115577 (592206), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Пантеїзм вірувань сприяв відчуттю єдності з природою. Під час відправляння ритуалів людина ніби розчинялась у просторі. Ритуали супроводжувалися проникливим співом, характер і зміст якого залежав від призначення обряду. Так виникли й дотепер зберегли високий естетизм стародавньої традиції гаївки, щедрівки, колядки, веснянки, обжинки, голосіння і т. ін. [46, 42]. У ритуалі брали участь всі члени роду: від найстаріших до найменших, дня яких споглядання обряду було водночас і великою школою естетичного, морального виховання, і уроком набуття природничих знань та суспільного досвіду.
Потужні корені цієї школи проросли у високопродуктивній і природовідповідній господарській діяльності. Набожне ставлення до землі, початки якого яскраво проглядаються ще від трипільців (4 тис. до н. е), було пронесено через тисячоліття і закарбувалось у висловлюваннях "Земля - мати", "Земля - годувальниця". Нею клялися: "Хоч землю їж" [60, 105]. Немало повір'їв, що збереглися і дотепер, у давнину виконували роль заборон, імперативів і навчали берегти все живе: дерева, звірів, птахів, не забруднювати водойми, криниці. Заборони акумулювали природжений естетизм, потяг до краси, гармонії з природою: чорногуза не займай - "згорить хата", у воду не плюй - "вона свята".
Сила язичницьких ритуалів народних вірувань була така переконлива, що багато з них, особливо пов'язаних з водою, перейняло християнство. Згадаймо хресні ходи до священних водоймищ, скроплювання освяченою водою на Великдень, Трійцю, Спаса [30, 18].
Про грані співіснування язичництва і християнства написано чимало. Безперечним є факт екологізації українського православ'я через його поєднання з попередньою релігійно-світоглядною системою. Засвоюючи нову чужу віру, вірування наших предків не розчинилися у нових християнських святах та обрядах. Неможливо уявити собі зиму без Різдва Христового, без ряджених, вертепу і куті, а весну - без Христового Воскресіння, Великдень - без писанок. Літні Зелені свята невід'ємно асоціюються з клечанням хати лепехою і свіжою травою. Спас поєднується з обжинковими звичаями та обрядами. Можна тільки пишатися тим, що наша обрядовість є однією з найбагатших у Європі і дуже давньою, як і сам народ [3, 201].
Виникнення ранньофеодальної держави Київська Русь історики відносять до IX ст. У дохристиянський період існування нашої держави звичаєва педагогіка, яка сформувалася і закріпилася в традиціях, символах попереднього етапу суспільного розвитку, продовжувала відігравати панівну роль. Вона збереглася і в наступних століттях, ніколи не втрачаючи свого значення. Як зазначалося раніше, процеси виховання і навчання були взаємопов'язані і носили практичний характер.
Діти пізнавали життя під час трудової діяльності: разом з батьками полювали, обробляли землю, оволодівали ремеслами тощо. Перші моральні настанови і знання вони одержували через звичаї, обряди, традиції, народний фольклор. Великий образно-емоційний потенціал несла в собі казка, яка за язичницькою традицією втілювала ідею спорідненості життя тварин і рослин з життям людини, поетизувала роль надприродних сил, а отже, виховувала любов до природи. Ігри та ігрові пісні ("Льон", "А ми просо сіяли", "Зайчик", "Ворон", "Коза", "Гуси", "Просо"), зоофагічні танці, загадки також мали природничий зміст і передавали досвід природо-відповідної поведінки [60, 110].
У Київській Русі була започаткована природозаповідна справа: охоронялися урочища, призначені для полювання князів ("Звіринець", "Соколиний Ріг"), За Володимира Волинського створена добре відома й нині Біловезька Пуща, з ХІX ст. під охороною перебуває тур. Охорона угідь, пташиних гніздовищ, звірів у період виведення молодняку та інші імперативи, обов'язкові для виконання всіма жителями ранньосередньовічної держави, також мали переконливе виховне значення.
З прийняттям першого писемного законодавства "Руської Правди" вони частково перейшли із звичаєвої сфери у площину правових відносин. Як і раніше, дітей привчали шанобливо ставитися до землі - головного багатства держави і гаранту її достатку. Ця традиція виявилася такою сильною, що її беззастережно сприйняло християнство, передбачивши церковне покарання поклоніннями протягом 15 днів для того, хто "бив землю". Зберігся і культ Матері, який деякі сучасні автори відносять до головних архетипів колективного безсвідомого українців і, як доказ, наводять приклад поклоніння Богородиці нарівні з Христом.
Крім моральних засад і світоглядних настанов, у Київській Русі дитина здобувала професійні знання, які також передавалися за правилами звичаєвої педагогіки: від батька - до сина. Селянин-землероб володів майже 200 професійними навичками успішного ведення господарства. Значною мірою продуктивному господарюванню сприяв агрокалендар, складений нашими предками завдяки спостережливості, господарській інтуїції та глибоким знанням природи [64, 19].
Природні прикмети відігравали велику роль у виховному процесі, з дитинства входили у свідомість, розвивали спостережливість, образне мислення, сприйняття кольорової гами навколишньої природи: "Ясний місяць дощу не бачить", "Червоне вечірнє небо - жди дощу", "Трапляється такий год, що на день по сім погод", "Сухий квітень - голодний рік"-, "Весна багата на квіти, а хліба в осені позичає", "Як травень дощі сіє - жито половіє", "Як у травні дощ не впаде, то і золотий плуг не виоре", "Не радій великому посіву, а радій гарному врожаю", "Зима біт, та снігу не їсть, а тільки сіно".
Після прийняття християнства все ж велику роль продовжували відігравати служителі язичницького культу і носії ізотеричних знань та магії - волхви. Пригадаймо факти з "Літопису руського", коли за порадою до волхвів звертаються великі князі Київської Русі, зокрема - князь Олег, якому було напророковано смерть від власного коня. Будучи невід'ємною часткою культури праукраїнців, дохристиянські вірування відігравали роль екологічного чинника в пристосуванні етносу до природного середовища.
Християнство з чітко регламентованими канонами і нетерпимістю до поганства трансформувалося на місцевому фунті - з огляду на об'єктивні процеси самоорганізації та самозбереження етносу. І в наступні часи служителі уже християнського віровчення прославляли рідну землю, її красу, велич і силу її людей, утверджуючи політичну повноправність батьківщини серед інших християнських країн, відстоюючи її інтереси в протистоянні ідеологічному впливові Візантії та збройному втручанню войовничих сусідів [33, 19].
Екологічні мотиви писемних джерел сягають часів Київської Русі. "Слово о полку Ігоревім", створене через 200 років після офіційного прийняття християнства, найповніше з усіх давньоруських оригінальних джерел відображає ментальність народу. Важко відшукати твір середньовічної літератури, який би так зримо ілюстрував роль культури як засобу пристосування до конкретних умов проживання. Тут людина і природа, природа і батьківщина (у творі - це земля Руська) - одне ціле; стала екологічна система тримається на високому патріотизмі і моральності. Природа співпереживає своїм захисникам, набуває людських якостей, сприяє діям героїв, іноді стає на перешкоді, попереджаючи про небезпеку. Назви птахів тут зустрічаються 54 рази, назви рік - 23.
Природа має багатокольорову гаму: синій колір у поемі зустрічається вісім разів, червлений - шість, чорний - чотири, сірий та зелений - по три, білий - два, багряний - один раз. Князівські чвари і війна, все те, шо руйнує екологічні зв'язки, заслуговують найглибшого осуду. Автор свідомо використовує багатовіковий досвід самозбереження етносу, акумульований в язичницьких віруваннях, і підпорядковує його привнесеній ззовні християнській традиції. Така трансформація автохтонної світоглядної системи через призму християнства простежується і в інших творах давньоруської літератури ("Слово про закон і благодать" Іларіона, "Поучения" дітям Володимира Мономаха та ін). Вона має єдину мету: зберегти самобутність та ідентичність народу, що тисячоліттями проживав на цій землі і мав колосальний потенціал колективного несвідомого [57, 38].
Для навчально-виховних традицій Київської Русі характерні зачатки формування валеологічних знань. Народні традиції зберегли способи лікування грижі, ревматизму, геморою, сечокам'яної хвороби тощо. Цими знаннями володіли знахарі, баби-повитухи, чаклуни. Євпраксія, онука Володимира Мономаха, в трактаті "Алімма" описала основи догляду за немовлятами, гігієни з використанням народної медицини, тощо.
Школа Київської Русі, поєднавши візантійську традицію з місцевою, формувала природничі уявлення та знання, моральні цінності, навички пізнання навколишнього світу, тобто закладала екологічні традиції в розуміння явищ навколишньої дійсності. І хоча школи набули великого поширення, особливо з прийняттям християнства, звичаєва педагогіка, екологічний зміст якої був зумовлений тисячолітнім досвідом етносу, продовжувала жити [64, 20].
У сучасних умовах у практиці початкового навчання формування екологічної культури молодших школярів здійснюється у різноманітних видах діяльності: навчальній, трудовій, громадсько-корисній, особливо таких її видах, де учні поставлені в ситуації безпосереднього вияву турботи про природу та людину, надання допомоги і підтримки, захисту слабшого, молодшого, хворого і т. ін. До форм екологічного виховання відносять спеціальні уроки, екологічні бесіди, відверті розмови, диспути, лекції, тематичні вечори, зустрічі свят народного календаря, благодійні заходи, створення альманахів з історії родоводу, вечорниці та інші.
Таким чином, в важливим засобом екологічного виховання школярів є народні традиції, тобто досвід, звичаї, норми поведінки, смаки, що склалися історично й передаються з покоління в покоління. Дотримуючись традицій своїх предків у сфері збереження і охорони довкілля, люди зможуть урятувати навколишнє середовище від знищення й екологічної кризи.
1.3 Педагогічні засоби екологічного виховання молодших школярів
Екологічна освіта й виховання молодших школярів здійснюється на міжпредметній основі. Зміст чинних програм дає змогу сформувати у дітей елементарні природничі та природоохоронні уявлення й поняття, виробити окремі природоохоронні уміння і навички, розкрити взаємозв'язки між неживою та живою природою, природою і людиною.
Людина - частка природи. Потяг до всього живого закладений у ній від самого народження, та чи не найяскравіше виявляється в дитячому віці. Однак відчуття краси, розуміння природи не приходить саме собою. Його треба виховувати з раннього дитинства, коли інтерес до навколишнього особливо великий [56, 23].
Розпочинаючи цю роботу з 1 класу, треба прагнути викликати в дітей передусім допитливість, а згодом - стійкий інтерес до природи і на цьому ґрунті - відповідальне ставлення до всього живого.
Процес цей складний і тривалий. І "найперша умова його результативності, особливо в міській школі, - вихід навчання за межі підручника" [4, 51]. Справді, хоч якими захоплюючими й цікавими не були б розповідь учителя й матеріал навчальної книжки, навколишній світ в усій своїй красі і неповторності відкриється перед учнем лише тоді, коли він сприйматиме його безпосередньо. Спостереження засвідчують: молодші школярі виявляють турботу передусім про ті об'єкти, які бачили, про які мають чимало відомостей; незнання ж спричинює в кращому разі байдужість. Нерідко ж, не усвідомлюючи наслідків негативного ставлення до навколишнього, діти завдають шкоди рослинам і тваринам.
Як же зробити, щоб людина змалечку не тільки оволоділа певними знаннями й уміннями, а й виросла чуйною, активною, коли йдеться про захист природи поліпшення навколишнього середовища? Педагогічних засобів, що сприяють активізації природничої й природоохоронної підготовки молодших школярів, існує чимало. Одним із найважливіших вважають "систематичне ознайомлення учнів з природою своєї місцевості, здійснюване неодмінно шляхом безпосередніх спостережень" [18, 39]. Таке спілкування з природними об'єктами стане надійним фундаментом для подальшого вивчення дисциплін природничого циклу. До того ж використання екологічного матеріалу активізує пізнавальний процес, сприяє розвитку самостійності.
Однак, сама по собі природа не розвиває і не виховує. Залишивши дитину наодинці з нею, годі сподіватись, що вона під впливом навколишнього середовища стане розумнішою, глибоко моральною, непримиренною до зла. Тільки "активна взаємодія з природою здатна виховати найкращі людські якості. Ось чому в шкільному краєзнавстві важливо забезпечити практичну природоохоронну діяльність учнів, спрямувати її на збереження, примноження, впорядкування навколишнього середовища" [71, 40].
А починати слід з формування в дітей уявлення про природу рідного краю, потреби спілкування з нею, розкриття зв'язків між різноманітними її об'єктами, взаємовпливу природи і людини. Вже в початковій школі учні мають усвідомити, що життя людини, її матеріальне й моральне благополуччя залежать від стану навколишнього середовища [3, 127]. Ці ідеї екологічного виховання можна втілювати в різний спосіб. Скажімо, під час екскурсій до лісу (парку, водойми), коли діти спостерігають за змінами як у живій, так і в неживій природі та за працею людей, перевіряють прикмети про зміну погоди, з'ясовують особливості пір року; на прогулянках, в ході яких виявляються ті рослини найближчого оточення, що потребують охорони (те ж саме і щодо тварин) або більш тривалих подорожей.
Не бракує й доступних для молодшого шкільного віку видів практичної природоохоронної діяльності. Це "догляд за шкільними квітниками та кімнатними рослинами в зеленому куточку класу, вирощування розсади овочевих культур чи квітів в умовах класного приміщення; робота на навчально-дослідній ділянці, озеленення школи, дитячого садка; збирання насіння та плодів для пернатих; висаджуванні дерев і кущів на шкільному подвір'ї, за межами школи; прокладання екологічної стежини; регулярна підгодівля птахів узимку, розвішування шпаківень, дуплянок; допомога дорослим у підгодівлі лісових звірів" [41, 58]. Вже один цей перелік свідчить, що у вчителя є чимало можливостей для формування в дітей необхідних практичних навичок.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
