163034 (595442), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

З наведеного випливає, що неприбуткові бюджетні установи й організації не сплачують податок на прибуток із джерел, визначених у пункті 7.11.2 Закону, а також з інших доходів при умові, якщо вони склали єдиний кошторис доходів від всіх джерел надходжень (бюджетні кошти, доходи від підприємницької діяльності тощо) та видатків на здійснення як бюджетної, так і підприємницької діяльності, відкрили в банку один спеціальний рахунок, на який зараховуються всі надходження та з якого здійснюють видатки виключно на фінансування передбачених кошторисом заходів, у тому числі і фінансування виробничої діяльності. Якщо цих умов не дотримано, а також якщо доходи надійшли від неосновної діяльності, то бюджетні установи сплачують податок на прибуток відповідно до вимог пункту 16.9 статті 16 Закону.

Відповідно до пункту 7.11.2 Закону від оподаткування звільняються доходи неприбуткових організацій, визначених у пункті 7.11.1 отримані у вигляді:

• коштів або майна, які надходять безоплатно або у вигляді безповоротної фінансової допомоги чи добровільних пожертвувань;

• пасивних доходів;

• коштів або майна, які надходять до таких неприбуткових організацій як компенсація вартості отриманих державних послуг.

Пасивні доходи – це доходи, отримані у вигляді процентів (у тому числі орендна плата), дивідендів, страхових виплат і відшкодувань, а також роялті. Державні послуги – це платні послуги, обов’язковість отримання яких встановлюється законодавством і які надаються органами місцевого самоврядування та створеними ними установами і організаціями [4, с.4-7].

Податок на додану вартість (ПДВ) від продажу товарів (робіт, послуг) відповідно до Закону України від 03.04.97 року №168/97-ВР «Про податок на додану вартість» сплачують ті бюджетні установи, обсяг оподатковуваних операцій яких з продажу товарів, робіт, послуг протягом 12-ти місяців перевищував 600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (пункт 2.1), а також ті установи, що здійснюють продаж за готівкові кошти (пункт 2.3).

Згідно зі статтею 5 Закону від оподаткування цим податком звільнені послуги з вищої, середньої, професійно-технічної освіти, що надаються закладами освіти, які мають ліцензію на надання таких послуг, та послуги з виховання та освіти дітей будинками культури в сільській місцевості, дитячими музичними та художніми школами, школами мистецтв. Перелік таких послуг затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21.01.98 року №61.

Також від сплати цього податку звільнені платні послуги згідно з Переліком, затвердженим КМУ, що надаються закладами охорони здоров’я, які мають відповідні ліцензії на надання таких послуг, та деякі інші передбачені статтею 5 Закону послуги. До їх числа не віднесені послуги за договорами оперативної оренди, а тому орендні доходи є об’єктом оподаткування ПДВ.

Відповідно до Закону України від 20.06.97 року №386/97-ВР «Про формування Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення» платниками цього збору з числа резидентів є суб’єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності, громадські та інші установи і організації, які здійснюють діяльність, спрямовану на отримання прибутку, крім бюджетних установ і організацій, тобто бюджетні установи не є платниками цього збору.

Стосовно особливостей сплати внесків до інноваційного фонду та відрахувань на дорожні роботи слід зазначити, що Постановою Кабінету Міністрів України від 18.02.92 року №77 (із змінами і доповненнями, внесеними постановою КМУ від 06.12.93 року №981) «Про утворення державного інноваційного фонду» передбачено, що відрахування до інноваційного фонду сплачують підприємства, об’єднання й організації всіх форм власності незалежно від підпорядкованості у розмірі 1% обсягу реалізації продукції (робіт, послуг) [53].

Неприбуткові бюджетні установи, які зараховують свої надходження на єдиний спеціальний рахунок для здійснення своєї основної діяльності, не мають об’єкта оподаткування, а тому і не сплачують внески до інноваційного фонду. Зазначені внески від обсягів реалізації сплачують бюджетні установи і організації, які відповідно до вимог Закону є платниками податку з прибутку.

Збір для фінансування витрат, пов’язаних з будівництвом, реконструкцією, ремонтом і утриманням автомобільних доріг загального користування відповідно до постанови КМУ від 2 лютого 1993 року №83 сплачують промислові, транспортні, будівельні та інші підприємства, кооперативи і господарські організації (в тому числі фондова і товарні біржі, страховики, інвестиційні фонди і компанії, кредитні установи та інші суб’єкти підприємництва).

Пунктом 5 Постанови передбачено, що не відраховують кошти на дорожні роботи бюджетні організації та установи, за винятком обсягів виробництва продукції (робіт, послуг), що здійснюються ними на підставі договорів за рахунок коштів замовників, а тому бюджетні установи повинні сплачувати збір на фінансування доріг від обсягу виробництва продукції (робіт, послуг) у встановленому місцевими органами влади розмірі (від 0,4% до 1,2%), а за надані платні послуги автомобільним транспортом – 2%. Такі видатки повинні плануватися в кошторисах.

Бюджетні установи не сплачують комунальний податок від середньоспискової чисельності працівників. Порядок сплати комунального податку регулюється Декретом Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки та збори від 20.05.93 року №56-93» (зі змінами і доповненнями). Статтею 15 Декрету передбачено, що комунальний податок справляється з юридичних осіб, крім бюджетних установ, організацій, планово-дотаційних та сільськогосподарських підприємств, тобто бюджетні установи не є платниками комунального податку [39, с.7].

Щоб не виступати платником податку на прибуток, бюджетні установи повинні дотримуватися одночасно таких вимог:

• вести єдиний кошторис доходів та витрат;

• мати один рахунок в банку, на який зараховуються ці доходи і з якого здійснюються всі видатки.

Одним із джерел доходів бюджетних установ є доходи від здавання в оперативну оренду приміщень та іншого майна. Розглянемо деякі особливості оренди (лізингу) майна бюджетних установ.

При оформленні угод оренди слід керуватись Цивільним кодексом України, Законом України від 16.12.97 року №723/97-ВР «Про лізинг», від 10.04.92 року №2269-XII «Про оренду державного та комунального майна», від 22.05.97 року №283/97-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств», Постановою Кабінету Міністрів України від 31.08.96 року №1033 «Про заходи щодо залучення додаткових надходжень до бюджету та підвищення ефективності витрачання бюджетних коштів для забезпечення фінансування спеціальних виплат населенню» та іншими документами.

Договір оренди повинен відображати такі основні дані, як об’єкт і термін оренди; розмір орендної плати з урахуванням її індексації; порядок поліпшення зданого в оренду майна і за чий рахунок (орендодавця чи орендаря) воно проводиться, порядок страхування орендарем взятого ним в оренду майна; права, обов’язки та відповідальність сторін; порядок розгляду спорів, що можуть виникнути по суті договору, тощо [17, с.115-117].

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів від 31.08.96 року №1033 розмір орендної плати за здані в оренду бюджетними установами основні фонди не обмежується п’яти відсотками їх вартості на рік, як це передбачено Методикою розрахунку орендної плати державного майна. При цьому розмір орендної плати, що визначається в угоді, не повинен бути меншим розміру плати, обчисленого за встановленими місцевими органами влади нормами.

Цією постановою також передбачено, що всі договори на здавання в оренду приміщень бюджетними установами повинні бути погоджені з місцевими фінансовими органами за місцем знаходження, а також що доходи від оренди приміщень бюджетних установ і закладів, які після проведення відповідних витрат за рахунок цих надходжень залишаються в їх розпорядженні, спрямовуються на погашення заборгованості по заробітній платі та на оплату за комунальні послуги, тобто залишаються в розпорядженні бюджетних установ на проведення витрат по основній діяльності.

Вартість комунальних послуг відноситься до валових витрат орендарів. Складність як в орендодавців, так і в орендарів всіх форм власності виникає при вирішенні питань про відшкодування орендарями таких видатків, як: плата за землю, комунальні послуги, експлуатаційні витрати тощо. Невизначеність в ці питання внесена листами ДПА України які не зареєстровані в Міністерстві юстиції України [61].

Зокрема з листа ДПАУ від 11.05.98 року №4837/11/15-1116 випливає, що орендарі не мають права включати до валових витрат вартість комунальних послуг, якщо вони сплачені не безпосередньо підприємствам житлово-комунальної сфери, а орендодавцю.

Такий висновок ДПА суперечить Закону України від 22.05.97 року №283/97-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств», пунктом 5.2.1 статті 5 якого встановлено, що до валових витрат відносяться суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих), якщо вони пов’язані з виробничою діяльністю платника податку. У жодному пункті закону немає заборони щодо віднесення до валових витрат платника податку витрат, якщо вони сплачені не безпосередньо їх постачальникам (підрядчикам), а через третю особу.

Зазначимо, що вартість комунальних та експлуатаційних послуг не повинна включатися у розмір орендної плати, а обґрунтовуватися відповідними розрахунками для того, щоб кожен знав, скільки і за що він платить і наскільки ці платежі мають відношення до його виробничої діяльності.

Більше того, є очевидною доцільність централізованого надання орендодавцями своїм орендарям опалення, освітлення, водопостачання, господарського обслуговування, охорони та інших послуг, оскільки не завжди є можливим відокремлення ліній комунікацій та передач між приміщеннями, що використовуються орендодавцем та орендарем, та встановлення відповідних вимірювальних приладів. А тому висновки щодо віднесення до валових витрат орендарями вартості комунальних і інших послуг лише при умові їх безпосередньої сплати підприємствам житлово-комунальної служби є, на нашу думку, безпідставними і недоцільними.

Щодо розрахунків за електроенергію при оренді зазначимо, що у роз’ясненні ДПА України від 17.06.98 року №7259/10/161120-26 сказано, що ПДВ за нульовою ставкою обчислюється по операціях з продажу електроенергії, а оскільки орендодавець не здійснює її продажу (не має відповідної ліцензії на цей вид діяльності), то вартість електроенергії включається в загальну вартість послуг за договором оперативної оренди, яка оподатковується за ставкою 20% [16, с.10-11].

По-перше, щодо ліцензії: чи потрібна вона орендодавцям, які здають в оренду приміщення з відповідним електроенергетичним обслуговуванням. Положенням про порядок ліцензування підприємницької діяльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 липня 1998 року №1920, встановлена обов’язковість ліцензування виробництва, передачі та постачання електроенергії і передбачено, що така ліцензія видається Національною комісією регулювання електроенергетики України. Не є логічними норми цього Положення, відповідно до яких всі орендодавці повинні одержати ліцензії на передачу електроенергії орендарям їх приміщень, а також те, що тільки при наявності такої ліцензії вони мають право виставляти рахунки на оплату електроенергії без ПДВ.

Обов’язковість одержання ліцензій на право передачі електричної енергії місцевими (локальними) електромережами, створеними в результаті реструктуризації галузей промисловості суб’єктів, для яких ця діяльність є основною. З цього також випливає, що ліцензуванню підлягає підприємницька діяльність систем енергопостачання з передачі електроенергії, для яких ця діяльність є основною, а не діяльність орендодавців, які за необхідності беруть участь в розрахунках за використану орендарями електроенергію, яка як орендодавцю, так і орендарю відпускається системою електромереж.

Сама суть ліцензування діяльності суб’єктів підприємництва полягає у визначенні органами, що видають ліцензії, спроможності виконання заявником ліцензійних умов провадження певного виду підприємницької діяльності (пункт 5 Положення). Орендодавець аж ніяк не здійснює діяльність з передачі електроенергії, а тому ліцензія на таку діяльність йому не потрібна.

По-друге, що цим досягається: якщо орендодавець нарахує на відшкодовану йому орендарем вартість електроенергії 20% ПДВ при умові, що він у встановленому порядку зареєстрований як платник податку на додану вартість, то у орендаря, якщо він є платником цього податку, виникає податковий кредит, і в результаті від такої операції державний бюджет одержить нуль.

Законом України «Про плату за землю» від 19.09.96 року встановлено, що підприємства, установи та організації, які користуються пільгами щодо земельного податку, мають у підпорядкуванні госпрозрахункові підприємства або здають в оренду земельні ділянки, окремі будівлі або їх частини іншим суб’єктам підприємницької діяльності, сплачують податок за зайняті ними земельні ділянки на загальних підставах. Отже, бюджетні установи зобов’язані сплачувати плату за землю пропорційно питомій вазі площі, яка здається в оренду чи використовується створеними ним госпрозрахунковими підприємствами, загальній площі будівлі [54].

У вищезгаданому листі ДПА України від 11.05.98 року №4837/11/15-1116 говориться, що, оскільки власниками землі або землекористувачами є, як правило, орендодавці приміщень, вони і є платниками земельного податку, а тому до валових витрат орендаря не відносяться витрати, пов’язані із сплатою податку на землю [57].

Статтею 1 Закону України «Про плату за землю» передбачено, що власники землі та землекористувачі, крім орендарів, сплачують земельний податок, а за земельні ділянки, надані в оренду, справляється орендна плата. Указом Президента України від 23 квітня 1997 року № 367/97 встановлено, що орендодавцями землі є громадяни та юридичні особи України, у власності яких перебувають земельні ділянки, і що земля надається в оренду на підставі оформленого договору, відповідно до якого орендодавець передає за плату орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений строк [62].

Власником землі, на якій розміщені бюджетні установи, є органи державної чи комунальної власності, а бюджетні установи є її користувачами.

Якщо згідно із законом вони зобов’язані сплачувати в бюджет плату за землю, на якій розміщені здані в оренду суб’єктам підприємництва приміщення, то цілком зрозуміло, що останні повинні відшкодовувати бюджетним установам витрачені ними кошти на сплату земельного податку у вигляді орендної плати за землю (очевидно, із нарахуванням 20% ПДВ, якщо така бюджетна установа зареєстрована як платник цього податку) і відповідно до пункту 5.2.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» мають право на віднесення цієї плати до валових витрат, якщо орендовані ними приміщення використовуються для виробничих потреб.

Адже неможливо передати в оренду приміщення без оренди землі, на якій вони знаходяться, а тому видатки з використання цієї землі повинен нести той, хто її використовує, а їх необхідність є умовою правомірності віднесення до валових витрат.

Характеристики

Список файлов ВКР