113610 (591318), страница 2
Текст из файла (страница 2)
На жаль, у реальному житті, як показують вибіркові дослідження, спостерігається протилежне: коло вияву піклування про оточуючих людей у міру переходу учнів із класу в клас звужується. Наприклад, якщо другокласників, які виявлять саме таку комунікативну активність, 34,6%, то учнів четвертого класу - 33,3%; шестикласників - 30,6%; восьмикласників - 26,8% [21, 63-64]. Звуження кола об'єктів піклування негативно впливає на формування активної життєвої позиції особистості школяра, негативно позначається на формуванні іншого виду соціальної активності - колективістичної, що виявляється в діяльності на користь колективу і є необхідною сходинкою розвитку позитивного ставлення до суспільства.
Піклування про первинний колектив, що є сполучною ланкою між суспільством і конкретною особою, характеризує вищий рівень комунікативної активності. Якщо для суспільства дитячий колектив є засобом досягнення виховних завдань, то для дитини він - специфічне середовище життєдіяльності, оскільки вона не може нормально розвиватися поза спілкуванням з ровесниками [6, 301].
Навчально-виховний колектив є своєрідною ареною для самовиявлення і самоствердження особистості дитини з властивими їй індивідуальними інтересами, здібностями, рисами характеру. Проте варто пам'ятати, що колектив стає таким для особи, коли він, як говорив А.С. Макаренко, добровільно вміщує її в собі, а останнє стає можливим за умови достатньо високої колективістичної і комунікативної активності школяра [16, 21]. Надихнути учнів на працю для колективу, зробити цю працю важливим елементом їхнього духовного життя - це найважче, але й найважливіше завдання вихователя. Тільки за умови колективістичної активності особистість починає дивитися на себе як на невід'ємну частину колективу, підпорядковувати особисті цілі, інтереси й устремління колективним, обстоювати інтереси колективу як свої власні.
Праця для колективу, що виконується протягом багатьох місяців, стає традиційною, зумовлює позитивні переживання, зміцнює в свідомості дитини почуття обов'язку перед колективом. Праця школяра для колективу в кінцевому підсумку повертається до нього самого у вигляді колективної турботи. Чим більше зробить колектив для окремого учня, чим глибше переживе школяр почуття вдячності за подану допомогу, турботу, тим глибше він відчує свій зв'язок з товаришами, свою відповідальність перед ними, тим більше відчуватиме успіхи і невдачі колективу, активніше й послідовніше боротиметься проти будь-яких виявів індивідуалізму, егоцентризму, байдужості або зневаги до колективу [38, 31]. Така діалектика становлення і розвитку колективістичної активності, яку потрібно стимулювати протягом усього перебування дітей у школі. Активна життєва позиція школяра виявляється не тільки в сфері міжособистісного спілкування, а й у сфері діяльності і реалізується через екологічну, трудову і навчальну активність.
Трудова активність є тим особистісним надбанням, яке значною мірою визначає моральну вихованість дитини, впливає на успішність розвитку в неї інших моральних рис. Трудову активність молодших школярів можна визначити за такими критеріями: рівень потреби в праці, характер трудової орієнтованості, взаємодія з іншими людьми в трудовій діяльності [31, 3].
Потреба в праці у школярів-однолітків може бути різною. Доцільно виділити п'ять рівнів потреби в праці: дуже високий, високий, середній, низький і дуже низький.
Дуже високий рівень притаманний дітям, для яких праця стала однією з найважливіших потреб. Бони легко й природно включаються в трудову діяльність, активно оволодівають новими трудовими вміннями та навичками. Процес праці, а не тільки його результат, приносить їм задоволення. Вони охоче, за власною ініціативою приходять на допомогу тим, хто її потребує, є першими помічниками в школі та вдома. Такі діти не сидять без діла. Упевненість у своїх силах, допитливість, бажання якнайшвидше приступити до діла, наполегливість, з якою вони добиваються поставленої мети, істотно відрізняють їх від ровесників.
Високий рівень потреби в праці характеризується тим, що діти досить добре володіють трудовими вміннями та навичками. Водночас потреба працювати у них ще недостатньо розвинена. Вони намагаються виконати максимум трудових доручень, але самі не виявляють ініціативи. Такі діти потребують стимулювання трудових зусиль [8, 217].
Діти з середнім рівнем потреби в праці мають недостатні вміння та павички, намагаються виконувати мінімум того, що доручено.
Звичкою перекладати свої обов'язки на інших характеризуються діти з низьким рівнем трудової активності. У таких дітей недостатньо розвинуті трудові навички та вміння, що утруднює процес включення в трудову діяльність [30, 17].
Дуже низький рівень потреби в праці означає відсутність елементарних трудових навичок, умінь і, головне, бажання працювати. Такі діти уникають навіть праці, пов'язаної із самообслуговуванням.
Психологічна наука виділяє різні види трудової орієнтованості дитини:
а) орієнтованість на досягнення спільної трудової мети, виходячи з інтересів класу, школи, сім'ї, держави (на цій основі відбувається усвідомлення результатів власної діяльності);
б) орієнтованість на власний успіх, особистий престиж (бути за результатами праці кращим за інших);
в) індивідуалістична орієнтованість, коли на перший план ставляться матеріальні блага, користь без урахування інтересів тих, з ким працює;
г) орієнтованість, що має епізодичний характер [19, 154-155].
Існують різні форми взаємодії дітей у процесі трудової діяльності:
а) активна допомога іншим, тим, хто поруч, незалежно від своїх симпатій;
б) допомога тому, хто потрібен або викликає симпатію;
в) прагнення обмежити ділові стосунки: нікому не допомагати й не чекати допомоги від інших;
г) прагнення перекладати свої трудові обов'язки на інших;
д) наполегливий пошук шляхів уникнення трудових обов'язків [25, 19].
Таким чином, з урахуванням зазначених критеріїв, що характеризують трудову активність школярів, можна умовно виділити п'ять її типів: ентузіасти, сумлінні працівники, діти з індиферентним ставленням до праці, ледарі, діти зі схильністю до асоціальних дій.
Ентузіастам властивий найвищий рівень трудової активності. Трудова активність цих учнів орієнтована на загальну мету, яка стоїть перед групою, причому, усвідомлюючи важливість особистої праці в її досягненні, свій особистий внесок вони оцінюють досить скромно. У процесі роботи вони охоче й за власною ініціативою допомагають іншим. Працелюбність таких дітей яскраво виявляється в їхніх ділових стосунках. З ними легко встановлюють контакти та охоче працюють інші члени групи. Такі діти - надійні помічники дорослих у всіх важливих і повсякденних справах [23].
Сумлінні працівники відповідають другому рівню трудової активності. їхня трудова діяльність орієнтована на спільну мету. Але з почуттям відповідальності вони ставляться лише до "своєї" ділянки роботи. Ці учні вміють налагодити трудове співробітництво, легко встановлюють ділові контакти, проте їхня допомога товаришам виявляється головним чином у порадах, зауваженнях, тобто формах, не пов'язаних з практичними діями. Допомогу пропонують, як правило, лише тим, кому симпатизують. Особистий престиж для них є провідним мотивом участі в праці. Систематичні заохочення з боку дорослих, значно частіше, ніж в ентузіастів, можуть сприяти зародженню індивідуалістичних тенденцій. Це в свою чергу стримує розвиток почуття взаємної відповідальності.
Розвиваючи працелюбність у представників цього типу, важливо спрямовувати їхню увагу на досягнення спільної групової мети (класу, ланки), Не слід часто відзначати трудові досягнення таких учнів, бо це призводить до протиставлення їх іншим членам колективу і негативно впливає на розвиток ділових стосунків. До учнів з індиферентним ставленням до праці належать діти з середнім рівнем потреби праці, їх трудова активність орієнтована на епізодичний результат без належної оцінки власного внеску в загальну справу [15, 27]. Вони не прагнуть досягти мети, поставленої перед усією групою, і не переживають за її кінцевий результат. Головне для них - не бути серед тих, хто дістає зауваження від учителів, товаришів за несумлінне ставлення до трудових доручень. Постійно розраховуючи на допомогу, самі вони допомагати іншим не намагаються. Стосунки з товаришами та дорослими мають споживацький характер. Власний вклад у загальну справу вони нерідко переоцінюють, їхня самооцінка неадекватна.
Організовуючи трудову діяльність таких учнів, треба стежити за тим, щоб вони самі виконували доручену їм справу. Доцільно давати індивідуальні доручення і не включати в мікрогрупу ентузіастів, бо останні систематично "виручають" товаришів. Позитивно впливає на розвиток трудової активності таких дітей самостійне виконання завдань паралельно з роботою працелюбних учнів [37, 6].
Ледарям властивий четвертий рівень трудової активності. Ця група учнів не виконує навіть мінімуму трудових доручень, проте вони ще переживають певні незручності від того, що їх можуть звинуватити в лінощах, і тому намагаються прикривати своє неробство "об'єктивними" причинами. Трудова діяльність їх дезорієнтована. Вони витрачають зусилля не на те, щоб досягти певних успіхів у праці, а на пошуки шляхів маскування неробства. Стосунки з товаришами не розвиваються ізольованими від групи, що займається суспільно корисною працею. Для представників цієї групи характерним є високий рівень домагань, завищена самооцінка. Включаючи таких учнів у колективну працю, учитель повинен конкретизувати її й добиватися того, щоб учень виконував свою частину роботи. Привчання учнів планувати свою роботу, порівнювати досягнуті результати з кращими сприяє розвиткові працелюбства.
Розвиток трудової активності учнів групи може гальмуватись у зв'язку з відсутністю елементарних трудових навичок, що добре засвоєні їх ровесниками. Боячись мати вигляд неспритних, некмітливих в очах своїх ровесників, такі учні уникають певних видів роботи. Це може перерости в звичку. При організації спільної діяльності не можна постійно звинувачувати їх у лінощах та невмінні, принижуючи тим самим гідність в присутності товаришів. Навпаки, своєчасна допомога дасть їм змогу брати активну участь у суспільно корисній праці [61, 107].
Найнижчий рівень трудової активності у школярів з асоціальними тенденціями. Вони негативно ставляться до трудових обов'язків і не приховують такого ставлення. Таких учнів дуже мало, Негативне ставлення до праці найчастіше має тимчасовий характер. Іноді воно може бути зумовлене важким моральним станом учня.
На першому етапі трудової діяльності матеріальний результат праці для молодших школярів психологічно є другорядним, несуттєвим, вони прагнуть тільки зробити приємне старшим. Учні ще не володіють потрібними психічними властивостями для систематичної участі в роботі. У центрі їхнього психічного життя перебуває людина, а не сама праця. Зміна такого становища відбувається поступово - в міру привчання до роботи. Цей процес нестійкий: окремі трудові акти, що відзначаються високим емоційним напруженням, спрямованим безпосередньо на діло, можуть чергуватися з індиферентним ставленням до праці [47, 61].
Відомо, що будь-яке завдання зумовлює, лише ситуативну активність дитини, обмежену часом його здійснення. У цьому - основна причина коливань процесу захопленості працею. Для підтримання емоційної стабільності учнів бажано орієнтувати їх на віддалену, перспективну мету трудової діяльності. їм потрібно усвідомлювати сенс не окремого трудового завдання чи доручення, а діяльності в цілому, пройнятися її значенням у зв'язку із своїми потребами, які можуть бути задоволені за допомогою особистої участі у ній [45, 12].
Важливим джерелом емоційних переживань у трудовій діяльності молодших школярів є приклад дорослого. Його участь у дитячій праці і ставлення до неї стають предметом осмислення й оцінки учнів, Що позитивно позначається на процесі трудового виховання. Проте сказане не означає, що сама по собі участь дорослого у дитячій праці забезпечує позитивний виховний вплив. Його участь потребує психологічно правильної організації [20, 2]. Передусім слід визначити ступінь цієї участі: її частка має бути не дуже великою і не надто малою. Це має принципове значення, адже ставлення учнів до вчителя (вихователя) формується на основі його трудових показників, внаслідок чого підвищується загальне прагнення до трудової діяльності. Неприпустимо, щоб ефективність праці педагога була нижчою, ніж у школярів: якщо таке трапляється, губиться сама основа виховного наслідування.
Найдоцільніше, якщо дорослий трохи випереджає учнів у спільній праці. Усвідомлення вихованцями можливості наблизитися до. результатів педагога спонукає їх активно працювати. Успіх дорослого зумовлює у школярів позитивне емоційне ставлення до нього, впливаючи тим самим на безперервність та цільову спрямованість їхньої праці. У комплексі ці умови сприяють вдалому закінченню роботи дітей. Вони безмежно раді, що досягли показників учителя. У цей час йому слід теж емоційно зреагувати на успіх учнів, бо колективна радість посилює, бажання включитися в подальшу роботу [16, 35].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
