103273 (590730), страница 9
Текст из файла (страница 9)
За кордоном, в основному у США і країнах Західної Європи, ці інструменти повсюдно використовуються на практиці вже не одне десятиліття й одержують в останні роки усе більш широке поширення. Загальний світовий ринок венчурного капіталу перевершив у середині 90-х років рубіж у 100 млрд. дол. За один тільки 1996 рік нові інвестиції венчурного капіталу в США склали близько 10 млрд. дол., а на європейському континенті - майже 8 млрд. дол.
Досвід розвинутих економічних країн у періоди промислового спаду, що стикалися з проблемами, аналогічними нинішнім вітчизняним, свідчить, що венчурні фонди можуть служити одним з ефективних засобів подолання дефіциту і дорожнечі інвестиційних ресурсів.
Венчурні фонди Західної Європи інвестують в економіку регіону більше 6 млрд. доларів на рік. Але, на відміну від американських, європейські фонди ризикового фінансування воліють вкладати кошти не в початковий, а у вже зрілий, що добре зарекомендував себе, бізнес
Це пояснюється тим, що на початку 80-х багато фондів, зокрема, британських "обпеклися" на фінансуванні привабливих і дуже модних тоді ідей у сфері інформаційних технологій.
Пальма першості в області венчурного фінансування належить Великобританії. З 1984 по 1995 р. річний обсяг інвестицій, здійснених фондами цієї країни, зріс із 190 млн. до 2,5 млрд. ф. стерл. За даними Європейської асоціації венчурних фондів, майже половина усього західноєвропейського ризикового фінансування в 1995 р. припадала на Британію. Причому коло третини інвестицій - за межами країни.
Ряд країн створює сприятливі умови для розвитку венчурних фондів. Наприклад, уряд Голландії гарантує покриття половини можливих збитків, розв'язаних з інвестуванням у приватні компанії.
Венчурні фонди Голландії і Франції черпають інвестиційний капітал головним чином у найбільших банках і страхових компаніях, британські - у пенсійних фондах, на частку яких припадає біля третини усіх фінансових вливань. Останнє пояснюється тим, що в даній країні на пенсійні фонди, що інвестують у венчурний бізнес, поширюється пільговий режим оподатковування.
Головна відмінність венчурних фондів від інших інституційнальних інвесторів полягає в тому, що перші інвестують кошти шляхом придбання акцій підприємств, котрих вони інвестують. Більшість фондів створюється на період 7-10 років. По завершенні цього періоду фонд реалізує всі придбані корпоративні цінні папери і ліквідується. Тому венчурні фонди зацікавлені у високому котируванні акцій підприємства-реципієнта. Для цього представники фонду активно беруть участь у керуванні підприємствами і консультуванні вищого керівництва. Представник фонду входить у Раду директорів компанії.
Світовий досвід показує, що стратегічний альянс підприємств із венчурними фондами дає вражаючі економічні результати. За даними Асоціації венчурних фондів Великобританії, з 1991 по 1995 р. загальний обсяг продажу у фірмах, що стали об'єктами венчурного фінансування, збільшився на 34 відсотка, обсяг експорту - на 29, чисельність персоналу - на 15. У цілому ж по країні останній показник не перевищив 1 відсотка.
Венчурний капітал зіграв у другій половині ХХ століття найважливішу роль у реалізації найбільших науково-технічних нововведень в області мікроелектроніки, обчислювальної техніки, інформатики, біотехнології, в інших наукомістких галузях виробництва. Тож не випадково розвиткові венчурного бізнесу активно сприяють державні органи ряду провідних індустріальних країн. Вони виходять при цьому з необхідності підвищення конкурентоздатності національної промисловості в умовах загострення суперництва на світовому ринку. Чималу роль грає і турбота про підтримку рівня зайнятості населення, у тому числі, через створення нових робочих місць у малому бізнесі.
Результати цілеспрямованого державного втручання у названі області простежуються на прикладі країн Західної Європи, що до початку 80-х років помітно відставали від США по сумарному обсягу акумульованого з різних джерел і працюючого на економіку венчурного капіталу, а вже в 1991 р. разом узяті не тільки наздогнали, але й обійшли американців.
Висновки
Головні напрямки подальшого розвитку механізмів державної фінансової підтримки інноваційної діяльності в Україні пов'язані з удосконаленням застосування програмно-цільового методу планування інноваційного розвитку та механізму конкурсного відбору інноваційних проектів. Реалізацією концепціі "бюджету розвитку" на загальнодержавному рівні та удосконалення методів формування бюджетів розвитку на місцевому рівні. Створенням умов ефективного функціонування Українського державного банку реконструкцій і розвитку та державним стимулюванням подальшого розвитку венчурної індустріі,прискорення створення державних венчурних фондів та інших елементів системи венчурного інвестування, а також удосконалити організацію підготовки кадрів.
Перспективні напрями подальших досліджень пов'язані з розробкою системи пільгового кредитування інновацій та страхування ризику їх здійснення, дослідженням механізмів щодо сприяння кредитуванню інноваційних проектів, розробкою нормативно- правової бази функціонування Українського банку реконструкції та розвитку. Крім того, необхідно визначити розподіл функцій відповідальності між основними учасниками процесу державного регулювання інноваційного розвитку ( Кабінет Міністрів, НБУ, Мінистерство Економіки, Мінистерство Фінансів, Мінистерство Освіти і Науки, Державне агентство з інвестицій та інновацій, Українська Державна інноваційна компанія та ін…) розробити процедури взаємодії між головними учасниками процесу з метою удосконалення механізмів державного пільгового кредитування інноваційних проектів, удосконалити інформаційно-аналітичне забезпечення функціонування системи державного фінансування інноваційного ринку.
В сучасних умовах в усіх країнах з ринковою економікою держава є активним суб’єктом національної економіки. Вона значно одержавлена, незважаючи на дію ринкових принципів. При цьому економічна діяльність держави здійснюється за напрямками: 1) державна власність і господарська діяльність держави; 2) державне регулювання національної економіки яке включає господарське право, соціальну політику і охорону довкілля.
Державний вплив на аграрне виробництво повинен базуватися на принципах: а) товаровиробники в основному здійснюють відтворення на засадах самофінансування, за рахунок власних накопичень, а конкретні державні заходи по їх підтримці і
регулюванню є додатковими; б) ринкові методи і інструменти, що застосовуються диференційовано на основі програмно-цільового підходу, повинні стимулювати товаровиробників до інтенсифікації виробництва і підвищення його ефективності.
Необхідність державного регулювання економіки обумовлена „правилами", недоліками, „високою інертністю", стихійністю ринку, як „природного" регулятора. Масштаби регуляторної діяльності держави обумовлюється зумовлюється рівнем науковості менеджменту підприємств і галузі через використання маркетингу, бізнес планування, розвиток кооперативних і контрактних зв’язків між господарськими одиницями. Примінення сучасних досягнень менеджменту на всіх рівнях функціонування ринку забезпечує макроекономічну стабільність і ефективність. А державне регулювання має зосередитись на соціалізованності економіки і захисті конкуренції.
Державне регулювання економіки здійснюється переважно опосередковано, економічними методами. І визначити його ефективність через кінцеві економічні показники складно, оскільки їх рівень залежить від дії ринкового механізму і менеджменту підприємств.
Пріоритети інвестиційної діяльності в значній мірі залежить від інвестиційного клімату, який органи державної влади створюють шляхом іміджу території через рекламу, формування банка даних виробничих потужностей майна для передачі в оренду, якості і обсягах продукції, послуг.
Ефективність державного регулювання економіки знаходить свій прояв в дієвій соціальній політиці держави. Її головна мета не допустити значний диспаритет в доходах і багатстві населення, здійснити перерозподіл доходів за допомогою податків і трансфертних платежів.
Використана література
1. Щедрий П. Перспективи міжнародної інтеграції страхового ринку України в контексті норм СОТ//Економіка України. – 2004. - №5. – с. 82 – 89.
2. Постанова КМУ "Програма розвитку страхового ринку України на 2001 – 2004 роки" від 2 лютого 2001 року № 98.//Урядовий курєр. – 2001. №21.
3. Соловйова О. А. Перспективи розвитку страхування у сфері зовнішньоекономічної діяльності.//Фінанси Україїни. – 2006. - №5. – с. 122 – 129.
4. Зовнішньоекономічна діяльність. Збірник наукових праць. Під заг. ред. д.е.н., проф., академіка АЕН України Макогона Ю.В. – Донецьк: КП "Регіон", 1998. – 292 с.
5. Коломацька С.П. Зовнішньоекономічна діяльність в Україні: правове регулювання та гарантії здійснення. Навчальний посібник. – К.: ВД "Професіонал", 2004. – 288.
6. Управління зовнішньоекономічною діяльністю. За ред. А.І. Кредисова. - К.: ВІРА-Р, 1998. – 448 с.
7. Онищенко О.А. Стабілізаційні програми економічного розвитку МВФ для країн Центрально-східної Європи // Актуальні проблеми інноваційно-інвестиційного розвитку економіки України: Матеріали науково-практичної конференції. – Харків: Вид-во ХарРІНАДУ "Магістр", 2008. – С. 166–168.
8. /Стратегія соціального і економічного розвитку України (2004-2015 р) розділ У.Стратегія утвердження інноваційної моделі розвитку. Економіст №5, 2004.-с.29-45.
9. Раціональне фінансування науки як передумова розбудови знанневого суспільства в Україні.-К: "Фенікс" ,2004.-с.32.
10. Зінченко О.П., Ільчук В.П., Радзіевська Л.Ф., Євтушенко В.М. Науково-технічний потенціал України та сучасні проблеми глобалізації науково-технічної сфери. 2004.-с.77.















