115941 (592319), страница 5
Текст из файла (страница 5)
В «Українському педагогічному словнику» С. Гончаренка дається таке визначення навчання: «Навчання – це процес передачі і засвоєння знань, умінь, навичок і способів пізнавальної діяльності людини. Навчання – процес двосторонній: діяльність учня – учіння і діяльність учителя – викладання».
Проблема учіння, на думку С. Гончаренка, є «найбільш складною і найменш опрацьованою. Вона полягає в організації ефективності мислительної діяльності самого учня з метою розвитку мислення, формування необхідної суми знань, умінь і навичок, вироблення сучасної наукової картини світу». І. Зязюн дає дефініцію поняття «учіння» в контексті гуманістичної стратегії теорії і практики навчального процесу: «…Учіння розуміється як знання, сприймається як переконання, втілюється як дія».
«Учіння – це система навчально-пізнавальних дій учнів, спрямованих на опанування знаннями, навичками та вміннями їх застосування у професійній діяльності, формування особистості громадянина Україна» [71, с. 213].
Про складність дидактичної категорії «навчання» свідчать і різні підходи до його вивчення наступних авторів.
С. Баранов: «Навчання – це штучно організована пізнавальна діяльність з метою прискорення індивідуального психічного розвитку й оволодіння пізнаними закономірностями оточуючого світу» [5, с. 27].
П.Сікорський: «Навчання – це така суб’єктна педагогічна взаємодія, яка забезпечує виховання, саморозвиток і розвиток взаємодіючих суб’єктів, засвоєння ними необхідних знань, навичок і вмінь, методів пізнання навколишнього середовища». [56, с. 58].
М. Ярмаченко: «Навчання – це вужча, ніж освіта, категорія. Це педагогічний процес, в ході якого учні під керівництвом спеціально підготовлених людей (учителів, вихователів, інструкторів, у вищих навчальних закладах – викладачів) опановують знання, оволодівають уміннями й навичками. Процес навчання завжди двосторонній. Він охоплює діяльність учителя (викладання) і діяльність учня чи студента (навчання)» [73, с. 5 – 6].
В. Ягупов: «Навчання – це планомірна, організована, спільна і двостороння діяльність учителів і учнів, спрямована на свідоме, міцне і глибоке опанування останніми системи знань, навичок і вмінь, процес, під час якого надувається загальна освіта, формується і розвивається особистість учня, його світогляд, засвоюється досвід людства і професійної діяльності» [71, с. 209].
Н. Мойсеюк підходить до пояснення поняття «навчання» таким чином: «Під поняттям викладання сьогодні розуміють упорядковану діяльність педагога, спрямовану на реалізацію цілей навчання (освітніх завдань); забезпечення управління навчально-пізнавальною діяльністю учнів, їх вихованням і розпитком.
Під поняттям учіння – процес, у ході якого на основі пізнання, вправляння та набутого досвіду виникають нові форми поведінки і діяльності, змінюються набуті раніше» [38, с. 126].
За його словами, протікання процесу навчання неможливе без взаємодії, співробітництва, партнерства між педагогами і учнями, їх діяльностями. Взаємодія передбачає безпосередні контакти учителя й учня, співробітництво, партнерство – контакти, дія яких може поширюватись у часі та просторі. Наприклад, виконання учнями домашніх завдань, проведення самостійних спостережень, досліджень тощо. У будь-якому варіанті головним є те, щоб ці контакти сприяли стимулюванню, активізації навчально-пізнавальної діяльності учнів, її організації. І це досить суттєво: без інтересу до навчального предмета, навчального матеріалу учень не буде працювати ні на уроці, ні вдома.
«Процес навчання, – пише Н. Мойсеюк, – це динамічна взаємодія (співробітництво, партнерство) учителя та учнів, у ході якої здійснюється стимулювання і організація активної навчально-пізнавальної діяльності школярів з мстою засвоєння системи наукових знань, умінь, навичок, розвитку і всебічної вихованості особистості» [38, с. 126 – 127].
Отже, навчання – це планомірна, організована, динамічна двостороння діяльність (взаємодія, співробітництво, партнерство) вчителів і учнів, у ході якої здійснюється стимулювання і організація активної навчально-пізнавальної діяльності школярів з метою свідомого, міцного і глибокого опанування останніми системи знань, вмінь та навичок їх застосування у практичній діяльності, розвитку і всебічній вихованості особистості, набуття нею соціального досвіду.
Оскільки навчання – це взаємодія, то його важко уявити без спілкування.
Є.Ільїн визначає спілкування як «урок співтворчості, спільного мислення, партнерства, урок свободи, де кожний зможе й повинен висловити себе, не підлаштовуючись під когось. Це, зрештою, урок прилучення себе самого до свого духовного «я» іншого й прилучення себе самого до духовного «я» інших; кроки назустріч, союз рівних і різних. Спілкування – це й різноманітність форм, стилів, структур уроку, бо реалізується воно на гнучкому сплаві жорсткої методики й живих процесів мислення. Спілкування – завжди відкритий урок! Перш за все – для самого вчителя, який з допомогою дітей відкриває себе і вже ключем власної особистості в кожному з них відкриває особистість» [45, c. 247 – 250].
Л. Буєва вважає, що «спілкування – це конкретизація суспільних відносин, їх персоніфікація, особистісна форма» [40, с. 13].
А.Лєонтьєв вважає, що спілкування слід розглядати як певну сторону діяльності і в якості її елемента [40, с. 8].
«Спілкування – об’єктивний процес взаємодії людей, яких можуть об’єднувати найрізноманітніші суб’єктивні відносити», – пише А. Мудрик в кінці «Спілкування як фактор виховання школярів» [40, с. 14].
Педагогічне спілкування М. Забродський визначає як систему «соціально-психологічної взаємодії вчителя та учнів, зміст якої становить обмін інформацією, пізнання особистості, здійснення виховних впливів, організація взаємовідносин за допомогою комунікативних засобів» [19, с. 98].
За Н. Волковою: «Педагогічне спілкування – система соціально-психологічної взаємодії між учителем та учнем, спрямована та створення оптимальних соціально-психологічних умов для обопільної діяльності» [10, с. 223].
Воно може бути професіональним або непрофесіональним.
Професіональне педагогічне спілкування – комунікативна взаємодія педагога з учнями, батьками, колегами, спрямована на встановлення сприятливого психологічного клімату, психологічну оптимізацію діяльності і стосунків. Непрофесіональне педагогічне спілкування, навпаки, породжує страх, невпевненість, спричинює зниження працездатності, порушення динаміки мовлення і внаслідок цього появу стереотипних висловлювань у школярів, оскільки у них зменшується бажання думати і діяти самостійно. Зрештою, виникає стійке негативне ставлення і до вчителя, і до навчання. Почуття пригніченості предметом у школі – насправді ж учителем – у деяких учнів триває впродовж багатьох років. Замість радості пізнання і спілкування з’являється відчуженість» [10, с. 225].
Існує й визначення такого поняття як «діалогічне педагогічне спілкування». «Діалог педагогічний – це дія у педагогічному процесі, яка дає кожному партнерові можливість самовираження у спілкуванні.
Діалогічне педагогічне спілкування – це тип професійного спілкування, що відповідає критеріям діалогу, забезпечуючи суб’єкт-суб’єктний принцип взаємодії педагога та учнів» [24, с. 116].
Традицією вітчизняної психології є взаємозв’язок поняття «спілкування» з категорією «діяльність». Спілкування при цьому трактується як певна форма, вид діяльності, а будь-які різновиди спілкування розцінюються як специфічні форми спільної діяльності людей.
На основі викладеного можна власне спілкування визначити як процес, спричинений потребами людей у спільній діяльності, Так, психологічний словник поняття «спілкування» визначає як багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, породженого їхніми потребами у спільній діяльності, або ж як здійснювана знаковими засобами взаємодія суб’єктів, спричинена потребами спільної діяльності. [22, с. 75].
Як бачимо, поняття «спілкування» тут підпорядковане категорії «діяльність», є її похідною.
Згідно з концепцією Б. Ананьєва, людина є суб’єктом трьох основних видів діяльності: праці, пізнання та спілкування. На думку Б. Ломова та його послідовників, спілкування і діяльність – аспекти соціального буття людини. Згідно з їхнім підходом спілкування вивчається з позиції притаманної йому власної самостійності як процес, що необов’язково зумовлюється потребами у спільній діяльності, оскільки може бути й самомотивованим.
У цьому разі спілкування для людини є не лише засобом, а й метою. Можна пригадати безліч ситуацій, коли спілкування відбувалося (розповіді про літній відпочинок, прочитані книги, спогади про минуле тощо), хоча й не було мотивоване потребою у спільній діяльності.
Ідея автономності та самоцінності спілкування узгоджується, зокрема, з концепцією Маслоу щодо структури фундаментальних потреб людини. Потреба спілкуватись у концепції Маслоу трактується як основна, фундаментальна потреба людини. Спілкування необхідне людині, щоб поділитися з іншими почуттями і переживаннями, отже, щоб відчути себе людиною. Фрустрація цієї базової потреби призводить до важких стресів. Зрозуміло, що йдеться про особливу цінність спілкування для людини, яке не можна звести до спільної діяльності. [24, с. 74 – 75].
У психологічному словнику спілкування визначено як взаємодію двох або більше людей, що полягає в обміні між ними інформацією пізнавального або ефектно-оцінювального характеру. Як правило, спілкування входить у практичну взаємодію людей (спільна праця, навчання, колективна гра тощо), забезпечує планування, здійснення і контроль їхньої діяльності. Окрім того, спілкування задовольняє особливу потребу людини у контакті з іншими людьми. Прагнення спілкуватись часто посідає значне, а інколи й провідне місце серед мотивів, що спонукають людей до спільної діяльності. Процес спілкування може відособлюватися від інших форм діяльності й набирати відносної самостійності [24, с. 74].
А. Лєонтьєв зазначає, що найчастіше для визначення поняття спілкування використовують термін «обмін» або «передача»: передача інформації від однієї людини до іншої, передача або повідомлення думок і почуттів, обмін думками і почуттями та інші.
Спілкування, за А. Лєонтьєвим – це те, «що забезпечує колективну діяльність». Він розглядає такі види спілкування як соціально орієнтоване спілкування (лекція, телевізійний виступ, доповідь), в якому той, хто доповідає, виконує роль представника колективу, групи і завдання, яке він вирішує – соціальне завдання; групове предметно орієнтоване спілкування, предметом і завданням якого є організація колективної взаємодії в процесі праці; особистісно орієнтоване спілкування.
Особистісно орієнтоване спілкування А. Лєонтьєв поділяє на ділове спілкування, направлене на певну спільну діяльність і подібне за своєю суттю до предметно орієнтованого (дидактичного спілкування), і спілкування «вияснення відношень», що не має такого зв’язку з діяльністю (модальне спілкування) [31, с. 16].
Отже, дидактичне спілкування – це тип професійного спілкування, що спрямоване на організацію спільної діяльності між вчителем і учнем на суб’єкт-суб’єктному рівні, створення соціально-психологічних умов для обопільної діяльності і полягає в обміні між ними інформацією пізнавального характеру.
Говорячи про поняття спілкування слід розглянути і рівні спілкування. Рівні спілкування вдало описав А. Добрович.
а) Конвенційний рівень. Люди, що стать учасниками спілкування, відчувають потребу у спілкуванні, у них виникає так звана установка на зовнішню комунікацію. Усі учасники спілкування займають активну позицію, одночасно забезпечуючи рівноправні можливості говорити і слухати один одного. Вони шукають спільні шляхи вирішення проблеми. Контакт на конвенціональному рівні вимагає від партнерів високої культури спілкування.
б) Примітивний рівень. Загальна характеристика того, хто опускається до примітивного рівня в спілкуванні, таке: «для нього співрозмовник не партнер, а предмет, потрібний або заважаючий» [19, c. 92]. Він нав’язує свою думку співрозмовнику і ображається, якщо той не приймає її. «Поставити на місце примітивного партнера – мистецтво…» – пише Добрович А.Д.
в) Маніпуляційнийний рівень. Цей рівень займає проміжне місце між примітивним і конвенційним. Характеристика суб’єкта з маніпуляційним рівнем така: «для нього партнер – суперник в грі, яку обов’язково треба виграти» [19, с. 95]. Маніпулятор заздалегідь готується до підкорення собі співбесідника.
г) Стандартизований рівень. Це знову ж таки проміжний рівень між примітивним і конвенціальним: різко відрізняючись від примітивного і маніпулятивного рівнів він «не дотягує» до конвенціонального тим, що справжньої рольової взаємодії при ньому не відбувається. А все тому, що учасники такого рівня спілкування насправді не готові до нього.
А. Добрович зазначає: «При такому рівні спілкування людина не готується до співпраці, а одягає маску, за допомогою якої сподівається на мінімальну витрату зусиль. Це може бути, умовно кажучи, «маска нуля», суть якої може бути виражена словами: «Я вас не зачіпаю – ви мене не зачіпайте»… А «маска тигра»: щоб боялися… Є «маска зайця: щоб не накликати на себе гнів чи насмішку сильних» [19, с. 100 – 101].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
