161623 (595234), страница 6

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 6)

Закон України “Про аудиторську діяльність” було прийнято Верховною Радою України 22 квітня 1993 року, і він продовжує діяти без істотних поправок до нього та змін по даний час. В цьому законі аудит визначено законодавцем як перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів та ьіншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам.

Аудит здійснюється незалежними особами (аудиторами), аудиторськими фірмами, які уповноважені суб’єктами господарювання на його проведення. Аудит може проводитись за ініциативи господарюючих суб’єктів, а також у випадках, передбачених чинним законодавством (обов’язковий аудит). Затрати на проведення аудиту відносяться на собівартість товару (продукції, послуг).

Аудиторська діяльність включає в себе організоване та методичне забезпечення аудиту, практичне виконання аудиторських перевірок (аудит) і надання інших аудиторських послуг. Аудиторські послуги можуть надаватися у формі аудиторських перевірок (аудиту) і пов’язаних з ним експертиз, консультацій з питань бухгалтерського звіту, звітності, оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності та інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності фізичних і юридичних осіб. Прибуток (дохід) від аудиторської діяльності оподатковується відповідно до чинного законодавства.

Більшість аудиторів України об’єднані в аудиторські фірми. Аудиторська фірма — це організація, яка має ліцензію на право здійснення аудиторської діяльності на території України і займається виключно наданням аудиторських послуг. Аудиторські фірми можуть створюватися на основі будь-яких форм власності.

Аудиторські фірми представляють аудиторські висновки та інші офіційні документи. Аудиторський висновок — це офіційний документ, засвідчений підписом та печаткою аудитора (аудиторські фірми), який складається у встановленому порядку за наслідками проведення аудиту і містить в собі висновок стосовно достовірності звітності, повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам бухгалтерського обліку фінансово-господарської діяльності.

Законодавець передбачив випадки, коли аудит обов’язковий для:

— підтвердження достовірності та повноти річного балансу і звітності комерційних банків, фондів, бірж, компаній, підприємств, кооперативів, товариств та інших господарюючих суб’єктів незалежно від форми власності та виду діяльності, звітність яких офіційно оприлюднюється, за винятком установ та організацій, що повністю утримується за рахунок державного бюджету і не займається підприємницькою діяльністю. Обов’язкова аудиторська перевірка річного балансу і звітності господарюючих суб’єктів з річним господарським оборотом менш як двісті п’ятдесят неоподаткованих мінімумів проводиться один раз на три роки;

— перевірки фінансового стану засновників комерційних банків, підприємств з іноземними інвестиціями, акціонерних товариств, холдінгових компаній, інвестиційних фондів, довірчих товариств та інших фінансових посередників;

— порушення питання про визнання неплатоспроможним або банкрутом.

Проведення аудиту є обов’язковим також в інших випадках, передбачених законами України.

Всі господарюючі суб’єкти, для яких законодавством встановлено обов’язкове проведення аудиту, зобов’язані до 1 грудня поточного року повідомити відповідним податковим інспекціям про укладення угоди на аудиторську перевірку.

Крім того, господарюючі суб’єкти, перераховані в першій групі суб’єктів, для яких проведення аудиту обов’язкове, зобов’язані подати аудиторське заключення та інші документи публічної бухгалтерської звітності у відповідну податкову адміністрацію України протягом дев’яти місяців року, наступного за звітним. Подання аудиторського заключення у відповідну податкову адміністрацію здійснюється не пізніше десяти днів після закінчення аудиторської перевірки. У випадку неподання або невчасного подання аудиторського заключення відповідним податковим адміністраціям з вини господарюючого суб’єкта до нього застосовуються адміністративні штрафи та інші фінансові санкції згідно з чинним законодавством України.

Публічна бухгалтерська звітність у всіх інших випадках повинна бути перевірена аудитором (аудиторською фірмою) і може оприлюднюватись протягом року, наступного за звітним. При цьому відповідальність за дотримання порядку ведення бухгалтерського обліку, визначеного законодавством України, своєчасне і повне надання бухгалтерської звітності користувачам і аудиторам покладається на керівника господарюючого суб’єкта.

Аудиторські перевірки не виключають здійснення державними податковими адміністраціями контролю за дотриманням податкового законодавства і виконання контрольних функцій іншими суб’єктами, уповаженими на це законами України.

Всю повсякденну роботу аудиторських фірм і окремих аудиторів в Україні контролює Аудиторська палата України. Вона створюється і функціонує як незалежний, самостійний орган на засадах самоврядування. Повноваження аудиторської палати України визначаються Законом України “Про аудиторську діяльність” та Статутом Аудиторської палати України. Аудиторська палата України здійснює сертефікацію і ліцензування суб’єктів, що мають намір займатися аудиторською діяльністю, затверджує програми підготовки аудиторів, норми і стандарти аудиту, веде Реєстр аудиторських фірм та аудиторів, які одноособово надають аудиторські послуги.

Організація діяльності Аудиторської палати України принципово відрізняється від організації діяльності інших контролюючих фінансових органів. Якщо для всіх контролюючих фінансових органів їх діяльність однозначно і читко здійснюється на підставі приписів держави, — то в аудиторській палаті України вона гармонізується на принципах демократизму і доцільності.

2.4 Контрольно-ревізійна служба.

Державна контрольно-ревізійна служба України, її функції і правові основи діяльності опираються на закон України “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні”.

Державна контрольно-ревізійна служба складається із Головного контрольно-ревізійного управління України, контрольно-ревізійних управлінь в Республіки Крим, областей, місцях Київі і Севастополі, контрольно-ревізійних відділів в районах, містах і районах в містах.

Головною задачою державної контрольно-ревізійної служби є здійснення державного контролю над використанням методів і матеріальних цінностей, їх збереженням, утриманням і достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в міністерствах, інших центральних органах державної виконавчої влади, місцевих органах влади і самоврядування, розробка пропозицій про усунення виявлених недоліків і порушень і заходів з їх подальшого усунення.

Державний контроль здійснюється у формі ревізій та перевірок.

Головні контрольно-ревізійні управління України виконують такі функції:

1. організують роботу контрольно-ревізійних підрозділів;

2) проводять ревізії та перевірки фінансової діяльності, достовірності обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах та інших органах державної виконавчої влади, в державних фондах, а також на підприємствах і організаціях, які отримують кошти від бюджету та від державних валютних фондів;

3) проводять ревізії та перевірки повноти оприбуткування, вірності застосування та збереження валютних коштів;

4) здійснюють контроль по усуненню недоліків і порушень виявлених вже проведених раніше ревізіями та перевірками;

5) розробляють інструктивні та інші нормативні акти про проведення ревізій і перевірок;

6) здійснюють методичне керування та контроль за діяльністю підлеглих контрольно-ревізійних підрозділів, розробляють пропозиції з покращенням контролю.

Органи контрольно-ревізійних служб розглядають листи, заяви та скарги громадян про факти порушення законодавства з фінансових питань.

У зв’язку із прийняттям останнім часом низки законодавчо-нормативних актів щодо регламентації контрольних процедур набуло нової актуальності питання місця і ролі державної контрольно-ревезійної служби (ДКРС) в суспільному житті країни.

Актуальність ця обгрунтована, бо створення при Верховній Раді України Рахункової палати, а при Міністерстві фінансів — Державного казначейства, відновлення за постановою уряду відомого контролю у міністерствах за умов функціонування Державної податкової адміністрації, Антимонопольного комітету, Інспекції з контролю за цінами тощо справді викликає у пересічного громадянина щонайменьше подив.

Фінансову безпеку будь-якої держави визначає насамперед її фінансова незалежність¹. При цьому, за О. Барановським, рівень фінансової безпеки держави зумовлений щонайменьше 12 факторами, цільне місце серед яких посідають бюджетна безпека і боротьба фінансовими злочинами. Будь-який із факторів при відхиленні за оптимальні межі може призвести до порушення фінансової безпеки держави (спад виробництва, збільшення дефіциту державного бюджету, ігнорування інтересів власних товаровиробників, зростання інфляції, тінізація і криміналізація економіки тощо), а в кінцевому рахунку — до зростання залежності держави від впливу зовнішніх і внутрішніх детермінантів, дії яки не завжди спрямовані в інтересах більшості її населення. Водночас тривале порушення фінансової безпеки створює передумови щодо порушення економічної і навіть національної безпеки держави.

Для нормального функціонування державного устрою дуже важливо, щоб органи управління державою своєчасно і повно виявляли проблеми суспільного життя, що може мати вирішальне значення для удосконалення законодавчих актів, а черех їх реалізацію — для гарантування фінансової безпеки країни.

Невід’ємним складником управління державою є контроль, який дає змогу не лише виявляти, а й запобігати помилкам і хибам у роботі, шукати нові резерви та можливості.

Ефективність контролю залежить від повноти виконання контролюючими суб’єктами певних основних вимог. Зокрема контроль повинен:

— здійснюватися безперервно, регулярно і систематично;

— бути своєчасним за терміном здійснення, старанним і повним в охопленні об’єкта контролю;

— бути оперативним, дійовим та гласним;

— мати загальний характер — кожний керівник повинен здійснювати контроль та вважати його невід’ємною частиною своїх посадових обов’язків;

— форми і методі контролю повинні мати рознобічний характер.

За Констітуцією України суб’єкти контролю можна умовно поділити на суб’єкти першої і другої підсистем.

До контролюючих суб’єктів першої підсистеми належать громадяни України, Президент, Верховна Рада, Кабінет Міністрів та інші органи державної виконавчої влади, Конституційний та інші суди, органи прокуратури, органи місцевого самоврядування, політичні й громадські організації, засоби масової інформації.

Особливість їх полягає у тому, що зазначені суб’єкти є як ініціаторами, так і виконавцями контролю, до того ж не лише в галузі фінансів. При цьому здійснення специфічних контрольних повноважень делегується ними певним структурам. Наприклад, функції із здійснення постійного контролю за використанням коштів держаквного бюджету Верховна Рада України делегувала Рахунковій палаті (РП ВРУ). Міністерство фінансів, у свою чергу, делегувало функції з контролю за формуванням доходів бюджетів органів місцевого самоврядування, використанням коштів державного і місцевих бюджетів, позабюджетних фондів та валютних кредитів Державній контрольно-ревізійній службі, з оперативного управління видатками державного бюджету — Державному казначейству України (ДКУ). Функції фіскального контролю за діяльністю платників податків і забезпечення виконання дохідної частини державного бюджету глава держави поклав на Державну податкову адміністрацію України (ДПАУ).

У цілому органи контролю, яким законодавчо-нормативними актами, прийнятими суб’єктами контролю першої підсистеми, делеговано функції із здійснення постійного контролю у сфері фінансів, належать до суб’єктів контролю другої підсистеми і становлять її важливу частину. Відмінність цих суб’єктів полягає в тому, що за наслідками їх роботи управлінські рішення приймають переважно суб’єкти контролю першої підсистеми (тобто центральні органи управління державою).

До другої підсистеми належать також контролюючі органи та відповідальні особи підприємств, установ і організацій. Це керівники, головні бухгалтери та ревезійні комісії і органи відомчого контролю суб’єктів господарювання, на яких згідно з чинним законодавством покладено обов’язки здійснювати первинний відомчий контроль.

До останьої групи контролюючих органів другої підсистеми відносяться органи незалежного фінансового контролю, виконавцями якого є насамперед аудитори й аудиторські фірми.

Завдання Державної контрольно-ревізійної служби у сфері контролю перетинаються тільки із завданням Рахункової палати ВРУ, а саме в частині контролю за використанням коштів державного бюджету. При цьому РП веде парламентський контроль переважно на рівні центральних органів управління державою, а ДКРС — починаючи з бюджетних установ у селах аж до міністерств і відомств. Для цього ДКРС уже понад 5 років має розгалужену структуру у всіх містах, районах і областях, а РП складається тільки з центрального апарату.

За такої ситуації відмовитися від постійного контролю за використанням бюджетних коштів, у тому числі державного бюджету, на місцях силами ДКРС автор вважає недоцільним як із точки зору профілактики фінансових порушень, так із точки зору економічного ефекту такого контролю. Наприклад, у 1997 році органами ДКРС у ході проведених ревізій і перевірок виявлено незаконних витрат, недостач і розкрадань на суму 1445,2 млн. грн., у тому числі в бюджетних установах — 221,0 млн. грн., і донараховано до бюджетів платежів та інших сум, відрахувань до державних фондів 943,3 млн. грн. Слідчим органам того ж року передано для розслідування 11295 ревізійних справ на суму 1109,7 млн. грн., порушено 5019 парних справ, до парної відповідальності притягнуто 1869 осіб.

Внаслідок ужитих ДКРС заходіву 1997 році забезпечено відшкодування й поновлення незаконних витрат, недостач і розкрадань на суму 387,6 млн. грн., та додатково надійшло до бюджетів і держфондів 165,6 млн. грн. У цілому витрати на утримання апарату ДКРС з урахуванням позабюджетних коштів окупилися у 9,3 разу.

Не можна відкидати й того, що на практиці переважно тільки органи ДКРС проводять ревізії фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання незалежно від форми власності за дорученнями правоохоронних органів. Адже документальна ревізія, залишаючись основною формою контролю, водночас відповідно до ст. 66 КПК України є способом збору доказів. Так, у 1997 році за дорученнями органів МВС, СБУ і прокуратури підрозділи ДКРС обревізували 7667, а за І півріччя 1998 року — уже 4941 суб’єкт господарювання.

У решті органів ДФК здійснюють перевірку тільки окремих сторін фінансової діяльності підприємств, установ і організацій.

Характеристики

Список файлов ВКР