114007 (591554), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Поняття жанру склалося у типології більшості видів мистецтва. У морфології декоративно-прикладного мистецтва також є необхідність введення аналогічної категорії для визначення менших внутрішніх структурних одиниць функціональної форми предметів та їхнього призначення [1, 31-32]. Але вираз «жанр вази, дзбанка, миски чи горнятка» звучить неприродно. Тому доцільно означувати твори відповідною типологічною групою.
Типологічна група — порівняно стале поєднання однотипних предметів, де тип виступає як абстрактний узагальнений зразок предметів [2]. Наповнення типу локальними та індивідуальними особливостями перетворює його в конкретний твір. Порівняно із видами декоративно-прикладного мистецтва і родами творів, типологічні групи є класифікаційною категорією третього порядку. Якщо в образотворчих видах мистецтва жанрова структура творів ґрунтується на тематичних принципах, то у декоративно-прикладних типологічні групи мають конструктивно-функціональну концепцію. Вони розкривають певну функціональну композиційну спільність групи предметів (творів). Кожна така типологічна група творів декоративно-прикладного мистецтва вирізняється сукупністю деяких зовнішніх, формотворчих ознак, що сприяють її розпізнанню.
Типологічна група — форма історично мінлива, її динаміка залежить від соціальних змін. У сфері типології форм відчутні реальні тенденції до об'єднання і роз'єднання окремих типологічних груп, підгруп і типів [42]. Із змінами традиційного народного побуту наприкінці XIX — на початку XX ст. поступово занепали професійні художні ремесла, народні промисли, із творчого процесу вибули десятки функціональних груп і типів виробів: порохівниці, кресала, ярма, дерев'яний посуд, дукачі, ґердани тощо. У наш час є випадки відродження давніх типологічних груп, виникають нові: міні-гобелени, серветки, накидки на телевізор, хлібниці, цукерниці тощо. Таким чином, кожна історична епоха має свою типологію груп, і навпаки, типологія груп виробів є своєрідним дзеркалом епохи.
Художній твір (виріб) становить останню сходинку типологічної структури декоративно-прикладного мистецтва. Це особливий соціально-культурний предмет, який відбиває художньо-духовну концепцію та має утилітарну цінність [24, 19]. Якщо художня концепція відсутня або деформована, твір не належить до мистецтва.
Твори декоративно-прикладного мистецтва перебувають під впливом духовної наповненості часу. Чим більший вік твору, тим його духовна наповненість сильніше збуджує наші естетичні почуття. Можна навести чимало прикладів, коли предмет-твір, знайдений археологами, мало чим відрізняється від теперішнього виробу.
1.2 Педагогічні можливості засобів народного мистецтва
Історичний досвід українського народу має яскраве втілення в етнохудожніх цінностях, традиціях естетичного освоєння навколишньої дійсності. Все це зобов’язує національну школу „активно використовувати естетико-виховний потенціал народного образотворчого мистецтва, навчати молоде покоління на прикладі високих духовних традицій та цінностей, що своїм змістом, формою і функціями відтворюють прекрасне у житті й мистецтві” [16, 27].
Реалізація естетико-виховних можливостей народного образотворчого мистецтва стає можливою, на наш погляд, за певних умов [42]. Серед них, передусім, слід виділити ті, що забезпечують соціальні параметри функціонування і розвитку етнохудожніх цінностей. Відповідальне ставлення дітей до творчості народних майстрів зумовлене демократичною і гуманістичною природою народного образотворчого мистецтва, яке передає створений століттями чуттєво-практичний досвід поколінь, демонструє розуміння закономірностей і фундаментальних цінностей життя. Учнівська молодь з розумінням ставиться до народного образотворчого мистецтва і з урахуванням соціально-культурних аспектів його функціонування виявляє готовність до його збереження і примноження.
У ставленні школярів до народного образотворчого мистецтва важливим є те, що етнохудожні цінності виступають частиною національної культури. Та обставина, що національна культура базується на народному мистецтві, підвищує інтерес до вивчення його своєрідності, закономірностей розвитку тощо [4, 21].
Діалектично розвиваючись у межах специфіки своїх видів, твори народного образотворчого мистецтва ніколи не були ізольованими від загального художнього процесу епохи і за всієї непомітності розвитку завжди відповідали його прогресивним і демократичним ідеям. В умовах сьогодення, коли освоєння дійсності за законами краси набуває особливого змісту і значення, актуальність народного образотворчого мистецтва зростає, забезпечуючи тим умови можливостей. На новому соціально-історичному ґрунті народне образотворче мистецтво традиційно генерує ідеї добра і краси, поваги до людини і відтак сприяє формуванню високої духовності молодого покоління, збагачує його моральні цінності, розвиває творчу активність.
Естетико-виховні можливості народної художньої творчості реалізуються і використовуються на всіх етапах становлення особистості. У кожний віковий період формування людини етнохудожні цінності спроможні передавати естетичний досвід, забезпечуючи тим самим необхідні умови для розвитку її почуттів, ціннісних орієнтацій, духовних потреб. Водночас зазначений процес має певні особливості [1].
Так, уже в дошкільному та молодшому шкільному віці народне образотворче мистецтво вперше входить у світ особистості. У своїх малюнках діти наслідують багатовіковий цикл накопичення декоративно-зображувального фонду народного мистецтва, починаючи від простої лінії до умовного зображення навколишніх предметів, рослин, птахів, звірів, і далі – до зображення людини. Як справедливо зауважує Ю.Величко, це „не є повторення пройдених етапів творчості, а заново пережити й “початковий” стан художньо-образного ставлення до дійсності” [15, 34]. Діти в молодшому шкільному віці безпосередньо сприймають фольклорні форми художньо-образного відтворення довкілля. Казкові персонажі, фантастичні образи, наповнені творчою уявою майстрів народного мистецтва, привертають їхню увагу, викликають живий інтерес, дозволяють у властивій для них художній формі відчути і зрозуміти красу природи та людських стосунків.
Суттєвим є вплив творів народного образотворчого мистецтва на естетичний розвиток дітей. За твердженнями дослідників (Л. Божович, І. Глінська, Л. Коваль та ін.), у дошкільному віці у дітей формується естетичне ставлення до дійсності й мистецтва. Його особливість полягає у тому, що діти роблять перші кроки на шляху до сприймання й оцінки образотворчого фольклору. Таке сприйняття, за даними науковців, має спонтанний характер і, водночас, свідчить про виявлення оцінного ставлення до етнохудожніх образів.
Питання естетичного виховання дітей засобами народної художньої творчості знайшли висвітлення в педагогічній літературі. Науково-теоретичні дослідження і методичні рекомендації педагогів (Н. Лисенко, Н. Миропольська, Л. Шевчук та ін.) дозволили розкрити роль народного образотворчого мистецтва у збагаченні естетичних почуттів дітей, у розвитку їхніх оцінних суджень, в організації дитячої творчості на прикладі фольклорних матеріалів.
У молодшому шкільному віці твори народного образотворчого мистецтва впливають на розвиток естетичних якостей особистості. На це вказують результати досліджень педагогів (С. Жупанин, О. Ланін, А. Щербо та ін.), які наголошують на виключно важливому значенні фольклору в розвитку емоційно-чуттєвої, аналітичної і творчої сфер особистості. Відтак, зазначається, що естетичне ставлення учнів до дійсності і мистецтва набуває якісно іншого характеру [27].
У своїх оцінних судженнях учні молодших класів прагнуть до більш глибокого з’ясування місця і ролі окремих засобів виразності фольклорних творів, акцентують увагу на них, сприймаючи окремі елементи художньої форми. З метою естетичного розвитку молодших школярів засобами народної художньої творчості дослідники пропонують знайомити їх з найважливішими художніми техніками, способами освоєння фольклорного матеріалу, збагачення емоційно-чуттєвого досвіду сприймання й оцінки творів народного образотворчого мистецтва.
У молодшому шкільному віці естетичний розвиток відбувається шляхом ознайомлення дітей із засобами виразності творів образотворчого мистецтва, окремими художніми техніками, які використовують у своїй творчості майстри народного мистецтва. Зазначені вище напрями педагогічної діяльності покликані сприяти формуванню у дітей естетичних уявлень і понять про народне образотворче мистецтво як особливу сферу художньо-образного відтворення дійсності та передачі естетичного змісту за допомогою відповідної художньої техніки.
Здійснення освітньо-виховної роботи з дітьми зазначеного віку має виключно важливе значення. За висновком Б. Неменського, національне мистецтво, як найдоступніше дітям, повинно слугувати педагогам за підґрунтя, за вихідну точку. Національне мистецтво є тим початком шляху, з якого дитина має вирушати у багатоманітний світ мистецтва, світової художньої культури. Саме тому доцільно педагогам якнайповніше забезпечувати учням повноту гостроти відчуття і глибокого усвідомлення художньої спадщини рідного народу.
Шкільна і позашкільна практика покликана створити педагогічні умови для опанування учнями традиціями народної художньої творчості. Науково-педагогічні пошуки в цьому напрямі вимагають подальшого теоретичного осмислення і методичного опрацювання, що дасть можливість послідовно і цілеспрямовано впливати на естетичний розвиток учнів упродовж опанування художніми традиціями українського народу.
Для встановлення безпосереднього зв’язку зі світом народного образотворчого мистецтва учні усвідомлюють необхідність оволодіння способами естетичної діяльності, пов’язаними зі сприйманням, оцінкою, творчим втіленням прекрасного в етнохудожній практиці [64, 48].
Сьогодні декоративне мистецтво – складне, багатогранне художнє явище. Воно розвивається у таких галузях, як народне традиційне (зокрема, народні художні промисли), професійне мистецтво і самодіяльна творчість. Ці галузі змістовні і не тотожні. Між ними існують тісні взаємозв'язки і суттєві розбіжності. Народне декоративно-прикладне мистецтво живе на основі спадковості традицій і розвивається в історичній послідовності як колективна художня діяльність. Воно має глибинні зв'язки з історичним минулим, ніколи не розриває ланцюжка локальних і загальних законів, які передаються із покоління в покоління, збагачуються новими елементами.
У різні історичні епохи, залежно від зміни соціальних формацій, зазнавало змін і народне декоративне мистецтво. Однак завжди його визначальними рисами залишалися колективний характер творчості, спадковість багатовікових традицій [24, 8]. Постійно діяв метод навчання: вчитись працювати, як усі майстри, але при цьому зробити вироби краще від інших. Ручний характер праці давав змогу імпровізувати, творити неповторне, мати «свою руку», «власний почерк». Але що б нового не творила кожна людина, вона завжди залишалась у межах художніх традицій того осередку, де працювала.
На кожній виставці образно та манерою виконання виділяються художні твори, авторами яких є народні майстри чи професіонали-художники або ж самодіяльні умільці. Ці твори різні за своєю суттю, різні за рівнем професійної підготовки їх автори, неоднакові критерії їх оцінок тощо [15, 42]. В загальному між цими напрямами існують тісні взаємозв'язки і проходять цікаві процеси взаємозбагачення. На творчість народних майстрів впливають своїми новаторськими пошуками художники-професіонали, а в свою чергу самодіяльні умільці часто здобувають професійну освіту. В той же час вершин мистецького злету досягають художники-професіонали, які працюють на основі народних художніх традицій.
Народні художні промисли — одна з історично зумовлених організаційних форм народного декоративно-прикладного мистецтва, сутність якої полягає у виготовленні художніх виробів при обов'язковому застосуванні творчої ручної праці [42]. Сучасні народні художні промисли України — підприємства, неоднорідні за організаційно-економічною структурою, типами виробництва. Це об'єднання, фабрики, комбінати, дільниці, цехи, асоціації.
Професійне декоративне мистецтво — результат творчості людей із спеціальною художньою освітою. Їх готують середні спеціальні і вищі навчальні художні заклади України, університети тощо. У справі піднесення рівня художньої освіти на Україні важливу роль відіграють Київський художній інститут, Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, львівське училище ім. І. Труша, Харківський художньо-промисловий інститут, Український художньо-промисловий інститут. Український поліграфічний інститут (м. Львів), Київський філіал Всесоюзного науково-дослідного інституту художнього конструювання. Київські творчо-виробничі майстерні художнього проектування Художнього фонду України, Науково-дослідний інститут художнього конструювання у Харкові, ряд середніх спеціальних навчальних закладів. Вони готують художників-професіоналів різної спеціалізації 1.
Самодіяльна художня творчість — непрофесійна творчість широких народних мас, це спосіб самовираження, а не традиційне народне мистецтво [9]. Вона набула особливого поширення, розвитку і визнання в нашій країні за останні роки. Люди, різні за фахом, соціальним походженням, малюють і різьблять, плетуть, роблять макраме тощо. Часто вони — члени тих чи інших самодіяльних колективів, студій, гуртків і т. ін. Художня самодіяльність відрізняється від народного і професійного декоративно-прикладного мистецтва. Самодіяльні умільці працюють не за законами традиційної творчості, а в силу своїх обдарувань, власного світосприйняття. Вони дещо наслідують професіоналів, але не володіють професійними знаннями. Самоосвіта, ерудиція, особисте обдарування і бачення навколишнього світу — важливі питання самодіяльної творчості.
Художня самодіяльність — важливий фактор розвитку соціальної активності громадян, залучення народних мас до безпосередньої участі в художній творчості [24]. Керівництво самодіяльною творчістю здійснюють обласні і міські науково-методичні центри. Їм надають допомогу мистецтвознавці, музейні працівники, художники.
Відбиваючи колективний світогляд, твори народного декоративного мистецтва позначені особистістю майстра. Колективна та індивідуальна творчість завжди знаходяться у єдності, доповнюючи і збагачуючи одна одну. У зв'язку з колективним характером творчості віками кристалізувались творчі технологічні методи ручної праці, які вдосконалювались кожним наступним поколінням. Завдяки цьому багато творів народних майстрів досягли вершин художнього рівня, у них нерозривно поєднуються практичність і декоративність [17, 48].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
