114831 (591731), страница 6
Текст из файла (страница 6)
Проте факти, які здобули інші дослідники запевнюють у тому, що ці діти не тільки вміють виділяти певну характерну ознаку, а й спираються на неї, упізнаючи цілий предмет. Наприклад, усі предмети і навіть безформні грудочки глини з витягнутими «носиками» діти 6 років називали «гусятками». Позначене пунктиром зображення дзьоба в початому малюнку давало змогу цим дітям впізнати птаха. Обмацавши чоловічий годинник у матер'яному мішечку, молодші школярі правильно називали цей предмет. Як розпізнавальну ознаку («Як ти взнав?») вони виділяли звичайно «стовпчик з коліщатком» (завод у годинника старого зразка), тобто спиралися на одну з частин предмета. Проте, вибираючи потім серед розкладених на столі предметів «такий самий», переважна більшість молодших школярів називала не плоский круглий компас, що відповідав своєю величиною і формою зразку, а металевий кубічної форми будильник. Це також годинник, хоч він не тільки інший за формою, а й не має саме тієї деталі, за якою дитина розпізнавала годинник [54, 138].
У цьому факті чітко виступає відношення в сприйманні цілого та його частин. Коли пізнають частини, з'являється образ цілого предмета з його назвою («годинник»). За тим дитина вибирає серед усіх запропонованих їй предметів саме годинник, причому окремі частини предмета, навіть його форма, втрачають своє сигнальне значення. Це свідчить про неправомірність альтернативної постановки питання: ціле чи частина є опорою для сприймання дитиною предмета. Його розв'язують по-різному залежно від того, який предмет сприймає дитина: знайомий чи незнайомий, яку частину виділяє для його пізнавання: характерну (хобот у слона) чи неспецифічну для даного об'єкта.
Розділ 2. Формування художньо-конструктивного мислення молодших школярів
2.1 Методика формування художньо-конструктивного мислення засобами галицького побутового костюма
Змістовні особливості розвитку конструктивного мислення молодших школярів на уроках образотворчого мистецтва визначаються Державним стандартом загальної середньої освіти. Відповідно до вимог даного стандарту початкової освіти предмет "Образотворче мистецтво" реалізує креативно-змістову, продуктивну, творчу лінію візуального мистецтва. Найголовніші завдання викладання образотворчого мистецтва в початкових класах такі [31, 62]:
1. Формування в дітей творчого, художньо-естетичного ставлення до дійсності, здатності до художнього пізнання світу та його образної оцінки; розвиток таких особистісних якостей, як відчуття краси та гармонії, здатність емоційно відгукуватись на різноманітні вияви естетичного у навколишньому світі, вміння підмічати прекрасне у спостережуваних явищах та усвідомлювати його, потреба в спогляданні та милуванні.
2. Розвиток специфічних для художньо-творчого процесу універсальних якостей особистості як основи для розвитку її творчого потенціалу, художньо-творчої уяви, оригінального, нестереотипного асоціативно-творчого мислення, художньо-образних якостей зорового сприйняття, спостережливості, зорової пам'яті та ін.
3. Формування знань і уявлень про образотворче мистецтво, його історію та роль у житті людей, розуміння мови різних видів мистецтва, усвідомлення ролі художнього образу в мистецтві і розвиток навичок його сприйняття та емоційно-естетичної оцінки, культури почуттів.
4. Формування потреб і здібностей до продуктивної художньої творчості, вміння створити виразний художній образ, оригінальну композицію мовою того чи іншого виду образотворчого мистецтва, оволодіння основами художньо-образної мови і виражальними можливостями художніх матеріалів та художніх технік, що допоможе набути свободи вираження у творчості.
5. Розвиток сенсорних здібностей дітей, що більшою мірою сприятиме повноцінності художньо-естетичного сприймання та поліпшенню якісного боку художньо-творчої діяльності.
Програма з образотворчого мистецтва складається з двох головних розділів: сприймання; практична (творча) художня діяльність.
Розділ "Сприймання" включає в себе два взаємопов'язаних види діяльності: естетичне сприймання дійсності та сприймання мистецтва.
Застосовуваний у процесі навчання молодших школярів головний метод роботи мусить ґрунтуватися на імпровізаційному стилі роботи народних майстрів, який узгоджується з імпровізаційною природою і емоційним характером дитячої творчості. Так, із самого початку навчання необхідно стимулювати виконання художньої роботи без попереднього контуру, наприклад, пензлем "від плями", крейдою, ножицями тощо.
Такий метод має переваги щодо художнього розвитку дітей, він, зокрема [39]: сприяє збереженню жвавості і безпосередності образотворчої діяльності; добре розвиває моторику руки, її свободу, культуру зображення; не дає підстав боятися помилок, навпаки — заохочує розкуту, сміливу роботу; розвиває чуття характеру силуетної форми, цілісне, емоційне бачення (як необхідну умову художності); допомагає подолати властиву дитячому малюнку статичну форму зображення, переважну увагу до деталей, виховує культуру сприйняття, здатність до художнього узагальнення; полегшує вирішення декоративно-пластичної сторони композиційної організації заповнюваної площини.
Всі ці вимоги використовуються і під час вивчення на уроках образотворчого мистецтва елементів регіонального одягу. При цьому діти повинні усвідомити основні елементи одягу. Так, основний комплекс жіночого вбрання містив однакові елементи: сорочка, поясний одяг, фартух, при різних способах крою, оздоблення, призначення окремих елементів. Якщо в українок Галичини фартухи чи запаски прикрашались вишивкою, то польки в деяких селах вважали їх суто буденним одягом, не потребуючим прикрас.
Жінки старшого віку — і українки, і польки — пов'язували голови полотняними намітками (у поляків — рантухами), темними хустками. При подібності верхнього одягу, який українці пишно оздоблювали вишивкою, мережкою, поляки вживали як прикраси аплікацію зі шкіри, смужки хутра. Особливо намагалася вирізнитися сільська шляхта. Якщо українці носили білі кожухи, оздоблені мережкою, підпоясувались кольоровими поясами, то шляхтичі покривали кожухи чорним сукном тощо. Однак бідніше польське населення, як і українське, вдягалося в гуньки, свитки, та й спілкування між незаможними селянами було значно інтенсивнішим [35].
Жіночі сорочки виготовлялись переважно з лляного полотна, уставкового типу, додільні, іноді короткі, «до підточки». Комір стоячий і викладений, перед вишитий. За характером оздоблення сорочки займають особливе місце. Основний фон вишивки чорний, з великою та малою кількістю червоного, а іноді лише жовто-оранжевого. Це колір, типовий для західної придністрянської частини. Орнамент дуже різноманітний за композиційними мотивами й елементами. У південних районах Західного Поділля у жіночих сорочках застосовувалися срібні й золоті нитки для підкреслення в узорі окремих ліній, коли суцільний фон був зашитий густим настилом. Сорочку, поділ якої здебільшого не оздоблювався, носили з великим напуском на пояс [38, 225].
Форми поясного жіночого одягу виступали у двох видах: незшита частина видовженого полотнища, тканого в поздовжні смуги, на яких звичайно виділяється середня полоса, ткана в один колір — обгортки (горботки), фоти і спідниці-літники. Обгортку в талії закріплюють тканим поясом або вузькою крайкою, Один, а то й обидва долішні кінці обгортки закладають під пояс, відкриваючи в такий спосіб частину подолу сорочки.
Розподіл орнаментального поля обгортки вирішується так. Для північних районів Західного Поділля характерні вовняні картаті спідниці-літники і вибійчані спідниці-димки, з геометричним, іноді рослинним орнаментом. Спереду спідниці вставляли кусок гіршої тканини (фальшивки), що прикривався довгим фартухом.
Необхідним компонентом жіночого поясного одягу були запаски. Бавовняні запаски з двох полотнищ, посередині з'єднаних декоративним прозорим швом, вдягалися до вибійчаних спідниць. До вовняних літників вдягалися ткані запаски в одну пілку. Вовняні запаски відзначалися своєю орнаментацією — з мотивами розет, квітів, тварин (качечок), на зразок килимових узорів. Ткані, широкі (смугасті, в клітку або одноколірні) пояси, якими скріплювали поясний одяг, надавали живописної колоритності костюму [30, 54].
Нагрудний одяг — горсети мали округлий виріз горловини, шилися приталеними, з вовняної тканини чорного або синього кольору, пазуха і низ оздоблювались вишивкою або бісером.
Рис. 2.1. Дівоче вбрання.
Село Іване-Золоте, Заліщицького району. Тернопільської області. Початок XX ст.
Порівняно з Волинню, де опанчі, сіряки й кожухи були рясними та довгими, на Західному Поділлі верхній одяг був значно коротший, не обов'язково рисований, із значно меншими комірами, викладеними часто з дрібненького сивого чи чорного смушку. Південніше ці кожухи стають уже короткими, до колін, із стоячими комірами. Те саме стосується і опанчі, яка чим ближче до півдня, тим ставала коротшою і, нарешті, переходила в сіряк, сягаючи лише колін.
Верхнім одягом служила і полька з відрізною спинкою зі зборами, на підкладці, довга – до колін, облямована чорним атласом або вельветом, виготовлена з домотканого сукна. Відомі також полотняні каптани з відлогою, ткані у вертикальні сині смуги. їх підперізували довгими вовняними поясами. Заможніші верстви населення замість каптана носили сіряки з білої вовни, але вже без відлоги. Сільські багатійки взимку одягали бекеші з білої овечої шкіри, криті фабричним синім або зеленим сукном [55, 16].
Взимку чоловіки і жінки носили кожухи з приталеною спинкою, розширеним низом, які оздоблювалися червоним і зеленим шовком. Вони були мірилом заможності селянина. Недаремно народ створив прислів'я: «У кого кожух та свита — у того душа сита». Крім кожуха заможні селяни носили ще так звані бекеші (бекешки)—хутровий довгополий приталений одяг зі зборами, критий синім сукном.
Невід'ємний атрибут одягу — пояси служили для підперізування поясного і верхнього одягу, як чоловічого, так і жіночого. Найдавніші пояси — плетені, згодом ткані, у чоловіків — широкі і однотонні, переважно малинового кольору, з китицями на кінцях. Наприкінці XIX ст. їх замінили шкіряні ремені [58].
Великою різноманітністю локальних варіантів та невичерпним багатством відзначалися головні убори дівчат і жінок. Дівчата в свята одягали вінки, що вкривали всю голову. їх прикрашали волічковими уплітами, ґерданами, позолоченим листям барвінку, квітками, стрічками.
Багато уваги приділяли уборові голови жінки. На це вказують майстерно вив'язані перемітки, які ткали з найтоншого полотна, а їх кінці оздоблювали тканими переборами, узорчатими смугами — заборами. Заміжні жінки пов'язували голову наміткою, рантухом, який кілька разів складали, обвивали голову під підборіддям, закриваючи чоло, і обидва кінці опускали через плечі.
У зв'язку з тим, що заміжні жінки мали втяте волосся, вони компенсували відсутність кіс кибалкою — дерев'яним обручем, що добре підтримував хустку. Вони клали кибалку на голову, обмотували волосся довкола неї, а зверху накладали очіпок, на очіпок одягали хустку, яку підв'язували під шию. В окремих місцевостях ще збереглися намітки, рантухи, які чоловіки за народним звичаєм дарували жінкам на весіллі. Жінки намагалися ніколи не скидати кибалки, ходили й спали в ній, маючи тверде переконання, що жінку з відкритою головою обов'язково чекає нещастя [66, 69].
Найпоширеніша форма верхнього одягу — опанча з відлогою — виготовлялася з сірого або темно-коричневого домотканого сукна, з прямою спинкою, зі зборами по боках, оздоблювалася кольоровими нашивками, при комірі мала два прикріплені вовняні шнурки з китицями (бовтиці). В XIX ст. опанчі почали зникати, а замість них з'явилися різні види верхнього суконного одягу типу свити під різними локальними назвами (куртини, сердаки, петеки). Чоловіки тут носили довге волосся, яке спадало довкола голови, відкриваючи ззаду шию, а спереду над очима було рівно стяте. Бороди голили, а вуса звичайно підтинали під носом, залишаючи їх довгими по боках.
Дівочий костюм з Тернопільської області зображений на рис. 2.2 – 2.3. Комплекси чоловічого та жіночого одягу з Тернопільської області зображені на рис. 2.4-2.5.
Парубоцькі головні убори — крисані плели з солом'яних плетінок, прикрашали ґерданами, плетеними шнурочками, стяжками, качуровим і павиним пір'ям, когутячими хвостами. Старші чоловіки не носили ніяких прикрас на капелюхах, а здебільшого опоясували їх шнурочком або вузенькою чорною і де-не-де синьою, та зеленою стрічкою.
Взимку вдягали чорні баранячі шапки конусовидної форми, зі стоячим чи загнутим всередину верхом, або стародавні «шапки на завісах». Відомі також в цих районах шапки з червоного або синього сукна, викладені всередині шкірою та обшиті довкола хутром (лисячими хвостами). Побутування таких шапок було наслідком етнокультурних взаємин подолян з бойками [78, 63].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
