114025 (591558), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Під тиском цих обставин царизм 1864 р. проводить освітню реформу, суть якої полягає у створенні єдиної системи освіти. Початкову освіту давали початкові народні училища, що працювали за єдиним навчальним планом та програмою. Мета цих освітніх закладів полягала в навчанні учнів Закону Божому, читанню, письму та чотирьом діям арифметики. Навчальний процес здійснювався російською мовою. Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні порівняно з 1856 р. зросла майже в 13 разів і досягла майже 17 тисяч, проте, навіть таких кардинальних зрушень було недостатньо, адже поза школою залишилося понад 70% дітей. Через це відсоток грамотних в українському суспільстві був на рубежі віків ще досить низьким — у різних губерніях України він коливався від 15,5 до 27,9% (рівень грамотності по Російській імперії в цілому становив 21%).[31, с.262]
Наступною ланкою, створеною реформою 1869 р. системи освіти, були гімназії, які давали середню освіту. Вони поділялися на класичні (перевага надавалася гуманітарним предметам, особливо грецькій і латинській мовам) та реальні (вивчалися насамперед предмети природничого циклу). Закінчення класичної гімназії давало право вступу без іспитів до університету, а реальної — лише до вищих технічних навчальних закладів. На початку 70-х років відбулася нова реорганізація, внаслідок якої класичні гімназії залишилися, а реальні гімназії стали училищами. Наприкінці XIX ст. в Україні діяло 129 гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ.
У другій половині XIX ст. фахівців з вищою освітою готували Харківський, Київський та Новоросійський (заснований на базі Рішельєвського ліцею в Одесі 1865 р.) університети, студентами яких у 90-х роках були 4 тис. осіб. Характерно, що у пореформену добу статус університетів зазнав істотних змін. Спочатку вони функціонували на основі демократичного, прогресивного статуту 1863 р., який надавав автономію цим навчальним закладам, розширював права університетських рад тощо. Проте хвиля контрреформ кардинально змінила ситуацію — відповідно до нового статуту 1884 р. університетська автономія ліквідовувалася, було скасовано право виборності викладацьких та адміністративних посад, встановлено державний контроль за благонадійністю професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів. [2, с.92-93]
Модернізація економіки, завершення промислового перевороту зумовили гостру необхідність у фаховій диференціації, спеціалізації кадрів, що отримують вищу освіту. Ці обставини сприяли виникненню низки вищих спеціальних навчальних закладів: Ніжинського історико-філологічного інституту, Глухівського учительського інституту, Харківського ветеринарного інституту, Південноросійського технологічного інституту в Харкові, Київського політехнічного інституту, Вищого гірничого училища в Катеринославі.
На кінець XIX - початок XX ст. Поділля являло собою переважно аграрний район. Однак від багатьох інших, суто сільськогосподарських зон, звідки вивозилася лише сировина, він відрізнявся добре розвиненою переробною промисловістю. Наявність великих і високоврожайних плантацій цукрового буряка, інтенсивне хліборобство й значний розвиток тваринництва та садівництва зумовили основний напрямок промисловості губернії - головним чином, харчової. На її долю припадало 98% вартості виробництва фабричної промисловості Поділля.
Скасування панщини в Австрійській та Російській імперіях наблизило підвладні їм народи до європейського шляху розвитку. У господарстві європейських країн швидко зростає значення промисловості, широко використовуються парові й електричні двигуни. Ці країни все більше потребують сільськогосподарської продукції й сировини. Поділля по обидва боки Збручу, залишаючись сільськогосподарським краєм, з кожним роком більше постачає таку продукцію на продаж у промислові центри. Головними сільськогосподарськими культурами залишаються зернові, але на зміну посівам жита розширюються площі, зайняті пшеницею, яка була продуктивнішою культурою й дорожче цінувалась на ринку. На Східному Поділлі торгівля хлібом у порівнянні з дореформеними часами у 80-ті роки XIX ст. подвоїлася. [34, с.156]
Протягом другої половини XIX ст. у Подільській губернії значно зросли посіви цукрових буряків для потреб харчової промисловості й тваринництва. У 1882 р. ці посіви займали 52 тис. десятин землі, а наприкінці 90-х років — 95 тис. десятин. Губернія посіла за площею, відведеною під цю культуру, друге місце після Київщини. Утричі зросло вирощення й переробка картоплі, швидко розвивалося садівництво, городництво, бджільництво. У заможних селянських господарствах Тернопільщини в цей час також зростає вирощування на продаж картоплі та зерна.
У зв'язку з піднесенням сільськогосподарського виробництва розвивається переробна промисловість: борошномельна, пивоварна, шкіряна. У 1883 році на Тернопіллі працювало 8 великих парових та 680 водяних млинів. Найбільшим підприємством краю була Монастириська тютюнова фабрика (вона стала до ладу ще 1812 р.). 1914 року тут працювало 1130 робітників. Серед інших найбільших підприємств на початку XX ст. відзначимо Підволочиський консервний завод (100 робітників у 1913 р.), паровий млин у Збаражі (70-80 робітників) та інші. Але при цьому найважливіші галузі промисловості були в руках австрійців, німців тощо. Для захисту власних інтересів українські підприємці об'єднувалися довкола «Крайового кредитного союзу», «Союзу спілок для збуту худоби», спілок «Народна торгівля», «Сільський господар», страхового товариства «Дністер» та інших. [14, с.33]
Хоча за темпами промислового розвитку Подільська губернія відставала від інших губерній України, але й тут ми бачимо значне зростання: якщо 1862 року тут було 567 підприємств, то 1901 - їх налічувалося вже 5197. Особливо швидко фабрики і заводи будувалися останньому десятиріччі XIX ст. Але це були переважно невеликі підприємства, на яких працювало не більше 10 чоловік. Від загальної кількості населення губернії (понад 3 млн. чоловік ) число робітників було незначним - близько 28 тисяч.
Провідну роль на Східному Поділлі відігравала цукрова промисловість. 1861 року тут працювало 32 цукрозаводи, у 1895 р. їх діяло вже 52. Другою важливою галуззю промислового виробництва було ґуральництво. На кінець сторіччя ґуралень тут налічувалося 79. З тридцять пореформених років число млинів у губернії зросло з 2700 до 3600. З них половина були водяними, 1500 - вітряними, 56 - паровими. Третя важлива галузь промисловості борошномельна. В цей час у Дунаївцях, Городку, Проскурові виникають підприємства по виготовленню й ремонту сільськогосподарської техніки (віялок, млинів, соломорізок тощо). З явилися й ливарно-механічні заводи (Проскурів, Дунаївці, Кам'янець). Розвивалася суконна промисловість. [37, с.157]
Інші галузі промисловості розвинуті були значно слабше. Серед них слід назвати такі як добування корисних копалин, варіння пива, насінництво цукрових буряків, виробництво тютюну, шкіри, сірників, консервів, крохмалю, паперу. Пізніше було відкрито чимало дрібних підприємств військового значення. Особливо багато з'явилося їх у м. Вінниці. Тут же ще 1880 року стало до ладу одне з найбільших металообробних підприємств губернії - завод «Молот». В 1912 році закінчилося будівництво великого на той час підприємства хімічної промисловості - Вінницького суперфосфатного заводу та взуттєвої фабрики «Ястреб».
У пореформені роки зросла кількість кустарів-ремісників. Ткацьке, кожухарське, шевське, столярне, ковальське виробництво були поширені в усіх повітах губернії. Славилися й вироби подільських гончарів. [32, с.8]
Переважна більшість підприємств являла собою невеликі майстерні, хоч формальна статистика відносила їх до фабрично-заводських підприємств.
Розвиток господарства викликав пожвавлення будівництва залізниць. На Поділлі особливо швидко розвивався залізничний транспорт. Густота залізничних шляхів тут була більшою, ніж в інших губерніях Росії. Виняток становили лише польські губернії, де залізниць було ще більше. За густотою мережі та вантажообігом залізниці Поділля переважали залізниці Київської та волинської губернії.
Протягом 1869-1871 років була споруджена залізниця Підволочиськ — Тернопіль — Львів, прокладено лінію Жмеринка — Волочиськ (1871). За рік перед тим закінчилося будівництво залізниці Київ — Балта. Поділля з'єдналося залізничними коліями з Європою й Росією. 1897 р. залізниця з'єднала Тернопіль з Бережанами, 1906 — Тернопіль зі Збаражем. Прокладення залізниць сприяло розвитку промисловості, пожвавленню торгівлі, вивезенню за кордон пшениці, цукру, спирту, шкіри. Показовим щодо цього є порівняння за кордон пшениці, цукру, спирту, шкіри. Показовим щодо цього є порівняння розвитку Проскурова й Кам'янця-Подільського. Проскурів, який знаходився на залізничній магістралі, значно зріс, зокрема обсяг його промислового виробництва за останнє тридцятиріччя XIX ст. збільшився удесятеро. Ті ж міста, які стояли осторонь залізничних шляхів (Кам'янець-Подільський, Нова Ушиця) сповільнилися у темпах розвитку.
Більш-менш значних промислових центрів на Поділлі не було, та все ж певну концентрацію фабрично-заводських робітників спостерігаємо у більших містах. До них належали: Вінниця, Кам'янець-Подільський, Проскурів, Гайсин.
Матеріальне становище робітників Поділля було дуже важким. Так, сезонні робітники цукрових заводів за свою тяжку працю одержували мізерну плату - 4-6 крб. на місяць. Заробітна ж плата директора чи якогось іншого вищого службовця тут дорівнювала зарплаті 100-120 робітників. На підприємствах не було охорони праці, внаслідок чого багато робітників ставали каліками. Більшість з них жили в тісних, холодних і брудних дерев'яних бараках, де спали позмінно. Не легше жилось і робітникам інших галузей. [39, с.26]
Для Подільської губернії характерним було велике дворянське землеволодіння. Кількість поміщицьких маєтків, що перевершували 500 десятин землі, тут виявилася найбільшою з усіх 9 губерній України. Серед місцевих дворян-поміщиків було багато магнатів, які володіли колосальними латифундіями землі. У переважній більшості це були польські магнати, що здавна захопили родючі українські землі, решта - російські та українські поміщики, німецькі барони та інші великі землевласники.
Зовсім в інших умовах знаходилася переважна більшість селянських господарств. В середньому на одне селянське господарство припадало 3,7 десятин землі. Мізерність цієї площі стає особливо очевидною, коли звернутися до такого загальновизнаного положення, що 8 десятин на двір, а таких дворів було більше половини в Європейській частині Росії, зовсім недостатньо для утримання сім'ї.
Процес зубожіння селянства ще яскравіше виявлявся в тому, що понад 64% селян губернії не мали ніякої робочої худоби і більше 60% - потрібного для сільського господарства реманенту. Селяни змушені були йти в кабалу до поміщиків, щоб відробити борг за коней чи волів, відробити з процентами позичений у період голодної зими хліб тощо. Так, розвиток капіталізму на селі переплітався із старими, феодальними формами гноблення селянства.
Низький рівень агротехніки в бідних селянських господарствах, відсутність або нестача добрив, користування примітивними знаряддями праці (дерев'яні плуги, борони тощо ) - все це призводило до виснаження землі та низьких врожаїв. А це в свою чергу було причиною досить частих голодних років, що супроводжувалося епідеміями хвороб. Багато селян Поділля змушені були покидати рідні домівки, шукати заробітки на цукроварнях та інших підприємствах, переселятися на окраїни імперії.
Трудящі Поділля були майже позбавлені медичної допомоги. На всю величезну імперію на 1895 рік було 2259 лікарняних ліжок та 288 лікарів і 342 медичні сестри. Тому не дивно, що епідемії тифу, дизентерії, скарлатини, кору та інших хвороб косили щороку десятки тисяч людей.
Особливо погіршилось становище робітників Поділля в роки Першої світової імперіалістичної війни, що почалась у 1914 році. Війна розладнала економіку губернії. Постійна близькість фронту, неодноразові евакуації, паніка, перебої у постачанні сировиною дезорганізували роботу промислових підприємств і транспорту, важко відбилася на стані справ у сільському господарстві.
В цей важкий час прискорюється диференціація селянства Поділля. Кількість розорених безземельних селян швидко зростала. Але й ті, що не розорилися, були в дуже скрутному становищі. Більше половини селянських господарств мали в своєму користуванні посівну площу, яка не могла забезпечити їх ні хлібом, ні фуражем. Жалюгідною була зарплата сільськогосподарських робітників. За день виснажливої праці чоловіки одержували по 40-50 коп., а жінки - 30-40 коп. [14, с.34]
Промисловість, сільське господарство і торгівля в губернії переживали глибоку кризу. Наскільки важким було становище трудящих Поділля, свідчить той факт, що губернські земські збори звернулися до уряду з проханням виділити кредити для надання допомоги населенню. При цьому вони підкреслювали, що «населення Подільської губернії, як губернії фронтової, знаходиться у виключно важких умовах і заслуговує особливої уваги з боку державних органів.
Матеріальні збитки доповнювалися повним політичним безправ'ям населення. Подільські люди, як і люди сієї України, зазнавали національного гноблення. Царське самодержавство забороняло вчитися в школах рідною мовою, друкувати твори українських письменників, читати українські газети й журнали. Одночасно з переслідуванням української культури царське самодержавство і його органи на місцях намагались розпалити національну ворожнечу між трудящими різних національностей, докладали всіх зусиль, щоб посварити українців з росіянами, поляками, ретельно культивували антисемітизм. Все це робилося з метою відвернути увагу робітників і селян від важливих соціальних і політичних питань, розв'язання яких ставила на порядок денний революційна ситуація в країні.
У зв'язку з настільки складними соціально-економічними і політичними процесами, які відбувалися в Російській імперії, стан шкільної освіти в Подільській губернії другої половини XIX - початку XX століття був не із кращих.
Колоніальне становище краю, поділеного між Австрією й Росією, засилля польського, російського й німецького поміщицтва и чиновництва гальмувало культурний розвиток народу. У Австро-Угорській імперії на 70-80-ті роки XIX ст. сформувалася виразно антинародна система освіти. Для дітей українців призначалася у більшості випадків лише початкова школа. На Тернопіллі, де на початку XX ст. проживало понад 1 млн. чоловік, в 1901 р. діяло лише п'ять гімназій, та й ті з польською мовою викладання. Лише 1906 року була відкрита перша українська гімназія в Тернополі. В українських повітах краю в п'ятій частині сіл шкіл не було взагалі. В Росії ж, де українську мову взагалі не визнавали, шкіл з рідною мовою викладання, у тому числі на Поділлі, не було зовсім. [37, с.157]
Отже, впродовж другої половини XIX ст., попри всі перешкоди, зокрема посилення централізованого імператорського управління, деструктивні заборонні процеси на Поділлі, створюються перші українські інституції, визначаються яскраві постаті в галузі світської та духовної освіти. Духовно-освітні заклади набувають як релігійного статусу так і світського характеру.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
