128883 (593250), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Проблема адаптації людини є однією з основних у системі сучасного психологічного знання. Проте, багато концептуальних положень довгий час розроблялися переважно у фізіологічно орієнтованих дослідженнях і акцент робився, насамперед, на фізіологічних і психофізіологічних закономірностях адаптації до окремих факторів зовнішнього середовища, до різних видів професійної діяльності або в цілому до екологічної системи.

Соціальна адаптація — інтегративний показник станів людини, що відбиває її можливості виконувати певні біосоціальні функції:

• адекватне сприйняття навколишньої дійсності й власного організму;

• адекватна система відносин і спілкування з навколишніми;

• здатність до праці, навчання, до організації дозвілля й відпочинку;

• здатність до самообслуговування й взаємообслуговування родині й колективі;

• мінливість адаптивність поводження відповідно до рольових очікувань інших.

Важливим аспектом соціальної адаптації є прийняття індивідом соціальної ролі. Цим обумовлене віднесення соціальної адаптації до одного з основних соціально-психологічних механізмів соціалізації особистості. Ефективність соціальної адаптації в значній мірі залежить від того, наскільки адекватно індивід сприймає себе й свої соціальні зв'язки.

Останнім часом у концептуальні моделі всі частіше включається людина як суб'єкт адаптації, тобто як усвідомлює й переживає зміни у своєму власному "Я", як активно й самостійно формує необхідні їй стратегії адаптації не тільки до динамічного зовнішнього світу, але й до освоюваних ролей і позицій, що тягнуть зміни "Я".

Питання про структурні й динамічні прояви адаптації до різних аспектів власного "Я", яке піддається змінам, все частіше зачіпає гуманістично-орієнтована психологія особистості, що включає адаптивність у феномен самоактуалізації й самореалізації.

Адаптація має кілька аспектів. Біологічний (загальний для людини й тварин) містить у собі пристосування організму до умов середовища, які змінюються і які є стійкими: температурі, атмосферному тиску, вологості, освітленості й ін.; фізичним умовам, а також до захворювання, втрати якогось органу або обмеженню його функцій. До прояву біологічної адаптації відноситься ряд психофізіологічних реакцій. Інакше кажучи, адаптація — це пристосування будови й функцій організму, його органів і клітин до умов середовища. Біологічні механізми адаптації вивчені поки недостатньо, але П.К. Анохін, І.А. Аршанський, К.М. Биков і ін. показали, що будь-які пристосувальні реакції в організмі здійснюються під контролем центральної нервової системи, де формуються спеціальні фтасціональні системи адаптації.

Отже, процеси адаптації спрямовані на збереження гомеостаза: стійкості організму до перепадів температури, недоліку кисню, зміні барометричного тиску й т.п.

Психічну адаптацію розглядають як результат діяльності цілісної самокерованої системи (на рівні “оперативного спокою”), підкреслюючи при цьому її системну організацію. Але при такому розгляді картина залишається не повною. Необхідно включити у формулювання поняття потреби. Максимально можливе задоволення актуальних потреб є, таким чином, важливим критерієм ефективності адаптаційного процесу.

Отже, психічну адаптацію можна визначити як процес встановлення оптимальної відповідності особистості й навколишнього середовища в ході здійснення властивої людині діяльності (процесу), що дозволяє індивідууму задовольняти актуальні потреби й реалізовувати пов'язані з ними значимі цілі, забезпечуючи в той же час відповідність максимальній діяльності людини, її поводженню, вимогам середовища. Психічна адаптація є суцільним процесом, що, поряд із властиво психічною адаптацією (тобто підтримкою психічного гомеостазу), містить у собі ще два аспекти:

1. оптимізацію постійного впливу індивідуума з оточенням;

2. встановлення адекватної відповідності між психічними й фізіологічними характеристиками.

Вивчення адаптаційних процесів тісно пов'язане з уявленнями про емоційну напругу й стрес. Це послужило підставою для визначення стресу як неспецифічної реакції організму на пропоновані йому вимоги, і розгляд його як загального адаптаційного синдрому.

Відомий закордонний психолог Ганс Сельє, основоположник західного вчення про стреси й нервові розлади, визначив наступні стадії стресу як процесу:

1. безпосередня реакція на вплив (стадія тривоги);

2. максимально ефективна адаптація (стадія ресистентності);

3. порушення адаптаційного процесу (стадія виснаження).

У широкому змісті ці стадії характерні для будь-якого адаптаційного процесу.

Одним з факторів стресу є емоційна напруженість, що фізіологічно виражається в змінах ендокринної системи людини. Приміром, при експериментальних дослідженнях у клініках хворих було встановлено, що люди, які постійно перебувають у нервовій напрузі, важче переносять вірусні інфекції. У таких випадках необхідна допомога кваліфікованого психолога.

Основні риси психічного стресу:

1. стрес — стан організму, його виникнення припускає взаємодію між організмом і середовищем;

2. стрес — більш напружений стан, ніж звичайний мотиваційний; він вимагає для свого виникнення сприйняття погрози;

3. явища стресу мають місце тоді, коли нормальна адаптивна реакція недостатня.

Тому що стрес виник головним чином саме від сприйняття погрози, то його виникнення в певній ситуації може виникати по суб'єктивних причинах, пов'язаних з особливостями даної особистості. Взагалі, тому що індивідууми не схожі один на одного, від фактору особистості залежить дуже багато. Приміром, у системі “людина-середовище” рівень емоційної напруженості наростає в міру збільшення розходжень між умовами, у яких формуються механізми суб'єкта, і умовами які тільки створюються. Таким чином, ті або інші умови викликають емоційну напругу не в силу їхньої абсолютної твердості, а в результаті невідповідності цим умовам емоційного механізму індивіда.

При будь-якому порушенні збалансованості “людина-середовище” недостатність психічних або фізичних ресурсів індивідуума для задоволення актуальних потреб або неузгодженість самої системи потреб є джерелом тривоги.

Тривога, позначувана як:

• відчуття невизначеної погрози;

• почуття дифузійного побоювання й тривожного очікування;

• невизначене занепокоєння,

представляє із себе найбільш сильно діючий механізм психічного стресу. Це випливає з відчуття погрози, що представляє із себе центральний елемент тривоги й спричиняє її біологічне значення як сигнал неблагополуччя й небезпеки. Тривога може грати охоронну й мотиваційну роль, порівнянну з роллю болю. З виникненням тривоги зв'язують посилення поведінкової активності, зміна характеру поводження або включення механізмів інтрапсихічної адаптації. Але тривога може не тільки стимулювати активність, але й сприяти руйнуванню недостатньо адаптивних поведінкових стереотипів, заміщенню їх більше адекватними формами поводження.

На відміну від болю тривога — це сигнал небезпеки, яка ще не реалізована. Прогнозування цієї ситуації носить імовірнісний характер, а в остаточному підсумку залежить від особливостей індивіда. При цьому особистісний фактор грає найчастіше вирішальну роль, і в такому випадку інтенсивність тривоги відбиває скоріше індивідуальні особливості суб'єкта, ніж реальну значимість погрози.

Тривога, по інтенсивності й тривалості неадекватна ситуації, перешкоджає формуванню адаптаційної поведінки, приводить до порушення поведінкової інтеграції й загальної дезорганізації психіки людини. Таким чином, тривога лежить в основі будь-яких змін психічного стану й поводження, обумовлених психічним стресом.

Професор Березін визначив тривожний ряд, що представляє істотний елемент процесу психічної адаптації:

1. відчуття внутрішньої напруженості — не має яскраво вираженого відтінку погрози, служить лише сигналом її наближення, створюючи тяжкий щиросердечний дискомфорт;

2. гіперестезичні реакції — тривога наростає, раніше нейтральні стимули здобувають негативне фарбування, підвищується дратівливість;

3. саме тривога — центральний елемент розглянутого ряду. Проявляється відчуттям невизначеної погрози. Характерна ознака:
   неможливість визначити характер погрози, пророчити час її виникнення. Часто відбувається неадекватна логічна переробка, у результаті якої через недостачу фактів видається неправильний висновок;

4. страх — тривога, конкретизована на певному об'єкті. Хоча об'єкти, з якими зв'язується тривога можуть і не бути її причиною, у суб'єкта створюється уявлення про те, що тривогу можна усунути певними діями;

5. відчуття невідворотності катастрофи, що насувається, — наростання інтенсивності тривожних розладів приводить суб'єкта до уявлення про неможливість запобігання прийдешній події;

6. тривожно-боязке порушення — викликувана тривогою дезорганізація досягає максимуму, і можливість цілеспрямованої діяльності зникає. При пароксизмальному наростанні тривоги всі зазначені явища можна спостерігати під час одного пароксизму, в інших же випадках їхня зміна відбувається поступово.

Посилення тривоги приводить до підвищення інтенсивності дії двох взаємозалежних адаптаційних механізмів:

1. аллопсихічний механізм — діє, коли відбувається модифікація поведінкової активності. Спосіб дії: зміна ситуації або відхід з неї.

2. інтрапсихічний механізм — забезпечує редукцію тривоги завдяки переорієнтації особистості.

Існує кілька типів захистів, які використовуються інтрапсихічним механізмом психічної адаптації:

1. перешкода усвідомленню факторів, що викликають тривогу;

2. фіксація тривоги на певних стимулах;

3. зниження рівня спонукання, тобто знецінювання вихідних потреб;

4. концептуалізація.

Тривога, незважаючи на достаток різних значеннєвих формулювань, являє собою єдине явище й служить облігаторним механізмом емоційного стресу. Виникаючи при будь-якому порушенні збалансованості в системі «людина-середовище», вона активізує адаптаційні механізми, і разом з тим при значній інтенсивності лежить в основі розвитку адаптаційних порушень. Підвищення рівня тривоги спричиняється включення або посилення дії механізмів інтрапсихічної адаптації. Ці механізми можуть сприяти ефективній психічній адаптації, забезпечуючи редукцію тривоги, а у випадку їхньої неадекватності знаходять своє відбиття в типі адаптаційних порушень, яким відповідає характер прикордонних психопатологічних явищ, які формуються при цьому. Організація емоційного стресу припускає утруднення реалізації мотивізації, блокаду мотивованого поводження, тобто фруструацію. Сукупність фруструації, тривоги, а також їхній взаємозв'язок з аллопсихічною і інтрапсихічною адаптаціями й становить основне тіло стресу.

Ефективність психічної адаптації напряму залежить від організації мікросоціальної взаємодії. При конфліктних ситуаціях у сімейній або виробничій сфері, утрудненнях у побудові неформального спілкування порушення механічної адаптації відзначалися значно частіше, ніж при ефективній соціальній взаємодії. Також з адаптацією прямо зв'язаний аналіз факторів певного середовища або оточення, Оцінка особистісних якостей навколишніх як фактору приваблюючого в переважній більшості випадків сполучалася з ефективною психічною адаптацією, а оцінка таких же якостей як фактору відразливого — з її порушеннями.

Але не тільки аналіз факторів навколишнього середовища визначає рівень адаптації й емоційної напруженості. Необхідно також брати до уваги індивідуальні якості, стан безпосереднього оточення й особливості групи, у якій здійснюється мікросоціальна взаємодія.

І.2 Теоретико-методологічні засади дослідження процесу адаптації засуджених до умов позбавлення волі

У процесі аналізу існуючих підходів до дослідження проблеми протікання процесу адаптації засуджених до умов позбавлення волі було визначено основні фактори трансформації під впливом так званого пенітенціарного стресу (М.Є. Сандомирський). Процес адаптації до місць позбавлення волі приводить до значних особистісних трансформацій. Останні проявляються, зокрема, у підвищеному рівні тривоги, агресивності, низькому рівні соціальної адаптації тощо.

У літературі виділяють два рівні адаптованості: адаптацію і дезадаптацію. Адаптація полягає в досягненні оптимального взаємовідношення між особистістю і середовищем. Дезадаптація характеризується відсутністю динамічної рівноваги між особистістю і середовищем внаслідок домінування деяких реакцій або невідповідності конструктивних підходів.

Пенітенціарний стрес в більшості випадків характеризується саме реакціями дезадаптації (Сандомирський М.Є., Скрипко Л.В., Альошина Ю.Є., Р. Гоулд, Д.Т. Іванов, Д. Левінсон, Т.М. Мішина, Є.Ф. Рибалко).

Як відомо, у звичайних життєвих умовах особистість характеризується відносно стабільними психофізіологічними рисами. Однак під новим цілеспрямованим впливом мікросоціального середовища, в даному випадку середовища виправної колонії, під тиском його вимог відбувається поступова адаптивна перебудова психологічної організації особистості.

Адаптація індивіда до нових соціально-психологічних умов, яких неможливо уникнути, відбувається у двох напрямках. В одному психологічна адаптованість особистості проявляється в гармонійній рівновазі, а в іншому ― у формі конфлікту. Це відбувається тоді, коли захисні реакції індивіда є недостатніми (Е. Еріксон, Н.В. Гришина, О.А. Донченко, М.І. Пірен, Т.М. Титаренко, Н.В. Чепелєва).

В тому разі, коли адаптація до екстремальних умов відбувається утруднено, проявляються певні відхилення в поведінці. Ці відхилення протікають нерідко у формі межових психопатологічних явищ, що носять характер неврозів, функціональних порушень, інтрапсихічних конфліктів. За цих умов виникає неадекватна поведінка, яка полягає у порушенні міжособистісних стосунків, а рівень цих порушень перебуває у зв’язку із особливостями особистості (К.О. Абульханова-Славська, Л.І. Анциферова, Ф.Б. Березін, О.О. Кронік).

Особистісні зміни, які відбуваються під час адаптації до умов позбавлення волі, мають у своїй основі складний процес взаємодії внутрішніх (біологічні, біопсихічні, психологічні) і зовнішніх (соціальних) чинників. Водночас, як зазначається у відповідній літературі, дієвість зовнішніх впливів залежить від того, наскільки вони відповідають так званим правилам внутрішнього реагування конкретного індивіда. За психологічним законом конвергенції (В. Штрек), принципом детермінізму (С. Рубінштейн), психологічний розвиток є не механічним сприйняттям особистістю зовнішніх впливів, а результатом конвергенцій внутрішніх даних із зовнішніми умовами розвитку.

Невід’ємною складовою особистісної динаміки засудженого під час адаптації до нових для нього умов позбавлення волі є постійне відчуття тривоги, що є переважаючим емоційним станом. Почуття тривоги виникає в разі, коли індивід стикається з критичним, негативним ставленням до себе з боку оточуючих, ставлення, яке сприймається як загроза власному «Я», коли він відчуває свою неефективність в щоденному житті (Р. Лозарус, З. Фрейд).

Характеристики

Список файлов ВКР