130289 (593459), страница 6
Текст из файла (страница 6)
Резюмуючи сказане, можна стверджувати, що у процесі сімейного консультування і психотерапії відбувається модифікація взаємин між членами сім’ї як системи за допомогою психотерапевтичних та психокорекційних методів з метою подолання негативної психологічної симптоматики, підвищення функціональності сімейної системи. При цьому фахівцями психологічні симптоми і проблеми розглядаються як результат неоптимальної, дисфункціональної взаємодії членів сім’ї. У межах сімейної психотерапії існують різні підходи до надання психологічної допомоги сім’ї.
Психодинамічна модель консультування сім’ї спрямована на терапію індивіда, яка, завдяки з’ясуванню і корекції досвіду стосунків з батьками, допомагає стати йому більш зрілим і разом з тим сприяє подоланню труднощів у його власній сім’ї. Така допомога більше акцентована на особистості, а не на сім’ї.
Представники структурної моделі роботи з сім’єю, Б. Монталву, Б. Розман, Г. Апонте, М. Вальтерс, С. Грінштейн, С. Мінухін намагаються аналізувати структуру сім’ї, субсистеми сім'ї, межі структури. У межах даного підходу психологічне консультування сім'ї орієнтоване на трансформацію структури сім’ї.
Надаючи консультативну допомогу у руслі поведінкової парадигми сім'ї, психолог прагне передусім чітко визначити проблему через ґрунтовний аналіз поведінки партнерів. Корекція подружніх взаємин здійснюється за допомогою спеціальних способів впливу, які чітко визначаються і повторюються.
Один з авторів комунікативної моделі консультування сім’ї, П. Ватславік, вважає, що метою психотерапії є зміна способу розв’язання проблеми через зміну судження про неї. Основне завдання психолога – допомогти сім'ї відмовитися від невдалих комунікацій і сприяти членам сім'ї у вдосконаленні їх як особистостей.
Суть моделі психологічного консультування сім’ї, яка базується на досвіді, полягає у передачі нового досвіду, який допомагає членам сім’ї стати більш гармонійними, інтегрованими особистостями. Особистісні зміни, у свою чергу, мають змінити стосунки у сім’ї.
Модель трансакційного психологічного консультування сім’ї спрямована на аналіз структури початкового шлюбного контракту. У цій системі психологічного консультування сім’ї не ставиться за мету повне вирішення конфліктів. Вважається, що достатньо досягнути нового розуміння їх причин і способу вирішення.
У стратегічній модель психологічного консультування сім’ї допомога спрямована на зміну способів взаємодії партнерів. У зв’язку з цим створюється для сім’ї можливість вибрати альтернативи змін, що здійснюється шляхом нового формулювання проблем, коли змінюється значення, які приписуються певній поведінці. При зміні значень змінюється і поведінка, а спільна зміна значень і поведінки приводить до зміни сімейних взаємин.
Підсумовуючи викладене, можна дійти висновку, що кожна з вище перерахованих моделей психологічного консультування сім’ї розглядає різні аспекти функціонування сім’ї, формування подружніх взаємин і пропонує власні конкретні методи надання допомоги сім’ї.
1. Початковий період розвитку сім'ї є важливим для її подальшого успішного функціонування.
2. Подружній конфлікт – це зіткнення суперечливих позицій членів сім'ї.
3. У випадку значних сімейних труднощів необхідною є допомога сімейного консультанта чи психотерапевта.
4. У межах сімейного консультування і психотерапії існують різні підходи до надання психологічної допомоги сім’ї.
2. Особливості психодіагностичної і психокорекційної роботи з подружніми конфліктами у молодих сім’ях
2.1 Психодіагностика у сімейному консультуванні як методична основа дослідження
Одна із гострих проблем сімейного консультування – отримання повної, об'єктивної, достатньої інформації про ситуацію у сім'ї клієнта. Від цієї інформації залежить точність постановки діагнозу, вибір методів і напрямку корекційної роботи і ефективність допомоги. А.Н. Волкова, Т.М. Трапезнікова вважають, що збір інформації передбачає наявність у консультанта певної моделі сім'ї і шлюбу, можливих джерел їх дестабілізації. Однак теорія сім'ї і шлюбу є ще далекою до завершеності. Це породжує значні розходження у методах і характері інформації, яка збирається, її інтерпретації і використанні [8, с. 110].
Психологічна діагностика – це наука і практика постановки психологічного діагнозу, тобто виявлення наявності і ступеня вираження у людини певних психологічних якостей [5, c. 427].
Психодіагностика у сімейному консультуванні існує у двох основних формах:
1. Психодіагностика, яка дозволяє здійснити аналіз взаємин у сім’ї і реалізовується за допомогою бесіди, питальників, проективних методів.
2. Психодіагностика, яка реалізовується під час корекційного впливу, тобто у процесі консультування, психотерапії, психокорекції. Реакція клієнта на психолога чи на інших клієнтів, поведінка в процесі психотерапії – все це стає важливим психодіагностичним матеріалом, на основі якого визначається тактика консультування [38, c. 38].
Аналіз літератури з даної проблематики дає підстави стверджувати, що різні теоретичні підходи до психотерапії та консультування сім’ї в основному однаково оцінюють крайні варіанти сімейних взаємин, але акцентують увагу на різних особливостях життєдіяльності сім’ї і помітно розходяться у розумінні завдань та способів психодіагностики сім’ї. Такий стан психодіагностики сім’ї не задовольняє практику консультування сім’ї, ускладнює об’єктивну оцінку його результативності, а також перешкоджає удосконаленню і розвитку теорії. Тому фахівці роблять спроби побудувати діагностичні схеми, які б поєднували методики діагностики, що спираються на принципи різних теоретичних підходів [27, c. 231].
Навайтіс Г. зазначає, що спроби еклектично поєднати елементи психодіагностики сім’ї навряд чи можуть достатньо відповідати задачі її пізнання, так як невирішеним залишається питання про більш загальні парадигми діагностики, про теоретичні і методологічні передумови, на які має спиратися дослідження. Автор виділяє такі парадигми психодіагностики сім’ї.
1. Теоретико-практичні парадигми. У літературі, присвяченій сімейній психотерапії, виділяються моделі сім’ї, які є узагальненням досвіду консультування. Зазвичай, таким способом описуються моделі сім’ї, в яких фіксується лише якийсь один аспект сімейних стосунків, а більшість сімей відноситься до середнього типу.
2. Парадигми послідовності-повторюваності. Оцінювання сімейних взаємин відбувається шляхом встановлення взаємозв’язків у середині сім’ї, у тому числі і причинної зумовленості.
3. Структурно-процесуальні парадигми. Дослідження структури сім’ї здійснюється для того, щоб віднести її до певної моделі сімейних взаємин.
4. Сімейно-індивідуальні парадигми. Моделі сімейної психодіагностики можуть з’ясовувати зв’язки, стосунки між членами сім’ї чи умови їх перебування у сім’ї, вплив сім’ї на особистісний розвиток.
5. Парадигми минулого – теперішнього – майбутнього. Кожна сім’я має свої етапи розвитку і об’єднання її членів. Тому у психодіагностиці сімейних взаємин часові парадигми набувають особливого значення.
6. Конкретно-метафоричні парадигми. Факти сімейного життя, зазвичай, оцінюються вербально. Особливості отриманої від сім’ї інформації впливають на логіку виділення сімейних моделей. Метафорична оцінка сім’ї дозволяє розкритися почуттям, які слабо усвідомлюються.
7. Якісно-кількісні парадигми. При описі соціальних об’єктів нерідко виникає дихотомія якісних і кількісних оцінок, тобто у конкретних дослідженнях сім’ї можна побачити переважання однієї чи іншої парадигми.
8. Зовнішньо-внутрішні парадигми. Обговорюючи питання пізнання сім’ї, дослідники мають на увазі внутрішні критерії, які відображають установки і самопочуття її членів, а також зовнішні оцінки, які відображають висновки сімейного психотерапевта.
9. Суб’єктивно-об’єктивні парадигми. Основним способом отримання суб’єктивних даних про сім’ю є самоспостереження членів сім’ї. Об’єктивні дані – це однозначні факти сімейного життя, хронології її розвитку, фіксовані результати спостереження за сімейними взаєминами [27, c. 236].
Важливо наголосити, що більшість сімейних консультантів оцінюють функціонування сім’ї, не використовуючи стандартну форму і тестування, а лише базуючись на даних клінічного інтерв’ю. У першому інтерв’ю терапевт виявляє моделі взаємодій всередині сім’ї [48, c. 180].
На думку Смєхова В.А., психологічне значення способів спілкування у конфліктних ситуаціях повноцінно розкривається лише у межах клінічного аналізу сімейних взаємин і глибинних психологічних особливостей учасників суперечок. Наявність у конфліктному спілкуванні та його причинах неусвідомлюваних компонентів значно ускладнює становище партнерів і роботу психолога-консультанта. Для досягнення корекційного ефекту психолог має володіти не лише спеціальними способами розуміння, але й особливими прийомами донесення до клієнтів психологічної суті конфлікту, шляхів виходу з нього [43, c. 83].
Особливу увагу дослідники звертають на те, що психодіагностику у сімейному консультуванні здійснювати нелегко через низку причин. До них, насамперед, відносять наступні:
1. Відсутність єдиного підходу до діагностики сімейних стосунків. Кожна теоретична модель консультування пропонує своє розуміння діагностики і власні техніки діагностування.
2. Досвід психолога і клієнтів, їх цінності, розуміння смислу сімейного життя великою мірою визначають оцінку сімейних взаємин. Професійний психолог повинен усвідомлювати ці обставини і критично розглядати свої висновки.
3. Діагностиці сімейних взаємин заважають різні пояснення їх динаміки партнерами.
На думку вчених, супротив сім’ї дійсному пізнанню взаємин у ній може бути обумовлений також змінами психологічного клімату сім’ї: у кожній сім’ї можливі періоди більшої емоційної близькості і деякого віддалення, які змінюють один одного. У психологічну консультацію конфліктні сім’ї найчастіше звертаються у період умовної стабільності. Внаслідок цього, точно діагностувати емоційний фон сімейних взаємин, зазвичай, вдається після тривалого спостереження. Згадані обставини дозволяють стверджувати, що діагностика сімейних взаємин продовжується стільки, скільки триває консультування сім’ї [28, c. 89–90].
Ще одну цікаву точку зору на діагностичні проблеми отримання інформації про сім'ю знаходимо у Ейдеміллера Е.Г., Юстіцкіса В., які виділяють наступні проблеми:
а) проблема інтимності: у відповідності з моральними і естетичними нормами деякі галузі життя сім'ї приховані пеленою інтимності і тому важкодоступні для чужих людей;
б) проблема повноти інформації: багато подій сімейного життя протікають швидко, не затримуючи на собі уваги;
в) проблема розкиданості даних: багато явищ, які представляють інтерес для сімейного психотерапевта, існують у різних сферах життєдіяльності сім'ї і проявляються лише в окремі моменти її життя.
З огляду на це, для вирішення вище зазначених проблем психотерапевт використовує певні методи і прийоми роботи. Розмовляючи з членами сім'ї і спостерігаючи за ними, він намагається створити всі умови для того, щоб дати їм можливість без сорому розкрити життя своєї сім'ї. Це досягається відповідним ставленням психотерапевта, його доброзичливістю, готовністю без обмежень обговорювати навіть найінтимніші питання. Американський психолог С. Мінухін розробив техніку «приєднання до сім'ї», яка дозволяє забезпечити повноту отриманої інформації. «Приєднання» психотерапевта до сім'ї дає унікальну можливість спостереження сім'ї у її звичних взаєминах.
Для вирішення проблеми розкиданості даних психотерапевт спеціально створює експериментальні ситуації, у яких поведінка клієнта може свідчити про наявність чи відсутність певних особливостей. Іншою можливістю вивчення властивостей, які проявляються нерегулярно, слугує застосування питальників, які спираються на самооцінку партнерів.
Аналіз літератури засвідчує, що відсутність у сучасній сімейній психотерапії єдиної теоретичної бази приводить до того, що завдання і шляхи вивчення сім'ї розуміються досить по-різному представниками різних шкіл. Так, у сучасній західній сімейній психотерапії справді досить поширеною є думка про те, що будь-який підхід є нормальним і у кінцевому результаті приводить до досягнення цілі. Природно, що це викликає стурбованість і критичну оцінку вчених, які більш методично відповідально ставляться до проблеми діагностики. Все частіше здійснюються спроби вирішити проблему вивчення сім'ї, не обмежуючись надбаннями певної школи. При цьому ставиться завдання – побудувати таку діагностичну схему, яка задовольняла б представників найрізноманітніших шкіл і напрямків [49, c. 293–294].
Зокрема, представники еклектичного підходу намагаються вирішити проблему вивчення сім'ї шляхом об'єднання підходів різних шкіл у загальну діагностичну схему. Вони використовують ту обставину, що різні школи сімейної психотерапії, як правило, займаються аналізом і корекцією різних аспектів життєдіяльності сім'ї. При розробці діагностичних схем увага зосереджується на тому, яку саме інформацію і в якій послідовності психотерапевт має отримати у ході вивчення сім'ї. Всі схеми анамнезу спрямовуються на отримання двох видів інформації про сім'ю: відомості про сім'ю, які необхідні при роботі з нею (склад сім'ї, вік її членів та ін.), а також дані про окремі аспекти функціонування сім'ї, які вважаються найважливішими у сімейній психотерапії.
Для ілюстрації цього розглянемо «модель Мак-Мастерса», розроблену Н. Епштейном, Б. Бішопом і Л. Балдвіном, яка ставить своєю метою – дати загальне уявлення про сім'ю, орієнтуючи сімейного психотерапевта на вивчення шести аспектів функціонування сім'ї:
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
