100613 (590383), страница 10

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 10)

Згідно ст. 4 цього Закону принципами державної регуляторної політики є:

• доцільність – обґрунтована необхідність державного ре­гулювання господарських відносин з метою вирішення іс­нуючої проблеми;

• адекватність – відповідність форм та рівня державного регулювання господарських відносин потребі у вирішенні існуючої проблеми та ринковим вимогам з урахуванням усіх прийнятних альтернатив;

• ефективність – забезпечення досягнення внаслідок дії регуляторного акта максимально можливих позитивних результатів за рахунок мінімально необхідних витрат ре­сурсів суб’єктів господарювання, громадян та держави;

• збалансованість – забезпечення у регуляторній діяль­ності балансу інтересів суб’єктів господарювання, грома­дян та держави; передбачуваність – послідовність регуляторної діяль­ності, відповідність її цілям державної політики, а також планам з підготовки проектів регуляторних актів, що доз­воляє суб’єктам господарювання здійснювати планування їхньої діяльності; прозорість та врахування громадської думки – відкритість для фізичних та юридичних осіб, їх об’єднань дій регуляторних органів на всіх етапах їх регуляторної діяльності, обов’язковий розгляд регуляторними органами ініціатив, зауважень та пропозицій, наданих у встановленому законом порядку фізичними та юридичними особами, їх об’єднаннями, обов’язковість і своєчасність доведення прийнятих регуляторних актів до відома фізичних та юри­дичних осіб, їх об’єднань, інформування громадськості про здійснення регуляторної діяльності.

Згідно ст.5 цього Закону забезпечення здійснення державної регуляторної полі­тики включає:

• встановлення єдиного підходу до підготовки аналізу ре­гуляторного впливу та до здійснення відстежень результа­тивності регуляторних актів;

• підготовку аналізу регуляторного впливу;

• планування діяльності з підготовки проектів регулятор­них актів;

• оприлюднення проектів регуляторних актів з метою одержання зауважень і пропозицій від фізичних та юри­дичних осіб, їх об’єднань, а також відкриті обговорення за участю представників громадськості питань, пов’язаних з регуляторною діяльністю;

• відстеження результативності регуляторних актів;

• перегляд регуляторних актів;

• систематизацію регуляторних актів;

• недопущення прийняття регуляторних актів, які є не­послідовними або не узгоджуються чи дублюють діючі ре­гуляторні акти;

• викладення положень регуляторного акта у спосіб, який є доступним та однозначним для розуміння особами, які повинні впроваджувати або виконувати вимоги цього ре­гуляторного акта;

• оприлюднення інформації про здійснення регуляторної діяльності.

Наприкінці треба зауважити, що поєднання заходів загальнодержавної політики та активних дій місцевих органів влади дасть можливість підняти глибокий економічний пласт, який криється в невичерпаних можливостях малого підприємництва.

Таким чином, прийняття цього Закону має значно покращити умови функціонування підприємницької діяльності в сучасних умовах ринкової економіки, а також значно полегшити взаємодію між органами виконавчої влади та суб’єктами господарської діяльності в Україні.

З метою сприяння реалізації державної політики фінансової підтримки підприємництва, створення відповідних умов для розвитку малого підприємництва у грудні 1991 року Кабінет Міністрів України створив Український національний фонд підтримки підприємництва і розвитку конкуренції, який у серпні 1995 року було перетворено в Український фонд підтримки підприємництва (Постанова Кабінету Міністрів України № 187 від 27 серпня 1995 р.).

Згідно з цією постановою Український фонд підтримки підприємництва (далі – Фонд) є некомерційною організацією і не ставить за мету своєї діяльності отримання прибутку.

Основні завдання Фонду:

• сприяння реалізації державної політики розвитку підприємництва шляхом залучення й ефективного використання фінансових ресурсів на поворотній і безповоротній основі, фінансування цільових програм та проектів;

• співробітництво з міжнародними, іноземними та українськими фінансовими організаціями в питаннях розвитку підприємництва;

• участь у реалізації міжнародних договорів із фінансового розвитку підприємництва в Україні.

Для реалізації основних завдань Фонду використовуються кошти, передбачені державним бюджетом на фінансову підтримку підприємництва.

У 1992-1995 рр. Фондом було розглянуто 734 заяви на отримання фінансової допомоги на загальну суму 2000 млрд. крб. Однак через обмеженість коштів та з інших причин надано фінансову підтримку лише за 179 проектами на загальну суму 165,5 млрд. крб., у тому числі у 1995 р. у зв’язку з призупиненням фінансових операцій Фонду до завершення його реорганізації згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 р. профінансовано лише 17 проектів на суму 62,7 млрд. крб.. при загальній потребі у фінансування 76 проектів на суму 400 млрд. крб.. За 1998-1999 рр. фінансову підтримку від Фонду отримали 75 суб’єктів підприємницької діяльності на загальну суму 52,0 млн. грн.

Крім фінансової підтримки, Фонд надав консультативну, експертну та правову допомогу у розвитку підприємництва у виробничій та невиробничій сферах.

Разом з тим, Фонду не вдалося залучити до своєї діяльності кошти з інших джерел, як передбачалося постановою уряду про його створення. Через незначний обсяг коштів Фонд не став дійовим інструментом політики державної фінансової підтримки підприємництва і розвитку конкуренції.

З метою активізації підприємницької діяльності селянських (фермерських) господарств, зокрема шляхом створення ними підприємств із заготівлі, переробки, зберігання, реалізації сільськогосподарської продукції, виробництва будівельних матеріалів та розвитку інших ринкових структур агросервісу, розпорядженням Кабінету Міністрів України № 83 від 27 червня 1991 року було утворено Український державний фонд підтримки селянських (фермерських) господарств і кооперативів. Постановою Кабінету Міністрів України № 133 від 14 березня 1992 року його було перетворено в Український державний фонд підтримки селянських (фермерських) господарств.

Основна мета цього Фонду – забезпечення реалізації державної політики підтримки селянських (фермерських) господарств, створення стабільних фінансових умов для становлення та розвитку конкурентного приватного селянського сектору економіки в Україні. Згідно з Законом України “Про внесення змін та доповнень до Закону України “Про селянське (фермерське) господарство” кошти Фонду поповнюються щорічно через державний бюджет і спрямовуються на розробку проектів відведення земельних ділянок, відшкодування частини витрат, пов’язаних із сплатою відсотків за користування позичками банків, та на інші потреби, передбачені статутом Фонду (статті 8, 25). У 1995 році передбачалося виділити з державного бюджету 576 млрд. крб., а фактично виділено 369 млрд. крб., які було використано в повному обсязі.

Іншим джерелом фінансової державної підтримки малого підприємництва є Державний інноваційний фонд України (Держіннофонд), який було утворено відповідно до Закону України “Про засади державної політики у сфері науки та науково-технічної діяльності” (ст. 24) Постановою Кабінету Міністрів України № 77 від 18 лютого 1992 р. Кошти Держіннофонду формуються за рахунок бюджетних асигнувань, обов’язкових відрахувань підприємств, а також добровільних внесків юридичних та фізичних осіб. Фонд підтримується запровадженнями наукових розробок, на які є конструкторсько-технологічна документація, виготовлені дослідний зразок та невелика партія продукції.

Держіннофонд України і 27 його регіональних відділень в обласних центрах України, здійснюють пільгове фінансування інноваційних проектів, відібраних за напрямами національних, державних та регіональних науково-технічних програм, а також за результатами науково-технічних і фінансових експертиз.

Пріоритетними напрямами відбору інноваційних проектів у 1994 –1995 рр. були такі:

1. технології з переробки та збереження продукції сільського господарства;

2. ресурсе- та енергозберігаючі технології; нові речовини та матеріали.

Заявниками інноваційних проектів є підприємства всіх форм власності. Переважна кількість проектів надходять від підприємств недержавного сектору економіки, які за кількістю працюючих може бути віднесено до малого та середнього підприємництва. Так, у 1994 році до Держіннофонду України (разом із регіональними відділеннями) надійшло 1221 інноваційний проект, але було профінансовано 649 проектів на загальну суму 1602 млрд. крб. У 1996 році надійшло 514 проектів, а профінансовано лише 215 на загальну суму 90 млн. грн.

Частка підприємств малого та середнього підприємництва недержавного сектору економіки становила 85 % загальної кількості профінансованих проектів. Аналіз надходжень до Держіннофонду (0,3 % обсягу реалізації продукції, робіт, послуг підприємств) показує, що 80 % усіх внесків надходило від підприємств недержавної форми власності й підпорядкування.

Держіннофонд України здійснює підтримку інноваційної діяльності малого та середнього підприємництва також за такими напрямами:

• консультація та допомога у складанні бізнес-плану інноваційного проекту;

• проведення маркетингових досліджень за інноваційною продукцією, що планується;

• проведення науково-технічної та фінансової експертизи інноваційного проекту за кошти Держіннофонду;

• оцінка ризиків виконання інноваційного проекту;

• супроводження й управління інноваційним проектом. Одержання підприємством пільгової позички на 1 -1,5 року за інноваційним проектом дає змогу підприємству оновити основні фонди, провести технологічне переоснащення виробництва для випуску наукомісткої продукції, для заміни імпортної продукції.

Держіннофонд України створив Український центр підтримки інноваційної діяльності, на який покладено такі завдання:

• організація спільного інвестування в цінні папери підприємств у процесі приватизації та в післяприватизаційний період, розвиток фондового ринку в Україні;

• координація взаємодії інвесторів;

• забезпечення контролю за використанням інноваційних коштів та виконанням інноваційних договорів шляхом отримання часток (паїв, акцій) у статутному фонді підприємств із метою досягнення очікуваного економічного ефекту;

• забезпечення гарантій повернення коштів інвесторам з урахуванням умов надання їх;

• створення умов для максимального ефективного використання інноваційних коштів в інтересах інвесторів та можливого реінвестування їх.

3.2. Удосконалення державного управління зайнятістю населення

Нині соціальна напруженість в суспільс­тві залишається досить високою. Це обумовлено в першу чергу тим, що під час переходу до ринкової економіки Україна опинилась у стані гострої еко­номічної та соціально-політичної кризи. Попри всі пе­реваги ринку сьогодні не вирішується багато гострих соціальних питань. Навіть якщо ринкова система спро­можна забезпечити високий рівень споживання матері­альних благ і послуг, її суть все ж таки заснована на не­рівноправності членів суспільства в розподілі суспіль­ного продукту, що призводить до суттєвої диференціа­ції доходів населення, зміни структури суспільства’.

Українське законодавство про зайнятість населен­ня формувалось в основному на першому етапі рин­кових реформ, так би мовити, з чистого аркуша. Тому за 12 років чинності Закону України “Про зайнятість населення” дієвість окремих його норм і положень є застарілою і не відповідає стратегічним напрямам по­літики зайнятості на сучасному етапі. Зокрема, з ух­валенням Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безро­біття» виникає нагальна потреба приведення Закону України “Про зайнятість населення” у відповідність до цього Закону, до того ж тепер в Україні змінились:

а) соціально-економічний стан, який призвів до пе­рерозподілу робочої сили, зрушень у структурі ринку праці та територіально-галузевій структурі зайнятості;

б) підходи до проблеми зайнятості, яка стала одні­єю зі складових національної безпеки та особливо гостро постає у регіонах із «зруйнованими» промис­ловістю та сільським господарством;

в) законодавчо-нормативна база з питань соціаль­ної політики та політики зайнятості.

В сучасній науковій літературі важко знайти од­нозначне тлумачення сутності удосконалення управ­ління взагалі, та удосконалення державного (регіо­нального) управління зайнятістю населення зокрема. Тому для удосконалення державного (регіонального) управління у сфері зайнятості потрібно звернутись до базових чинників державного (регіонального) уп­равління — законодавчо-правового, економічного, організаційного та соціального.

По-перше, цілі, завдання та принципи функціону­вання державного (регіонального) управління зайня­тістю визначаються правовими нормами, (лише пра­вовим полем у цивілізованому суспільстві регламен­туються відносини між державою і населенням).

Характеристики

Список файлов ВКР