Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 16)

Рис.3.1 Структура доходів Державного бюджету України за 2002 рік

Рис.3.2 Структура доходів Державного бюджету України за 2003 рік

Рис.3.3 Структура доходів Державного бюджету України за 2004 рік

Рис.3.4 Динаміка питомої ваги статей непрямих податків в доходній частині Зведеного бюджету України за 1992 2001 роки

Рис.3.5 Динаміка питомої ваги груп непрямих податків в доходній частині Державного бюджету України за 2002 2004 роки

Рис.3.6 Динаміка питомої ваги статей окремих непрямих податків в доходній частині Державного бюджету України за 2002 2004 роки

Дослідження, проведені в дипломній роботі, фіксують висновок, що при формуванні доходів Державного бюджету з 1999 року найбільшу роль відіграють податкові надходження від непрямих податків.

Так сумарна доля основних трьох непрямих податків (податок на додану вартість, акцизний збір та мито) в доходах Державного бюджету України в 2002 – 2004 роках становить :

2002 рік – 40,83 %;

2003 рік – 38,81 %;

2004 рік – 45,82 %;

При цьому дослідження динаміки перерозподілу структури непрямих податків в доходній частині Держбюджету України показує, що :

доля ПДВ поступово знизилась з 35% (1997) до 29%(2004);

доля внутрішніх акцизів зросла з 4 %(1997) до 9%(2004);

доля акцизів на імпорт стабільна та становить близько 1%;

доля ввізного мита на імпорт зросла з 4,0%(2002) до 5%(2004);

доля вивізного мита на експорт зросла з 0,1%(2002) до 1%(2004);

Таким чином, структура непрямих податків в Україні має тенденцію розвитку у напрямку збільшення специфічних акцизів на обмежену групу споживачів товарів та зниження податкового тиску універсальними акцизами на масові групи споживачів

Сумарна доля основних прямих прибуткових податків на доходи підприємств та громадян поступово знизилась від 2223% у 20022003 роках до 20% у 2004 році.

Третім основним джерелом доходів Держбюджету є надходження від державної власності(рента на природні ресурси та дивіденди від участі в роздержавлених корпораціях) та надходження бюджетних установ, доля якого зростає від 12%(2002) до 1819%(20032004).

3.2 Зарубіжний досвід непрямого оподаткування та можливості його використання в Україні

З часів обрання Україною зовнішньополітичним пріоритетом інтеграцію до ЄС особливої актуальності набуло питання приведення нормативно-правових актів України у відповідність до законодавства ЄС. Податкове право є однією з галузей національного законодавства, яке Україна зобов’язалася узгодити з європейським інтеграційним правом [28].

Історія розвитку інтеграційного законодавства ЄС про податок на додану вартість безпосередньо пов’язана з процесом європейської економічної інтеграції. З початку утворення Європейських співтовариств непрямі кумулятивні податки, які існували в державах–членах, відрізнялися як за способом стягнення, так і за розміром ставок, що призводило до ускладнення руху товарів всередині спільного ринку. Проте основним недоліком кумулятивних податків (податку з обігу, з продажу, з оптового продажу) було їх стягнення з повної вартості товару на кожному етапі виробництва останнього. Це обтяжувало кінцеву ціну товару настільки, наскільки чисельними були операції купівлі–продажу в процесі виробництва й розподілу товару. Складність стягнення кумулятивних податків призвела до неефективності впровадження середніх компенсаційних ставок щодо їх відшкодування, що застосовувалися на кордонах держав–членів з метою вирівнювання умов експорту й імпорту продукції.

В інтересах спільного ринку необхідно було досягти такої гармонізації законодавства у сфері податків з обороту, що усуне у подальшому, наскільки це можливо, фактори, які можуть викривити умови конкуренції, як на національному рівні, так і на рівні Співтовариства, та відповідно зробити можливим скасування оподаткування імпорту товарів та звільнення експорту товарів від оподаткування в торгівлі між державамичленами.

В світлі проведених досліджень, очевидно, що така гармонізація має призвести до скасування кумулятивних багаторівневих податків та запровадження всіма державами-членами спільної системи податку на додану вартість.

Оскільки система податку на додану вартість характеризується найвищим рівнем простоти і нейтральності, коли податок стягується у якомога більш загальний спосіб, і коли сфера його застосування охоплює всі стадії виробництва та розповсюдження, а також сферу надання послуг; таким чином, саме в інтересах спільного ринку і держав-членів запровадити спільну систему, яка також застосовуватиметься до роздрібної торгівлі.

Держави-члени повинні замінити існуючу систему податків з обороту загальною системою податку на додану вартість, в кожній державі-члені акти законодавства, які здійснюють цю заміну має бути прийнято якомога швидше з тим, щоб вступити в силу на дату, встановлену державою-членом у світлі поточної ситуації; це має відбутись не пізніше 1 січня 1972 року [30], [36].

З моменту вступу в силу таких актів законодавства, держави-члени не повинні зберігати або запроваджувати будь-які заходи для вирівнювання за фіксованою ставкою податків з обороту у відношенні імпорту або експорту товарів у торгівлі між державами-членами.

Принцип спільної системи податку на додану вартість полягає у застосуванні до товарів та послуг загального податку на споживання, який був би прямо пропорційним ціні товарів та послуг, незалежно від кількості правочинів, які було здійснено в процесі виробництва та розповсюдження до стадії стягнення податку.

У відношенні кожного правочину, податок на додану вартість, обчислений на основі ціни товарів та послуг, за ставкою, яка застосовується до таких товарів та послуг, підлягає сплаті після відрахування сум податку на додану вартість, безпосередньо включених до різноманітних складових ціни.

Спільна система податку на додану вартість застосовується до всіх етапів, що передують роздрібній торгівлі, включно.

Здавалося, вирішенням проблеми кумулятивних податків могло стати проведення уніфікації систем оподаткування в державах–членах. Проте через збереження за державами–членами ЄЕС податкового суверенітету уніфікація, яка передбачала створення єдиної податкової системи в ЄЕС, виявилась неможливою. Натомість, на початку 60–х років виникла ідея гармонізації непрямих податків, яка полягала у введенні єдиного для всіх держав–членів непрямого податку на споживання та встановленні єдиних принципів його стягнення. Таким податком став податок на додану вартість, структура якого дозволяла втілити вимогу Договору про заснування Європейського Економічного Співтовариства 1957 р. про нейтральне фіскальне ставлення держав–членів до імпортованих товарів та товарів національного виробництва. Оскільки оподатковуватися ПДВ мала тільки додана в процесі виробництва вартість товару, податок виявився нейтральним як з точки зору внутрішньої конкуренції (він не створює переваг для вертикально інтегрованих підприємств, як це мало місце при кумулятивних податках), так і міжнародної конкуренції (структура податку не дозволяє впроваджувати переваги для національної продукції).

Договір про створення Європейського Економічного Співтовариства передбачливо запровадив достатні юридичні підстави для проведення Радою ЄЕС гармонізації податків з обігу в державах–членах. Так, 11 квітня 1967 р. Рада ЄЕС, виходячи з цілей та завдань Договору, прийняла Першу й Другу директиви про гармонізацію законодавств держав–членів, що регулюють непрямі податки. Перша директива впроваджувала в співтоваристві спільну систему податку на додану вартість, друга – порядок його обчислення. Відповідно до вимог цих директив, п’ять держав з шести, що первісно утворили ЄЕС, замінили кумулятивні податки з обігу податком на додану вартість. Регулювання більшості питань, пов’язаних із особливостями застосування податку, обидві директиви залишали на розсуд держав–членів. Згодом Рада ЄЕС дійшла висновку про необхідність деталізації інтеграційних правил стягнення податку, і в 1977 р. прийняла Шосту директиву 77/388/ЕEC "Про гармонізацію законодавств держав–членів у сфері податків з обігу – спільна система податку на додану вартість: єдині умови обчислення". Шоста директива стала базовим нормативно–правовим актом ЄЕС з питань ПДВ, яку за критерієм обсягу регулювання можна порівняти з національним законом. До Шостої директиви неодноразово вносилися зміни та доповнення й на сьогодні вона регулює такі питання: об’єкт і база оподаткування ПДВ, платники податку, час виникнення податкового зобов’язання й порядок його зменшення, правила щодо встановлення ставки, місце стягнення податку, оподаткування імпортованих товарів, звільнення від оподаткування, спеціальні схеми оподаткування. Розглянемо положення директиви, специфічні для спільної системи ПДВ.

Платником податку на додану вартість Шоста директива визначає фізичну або юридичну особу, яка самостійно займається будь–якою економічною діяльністю незалежно від цілей, місця й результатів такої діяльності (це може бути виробництво, сільське господарство, торгівля, професійна діяльність, послуги тощо). Критерій самостійності ведення економічної діяльності виключає з кола платників податків найманих працівників та осіб, які працюють за трудовими угодами.

Цікаво, що директива відносить до оподатковуваної економічної діяльності експлуатацію матеріального й нематеріального майна з метою одержання доходу. Розглянувши положення Шостої директиви в контексті даної справи, Суд ЄС постановив, що "експлуатація майна" означає будь–яку операцію, що передбачає отримання доходу. Надання прав користування й будівництва на певний строк за відшкодування є експлуатацією матеріального майна, а відтак – економічною діяльністю. Тому будь–яка особа, яка експлуатує матеріальне майно з метою одержання доходу, є платником ПДВ і має право на зменшення податкового зобов’язання.

Директива відрізняє платника податку від податкового боржника. Податковим боржником є особа, зобов’язана перерахувати податок до бюджету відповідної держави–члена ЄЕС, незалежно від того, виступає вона платником податку чи ні. Як правило, при поставках товарів/послуг всередині Співтовариства податковим боржником виступає платник податку – продавець. Директива надає державам–членам право самостійно визначати податкового боржника в поставках, здійснюваних закордонними податковими резидентами. Таким податковим боржником може бути призначений представник продавця або особа, на користь якої здійснюється така поставка. При наданні податковими резидентами інших країн певних видів послуг (рекламних, інформаційних, консультаційних, фінансових, страхових, з підбору персоналу, з передачі авторських прав, патентів, ліцензій, торгових знаків та інших подібних прав) податковим боржником є особа, яка отримує такі послуги. А у випадку імпорту товару податковим боржником виступає особа, визначена як така законодавством держави імпорту.

Шоста директива зазначає, що об’єктом оподаткування ПДВ є операції з поставок (надання) товарів/послуг та імпорту товарів, здійснювані за відшкодування. Отримане за такі операції відшкодування є базою оподаткування. Обов’язковою умовою при визначенні бази оподаткування ПДВ, як це постановив Суд ЄС у справі Apple and Pear Development Council v. Commissioners of Customs and Excise, є наявність безпосереднього зв’язку (правовідносин з приводу предмету поставки) між наданим товаром/послугою та отриманим відшкодуванням. Для товарів/послуг, проданих всередині ЄС, база оподаткування включає податки, збори та інші обов’язкові платежі, крім ПДВ, а також додаткові витрати – комісійні платежі, витрати на пакування, транспортування й страхування. Проте директива забороняє включати до бази оподаткування знижки цін при достроковій оплаті та під час продажу, а також суми, передані платнику податку покупцем для здійснення додаткових витрат в його інтересах.

Слід пам’ятати, що поставки товарів та послуг у межах Співтовариства, здійснювані особами з різних держав–членів, є внутрішніми операціями, а не експортно–імпортними. Відповідно, для Співтовариства імпортною операцією є ввіз на його територію товарів із третьої держави. Податок на додану вартість нараховується на сплачену імпортером ціну товару. Якщо ціна не сплачується або вона не є єдиним відшкодуванням, базу оподаткування імпортованого товару визначають за вартістю товару на відкритому ринку. При цьому вартість товару на відкритому ринку визначається як ціна на такий товар у державі експорту, яку імпортер мав би сплатити продавцю за умов справедливої конкуренції на час виникнення податкового зобов’язання.

База оподаткування імпортованих товарів включає:

1) податки, збори та інші обов’язкові платежі, стягнені поза державою імпорту;

2) податки, що стягуються при імпорті, крім ПДВ;

3) додаткові витрати – комісійні платежі, витрати на пакування, транспортування та страхування, що мали бути сплачені на шляху товарів до першого місця призначення на території Співтовариства (яким є вказане в транспортному документі місце, а при відсутності вказівки – перше місце ввезення вантажу до держави імпорту).

Характеристики

Список файлов ВКР