим, що банкноти – прості векселі до запитання – можуть використовуватися як законний платіжний засіб і по ним не треба платити відсоток. Оскільки сучасні гроші мають кредитний характер, банківські рахунки, по суті, майже не відрізняються від банкнот і є основним компонентом грошової маси в обігу. [2, 125]

ЦБ розвинених країн часто займаються не лише виробництвом, але і дизайном, захистом банкнот від підробки, іншими технічними питаннями.

У державах Західної Європи і США на банкнотах не пишуть, що вони забезпечуються золотом, дорогоцінними металами і іншими активами ЦБ (але це відбито в публікованих балансах ЦБ). Як забезпечення виступає актив ЦБ, основними статтями якого зазвичай є золотовалютні резерви, портфель державних і інших коштовних паперів, кредити банкам під заставу коштовних паперів. У розвинених країнах питання забезпечення банкнотної емісії вирішується по-різному, але він завжди має юридичну основу: незрідка законодавчо визначений характер забезпечення і, отже, встановлені непрямі межі випуску паперових грошей.

Про незначну роль функції ЦБ як емісійного центру незрідка свідчить відсутність спеціального підрозділу в головній конторі ЦБ (наприклад, Банк Англії). Дана функція усе більш розглядається як технічна і стосується, в основному, відділень банку, що безпосередньо займаються касовою роботою, а також друкарні, що друкує банкноти. Монополія потрібна, перш за все, для виключення зловживань і сприяння проведенню єдиної грошово-кредитної політики. [3, 257]

Безготівкова емісія складає особливу проблему. ЦБ не має в своєму розпорядженні ні формальної, ні фактичної монополії на таку емісію, і вона не рівнозначна засобам на рахівницях комерційних банків в ЦБ. Банки тримають в ЦБ головним чином обов'язкові резерви (чого від них вимагають власті в порядку грошово-кредитного регулювання) і у меншій мірі – засоби для клірингових розрахунків. Безготівкова емісія не здійснюється виключно ЦБ. Комерційні та інші банки можуть створювати грошову масу тими ж методами, що і ЦБ. Різниця лише в тому, що комерційні банки роблять це для розвитку своїх операцій, а ЦБ – при браку коштів регулювання ліквідності банківської системи. Аналіз балансів ЦБ показує, що об'єм їх безготівкової емісії незначний в порівнянні з діяльністю інших банків.

Принциповою особливістю системи грошового звернення в капіталістичних країнах є практично повна відсутність розділення готівкового і безготівкового звороту; безготівкові і готівкові гроші мають рівну купівельну спроможність; переливши з однієї форми в іншу обумовлений реальними потребами економічних агентів. Таким чином, регулюється сукупна грошова маса, а не її складові. Єдність грошового звернення, взаємодія грошового ринку з ринком товарів і виробництвом робить процентні ставки регулювальником ділової активності, дає в руки держави ефективний інструмент.

Грошово-кредитна політика, основним провідником якої, як правило, є ЦБ, повинна головним чином впливати на валютний курс, процентні ставки і на загальний об'єм ліквідності банківської системи і, отже, економіки. Досягнення цих завдань переслідує мету: стабілізувати економічне зростання, утримувати безробіття і інфляцію на низькому рівні. Згідно статуту будь-якої ЦБ зазвичай відповідає за стабільність грошового звернення і курсу національної валюти і в цих цілях координує свою політику з іншими державними органами. Найчастіше грошово-кредитна політика є одним з елементів всієї економічної політики і прямо формується на основі пріоритетів уряду.

Взаємини ЦБ і уряди в проведенні грошово-кредитної політики, як правило, чітко визначені. Уряд обмежений в своїх діях і зазвичай не втручається в повсякденну роботу банку, погоджуючи з ним лише загальну макроекономічну політику

Розрізняють «вузьку» і «широку» грошово-кредитну політику. Під вузькою політикою мають на увазі досягнення оптимального валютного курсу за допомогою інвестицій на валютному ринку, облікової політики і інших інструментів, що впливають на короткострокові процентні ставки. Широка політика переслідує своєю метою боротьбу з інфляцією через дію на грошову масу в обігу. За допомогою прямих і непрямих методів кредитного контролю регулюються ліквідність банківської системи і довгострокові процентні ставки.

Грошово-кредитна політика має чітко зв'язати з бюджетом і податковою політикою і відповідно з фінансуванням держбюджету.

2. Світові банківські системи на сучасному етапі

В даний час слід виділити двох основних типів організації кредитово-банківських систем в розвинених країнах:

• кредитово-банківська система з центральним банком;

• кредитово-банківська система з федеральним резервом.

До 1999 р. в розвинених капіталістичних державах, до яких можна віднести Японію, Німеччину, Великобританію, Францію, Італію, Швейцарію, Нідерланди і Бельгію, з деякими варіаціями діяла банківська система з незалежним центральним банком. Система федерального резерву використовувалася лише в Сполучених Штатах Америки.

Проте новітня економічна історія показала, що за ситуації, коли країна прагне до того, аби її валюта була резервною і розрахунковою у світовому масштабі, система федерального резерву є більш конкурентоздатною, оперативною і стійкою.

До 1999 р. основними державами-конкурентами, що претендують на обслуговування міжнародних економічних зв'язків в своїх банківських системах, були Японія, США і Німеччина. Валюти цих країн, безумовно, були резервними впродовж 20 останніх років. Проте, така ситуація не владнувала інші розвинені європейські держави, на долю яких разом з Німеччиною доводилося близько 25% об'єму світового експорту (тоді як доля США складала приблизно 12%, а Японії – лише 9,5%). При цьому близько 50% міжнародних валютних резервів, включаючи СДР і права на кредит МВФ, були в доларах США, 13% – в німецьких марках, а 7% – в японських ієнах і 7% – в ЕКЮ («сурогатна» валюта, вживана для обслуговування міжнародних боргів). Не слід забувати і про те, що країни – члени Європейського валютного союзу (ЕВС), володіють переважною частиною світових резервів монетарного золота. Доля Німеччини, Франції, Італії, Нідерландів і Бельгії в світовому запасі золота складає в сукупності приблизно 34,5%, включаючи резерви Європейського валютного інституту (нині ЕЦБ) – 42,5%. Для порівняння: США припадає на частку близько 24% світових запасів монетарного золота, а Японії – близько 2%. [1, 64]

Сукупний об'єм ринку державних коштовних паперів в Європі перевищує об'єм аналогічного ринку в США майже на 5%, причому статус держав ЕВС як крупного сукупного міжнародного нетто-кредитора забезпечує європейському державному боргу максимальний рейтинг.

Капіталізація європейського ринку державних і корпоративних облігацій складає 70% капіталізацій американського ринку, а ринку акцій – 60%.

Біржовий зворот ф'ючерсів і опціонів в Європі складає близько 60% звороту даних фінансових інструментів в США.

Статус долара США як світової резервної валюти впродовж півсотні років після підписання Бреттон-Вудського угоди давав США чималі переваги: по-перше, можливість фінансувати бюджетний дефіцит емісійними засобами, маючи постійний попит на національну валюту за кордоном; по-друге, можливість фінансувати національною валютою 160‑мільярдний дефіцит поточних операцій, протиставляючи еластичність процентних ставок волатильности валютних курсів.

Все вищезазначене створювало загрозливу ситуацію для фінансової незалежності і стабільності економічних систем групи розвинених європейських країн і безперервно підштовхувало Західну Європу до фінансової і економічної інтеграції. Через ту обставину, що в розвинених країнах Європи склалася і функціонувала система розрізнених державних центральних банків, кожен з яких емітував власну національну валюту, європейській банківській системі було дуже складно конкурувати з Федеральною резервною системою США. Виняток становила система Бундесбанка ФРН, яка впродовж 20–25 останніх років тримала безперечне лідерство серед європейських банківських систем. Важливу роль в цьому грав той факт, що німецька марка була міжнародною резервною валютою першої категорії. Наявність в Європі ряду банківських систем, різних по законодавчому пристрою і методам регулювання валютних курсів, створювало проблематичну ситуацію з підтримкою стабільності курсів національних європейських валют.

Прологом до об'єднання континенту став Римський договір 1957 р., який не декларував в явній формі прагнення до єдиної європейської валюти, але ставив основною задачею стабільність валютних курсів як основний пріоритет європейської інтеграції. У 1962 р., не дивлячись на дію в цей час Бреттон-Вудськой системи золотовалютного стандарту, в рамках якої встановлювалися фіксовані співвідношення між валютами, Європейська комісія проголосила перехід до єдиної європейської валюти як одну із стратегічних цілей Співтовариства. У 1969 р. після ревальвації німецької марки канцлер В. Брандт «оживив» цю ідею: вона була формалізована в плані Вернера по переходу до єдиної європейської валюти в 1970 р. Але в 1971 р. крах Бреттон-Вудськой системи, демонетизація золота і початок «вільного плавання» валют перекреслили вищеназваний план.

Європейські країни створили в 1972 р. механізм спільного регулювання «плаваючих» курсів. Він обмежував відхилення валютних курсів від центральних значень межами в 1,125% і був відомий як «курсова змія» із-за високої частоти коливань крос-курсів європейських валют до долара США. Проте функціонування цього механізму протікало складно: Великобританія дотримувалася цих правил всього шість тижнів, Франція і Італія двічі відступали від системи правил, передбачених механізмом спільного регулювання «плаваючих» курсів. Стало очевидним, що в світовій грошовій системі сталися безповоротні зміни і повернення до фіксованих співвідношень валют неможливий. Тоді європейські держави створили Європейську валютну систему (ЕВС). 7 липня 1978 р. в Бремені було поміщено угоду про створення ЕВС. Меморандум про створення ЕВС був підписаний президентом Єврокомісії Р. Дженкинсом в 1978 р. До березня 1979 р. країни ЕВС (окрім Великобританії, що приєдналася пізніше) увійшли до системи, що передбачає формування валютних курсів, з механізмом, що обмежує їх відхилення межами в 0,25% в обоє сторони від фіксованих центральних значень. Для найменш стабільних валют межі були встановлені в 6%. Як і у випадку з попереднім невдалим досвідом, даний механізм себе не виправдав. Французький франк і італійська ліра двічі піддавалися девальвації, а з приходом до влади лівоцентристського уряду Ф. Міттерана в 1982–1983 рр. встало питання про вихід Франції з ЕВС. Але цього не сталося.

У грудні 1991 р. президент Єврокомісії Ж. Делор виступив з детальною програмою поетапного переходу до єдиної євровалюти. Його доповідь стала основою для прийняття формальної угоди держав – учасників ЕВС, яке було підписано в Маастріхте на початку 1992 р. Але в тому ж році був проведений «невдалий» референдум в Данії, що створило грунт для сумнівів в спроможності планів європейської валютної інтеграції. Внаслідок цього Великобританія і Італія вийшли з вищезазначеної угоди. Цей крок привів до різних результатів в обох державах. Італія, яка була країною з малоефективною економічною системою, активізувала свою фінансову дисципліну, і в травні 1998 р. її офіційно включили в число держав – членів моновалютного простору. У Великобританії ж – навпроти – вихід з угоди сприяв розвитку «євроскептицизму». У результаті лейбористський кабінет сформулював неможливість приєднання країни до євросистеми до чергових парламентських виборів в 2002 р.

2 травня 1998 р. в Брюсселі глави одинадцяти західноєвропейських держав – Австрії, Бельгії, Німеччини, Ірландії, Іспанії, Італії, Люксембурга, Нідерландів, Португалії, Фінляндії і Франції – підписали меморандум про вступ до колективної грошової системи. 1 січня 1999 р. національні грошові одиниці і ЕКЮ в безготівковому звороті були конвертовані в колективну валюту – євро. У готівковому звороті банкноти і монети євро замінили існуючі національні готівкові знаки в 2002 р. [1, 69]

Переваги, які дає об'єднання грошових систем в Європі, зумовлюють значні позитивні наслідки на економічних і фінансових ринках Європи. У Європі практично усунений чинник риски зміни валютних курсів (виняток становлять економічно розвинена Швейцарія і Великобританія), що знижує витрати, пов'язані з веденням зовнішньоекономічних операцій, прискорює обмін товарами, економічними ресурсами і міжнародними інвестиціями. Економіка Європи стала менш витратною і більш конкурентоздатною, оскільки євро в середньому стабільніша валюта, ніж національні грошові одиниці кожній з країн – членів Європейського валютного союзу окремо. А значить, вигоди отримують і зовнішні контрагенти. Зросла конкуренція між європейським і американським ринками капіталу. Збільшився інтерес до портфельних і спекулятивних інвестицій в різні види європейських активів. Підвищилася фінансова дисципліна і зросла економічна стабільність в європейських державах з історично менш розвиненою економікою.

Характеристики

Список файлов курсовой работы