69794 (589154), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

1.2.2 Оргіастичні свята Діоніса в Греції

Значні зміни до традиційних форм поклоніння Діонісу вносить епоха архаїки. VI—VII вв. до н.е. характеризуються розповсюдженням буйних, екстатичних культів, центром яких стає Діоніс.

Особливості культової символіки дозволяють розрізнити два типи Діонісова богопочитания, які, беручи до уваги сфери їх первинного розповсюдження, можна схематично позначити як материковий/гірський і острівний/морський. Взаємодія обох типів, вже в ранню епоху перехрещених шляхом міграції, приводять їх до злиття, яким і завершується процес утворення Діонісової релігії. Відзначаючи риси, найбільш характерні для кожного і, якщо не виключно йому одному властиві, то, в усякому разі, в його колі аутентичні, в іншому ж не первинні, Вяч. Іванов дає таке зіставлення відмітних символів і обрядових форм того і іншого типу:⁵³

Материковий культ Острівний культ

Бог-змій і немовля Бог-бик

Тирс і світоч. Плющ Подвійна сокира. Виноград

Молодий олень, козел, собака

Дельфін, лев, пантера, риба лисиця

Pannichides (цілонічне Дифірамб святкування), lampteria - святкування світильників.

Розтерзання як hieros gamos

Обезголовлювання як фалічний (священний брак) культ; культ голови

Змія, фалос, Liknon, cista Ковчег на водах: проросле mystiса (священна корзина, з нього древо життя чарівна скринька)

Діоніс — гірський ловецький

Діоніс морський, що плаває або ходить по водах, рыбарь

Дикі чагарники Древа плодовиті, раrаdeisos

Dionysu (сад Діоніса)

Піфійство, Музи Харіти, Ори, німфи достатку

Фаллофорії виноградарів Дійства в личинах, переодягання чоловіків в жіночий одяг

Те, що є між обома типами загального (як оргії і мандри менад, концепція оргіастичної жертви, роздвоєння Діоніса, омофагія тощо), вказує на єдиноприродність прадіонісійства, відмінності ж — на подвійний витік його з релігій позаеллінських: прототип материкового культу — оргізм фракійський, прототип острівного — оргізм критський і малоазійський, при частковому впливі Єгипту⁵⁴. Чудовий по виразності опис розповсюдження в Греції діонісійських оргій подає О. В. Мень: «Європейська Греція ок. 650—550 рр. — це епоха духовного бродіння і появи начал філософської думки у всьому світі. У греків цей період ознаменувався тягою до містичних культів. Людина, що мандрувала тоді Елладою, не могла б не помітити, що всюди відбувається щось дивне і незрозуміле. Гірські ліси стали часами оголошуватися співом і криками; то були натовпи жінок, які носилися серед дерев з розібраним волоссям, одягнені в звірині шкури, з вінками з плюща на головах; у руках у них були тирси — палиці, обвиті хмелем; вони вдавалися до несамовитих танців під звуки первісного оркестру: вищали флейти, дзвеніли литаври, піднімався дурманний дим від спалюваних конопель і смоли. Вночі світло мерехтливих смолоскипів освітлювало фантастичні картини шабашу. Напівголі дівчата із заскленим поглядом рвали зубами м'ясо тремтячих тварин. На цих диких лісових святкуваннях жінки, що дуже довго жили узаперті поневолені містом, брали реванш: наскільки суворі були до них суспільні закони, настільки великий був ентузіазм їх розгнузданих радіній. Ледве лунав призовний клич, як вони переставали бути матерями, дочками, дружинами; вони кидали свої вогнища і прядки і з цієї миті цілком належали божеству продуктивної потуги природи — Діонісу, або Вакхові» ^55.

Примітно, що жіночі оргії на честь Діоніса не зустрічали в народі засудження. Навпаки, люди вірили, що танці вакханок принесуть родючість полям і виноградникам. В дні радіній служниці могутнього бога користувалися заступництвом і пошаною. Ніщо не могло зупинити хвилю діонісізму, що захлеснула Грецію. У гірській Аркадії і поблизу торгового Корінфу, в Аттиці і Спарті спалахували нові вогнища цієї дивної релігії. Навіть за межі Еллади проник Діоніс. У Евріпіда він з гордістю говорить про свої перемоги:

И вместе грек там с варваром живет.

Всех закружил я в пляске вдохновенной

И в таинства их посвятил свои,

Чтоб быть мне явным божеством для смертных.

Служіння Діонісу, за визначенням Вяч. Іванова, було «переважно психологічним станом». У нім грек знаходив те, чого йому не вистачало в містеріях Елевсина: він був не тільки глядачем, але і сам зливався з потоком божественного життя, в буйному екстазі включаючись в стихійні ритми всесвіту. Перед ним, здавалося, відкрилися безодні, таємницю яких не в силах виразити людська мова. Він струшував з себе пута повсякденного, звільнявся від суспільних норм і здорового глузду. Опіка розуму зникала, людина як би поверталася в царство безсловесних. Тому Діоніс вважався божеством безумства. Адже він сам — уособлення ірраціональної стихії, «божевільний Вакх», як його називав Гомер.

Діонісизм проповідував злиття з природою, в якому людина цілком їй віддається. Коли танець серед лісів і долин під звуки музики приводив вакханта в стан несамовитості, він купався в хвилях космічного захоплення, його серце билося в лад із цілим світом. Тоді дивовижним здавався весь світ з його добром і злом, красою і потворністю.

Счастлив, если приобщен ты

Оргий Матери Кибелы;

Если, тирсом потрясая,

Плюща зеленью увенчан,

В мире служишь Дионису .

Все, що бачить, чує, відчуває і нюхає людина, — прояви Діоніса. Він розлитий всюди. Запах бійні і сонного ставка, крижані вітри і спеку, що знесилила, ніжні квіти і огидний паук — у всьому поміщено божественне. Розум не може змиритися з цим, він засуджує і схвалює, сортує і вибирає. Але чого коштують його думки, коли «священне безумство Вакха», викликане п'янким танцем під блакитним небом або вночі при світлі зірок і вогнів, примиряє зі всім! Зникає відмінність між життям і смертю. Людина вже не відчуває себе відірваною від Всесвіту, він ототожнюється з нею і, значить — з Діонісом.

Вакханки видають пронизливі крики, оповістили гори божевільним сміхом. Вони втекли від звичного життя, відкинули людську їжу, стали дикунками, тваринами. Все вабить їх — і обійми першого зустрічного, і дитинчата звірів, яких вони годують своїм молоком.

«Оргії розтікалися країною з силою справжньої психічної епідемії. Але хоча в них дійсно було немало хворобливого, в основі своїй це явище було куди складніше за простий масовий психоз або еротичну патологію. Демонічні сили, що таяться в людині, легко оволодівають їм, коли він кидається у водоверть екзальтації. Захват буттям у поклонників Діоніса нерідко виливався в захват кров'ю і руйнуванням. Бували випадки, коли жінки тягнули в ліс немовлят і там, носячись по горах, рвали їх на шматки або кидали об камені. У їх руках з'являлася тоді надприродна сила» ⁵⁶.

Е. Роде влучно порівнював фракійске служіння Діонісу з епідемічною пристрастю до танцю, який від часу до часу виявлявся в Європі в середні віки. Втім, метою цього дикого потягу було не тільки плотське сп'яніння, але також екстаз, за допомогою якого хотіли, подібно до танцюючих чарівників дикунів і факірів, увійти до безпосереднього душевного спілкування з божественними силами. Таким чином менадство стикається з ворожінням і пророцтвом. У Греції, де такі прояви релігійного фанатизму розповсюджувалися швидко і безперешкодно, служіння Вакхові в усякому разі заподіяло страшне зло. Людські життя масами приносилися в жертву цьому шаленству, і притому найогиднішим чином: менады роздирали на частини маленьких дітей і пожирали димляче їх м'ясо; при відправленні фалічних культів були також достатньо проявів статевої розпусти.

Поступово вакханалії перетворювалися на серйозну суспільну загрозу. Легенда пов'язує це з ім'ям віщуна Мелампа, мудреця із стародавнього Пілоса. Він повів планомірну боротьбу проти вакхічних звірств: за його наказом у загони сильних хлопців змішувалися з натовпами жінок, що збісилися, і, танцюючи разом з ними, поступово захоплювали їх у віддалені місця, де їх витвережували і заспокоювали за допомогою виготовлених Мелампом зілій.

Меламп, якщо він історична особа, жив, ймовірно, ще до того, як діонісизм полонив всю Грецію. Він не заперечував священного характеру екстазу менад, і ті, хто потім наслідували його приклад, лише намагалися оздоровити культ Діоніса, очистивши його від дикості і збочень. По словах Ф. Ф. Зелінського, реформа Мелампа полягала в тому, що він «оргіастичний культ Діоніса, небезпечний для суспільної моральності, обмежив рамками часу і місця: часом стали так звані триетериды (триріччя, тобто, по-нашому, через рік), місцем — нагірні луки Парнасу; туди грецькі держави посилали своїх представниц-вакханок, які і повинні були вшановувати бога встановленими нічними хороводами» ⁵⁷. Може з такої перестороги походить і традиційна заборона на участь жінок у театральних виставах. Грати всі, в тому числі і жіночі ролі, мали право лише чоловіки різного віку. Так аполонійський контроль ввійшов в аттичну трагедію, а згодом і комедію.

Проте досвід діонісизму мав для Греції не тільки негативні наслідки. Він ясніше дав відчути людині його подвійну природу. «Тільки-но затухало полум'я екстазу, на зміну захопленням приходило нудотне відчуття похмілля, гірка свідомість свого безсилля. Здавалося, ніби то на людину, що в якусь мить відчула радість свободи, надягали ланцюги; вона знов ставала в'язнем Долі, рабом Ананке — необхідності. Коли радіння змінилися святами, цей контраст зник. І саме досвід злиття з Цілим і подальшого падіння в пітьму безсилля був осмислений в першому грецькому релігійному ученні — орфізмі».⁵⁸

Антична Греція в процесі індивідуації зробила знаний крок вперед порівняно із синхронними їй культурами, в тому числі з культурами Давнього Сходу. Поза сумнівом, античний індивідуалізм носив непослідовний характер, в становленні вільної індивідуальності вбачаються відкати, не всі прошарки навіть особисто вільного громадянського населення і в різних полісах були однаково емансиповані (маються на увазі не раби, а метки, жінки, неповнолітні, діти). Кожна людина змушена була співвідносити свою свободу, своє «Я» з інтересами й нормами полісу. Приватна ініціатива, настільки міцно скута й обмежена в родовому строї, вела тепер до виникнення вже вільного від общинних пут індивіда, пробуджувала до життя внутрішнє самовідчуття, вимагала від народженої індивідуальності більш глибоко розуміти життя природи і суспільства, більш впевнено розпоряджатися в об’єктивному світі. Але й нести вантаж Відповідальності за цю свободу, за вчинок, детермінований не колективним безсвідомим архетипом, а індивідуальним свідомим вибором. І саме цей акт усвідомлення вибору стає смисловим центром народжуваємої трагедії. Таким чином, в ментальному сенсі аттична трагедія і вся давньогрецька класична культура ідентичні. І так же як поліс – форма існування античної культури – виростав з міфологічного космосу, так і трагедія будувалася з цеглин міфу на ґрунті нових культурних проблем.

Якщо в міфологічній культурі ритуал слугував очищенню міфу (про що йшлося вище), то в культурі класичного полісу функції колективного очищення громадян общини поступово приймає на себе трагедія. Саме в цьому ключі слід, як видається, розуміти славнозвісний «катарсис» Аристотеля, які б ще тлумачення не містив в собі цей по-античному ємкий термін.

Низка ритуалів міфологічної архаїки, що вони слугували очищенню общини, лягла в основу форми майбутньої трагедії: від славетних Елевсінських та Діонісійських містерій, Делосського та Дельфійського культів Аполлона, численних малоазійських містерій до народних хороводних традицій (на честь Де метри та Кори-Персефони, Аріадни та Ліна, Дамії та Авксесії, куретів та карі бантів на честь Реї і Кебети, нарешті, на честь Аполлона та Діоніса – особливо щорічні святкування Фаргелій в Афінах та аналогічні обряди в Іонії – Мілет, Парос, — Массалії та інших місцях Греції). Всі вони носили державний характер, багато в чому скутували особисту ініціативу і творчість учасників заздалегідь предписаним порядком рецитацій і поведінки. Ось чому вільна зв’язаність з особистісним діянням, яка постає в діанісійстві, буквально захоплює Елладу.

Відкрита (екзотерична) частина дельфійського культу Аполлона в театризованих містеріях репродукує міфи, пов’язані з Діонісом. Великі містерії в Елевсині тепер представляють космічну трагедію через трагедію Діоніса. При цьому постале тут дійство пов’язує життя й подвиги героїв (Персей, Тантал, Кадм, Едип, Геракл і Тесей) з особистістю Діоніса, імперсоніфікуючи останнього в них. Дитячі та юнацькі таїнства – система ініціацій, обов’язкових для кожного громадянина будь-якого полісу, також відображують діонісійські міфологеми⁵⁹. Культурне значення Елевсінського таїнства підтверджується тим фактом, що бажання його узурпувати викликає декілька війн, остання з яких – між Афінами та Мегерою – закінчилася перемогою Афін у 596 р. до н.е. (за півстоліття до виникнення трагедії) і перебудовами культових споруд та дороги на Елевсін при Солоні, Пісистраті і пізніше Периклі. Навіть підчас битви при Сала міні відбулося містеріальний хід в Елевсін. Діонісизм, як ніщо інше, відображав діалектику античної культури, яка полягає у біполярній природі людини: наявності в кожному індивіді двох до кінця незлияних і принципово нероздільних сторін – сторони, орієнтованої назовні, на життя полісу, соціуму, роду, і сторони, спрямованої вглиб себе, на розвиток духу. Всі діонісійські культи носили підкреслено приватний та виключно індивідуальний характер. Але при цьому, як ми бачили вище, популярність їх була масова і повсюдна.

Характеристики

Список файлов ВКР